Я знову взяв її руку і залишив у своїй. Вона не помітила цього.
— Що ж тут доказувати? – сказала вона. – Мені вже якось розхотілося згадувати всю цю дійсно дуже печальну і ганебну історію. Ви, вірогідно, думаєте, що я звична утриманка то одного, то іншого шахрая. Нічого подібного. Моє минуле теж звичайнісіньке. Чоловік був у Добровольчеській армії, спершу у Денікіна, потім у Врангеля, а коли ми докотились до Парижу, став, звичайно, шофером, але почав спиватися і спився до того, що втратив роботу і перетворився на справжнього босяка. Продовжувати жити з ним я вже ніяк не могла. Бачила його востаннє на Монпарнасі, біля дверей "Домініка", — знаєте, звичайно, цей руський шинок? Ніч, дощ, а він у опорках, топчеться у калюжах, підбігає, зігнувшись, до перехожих, простягує руку за подачкою, незграбно допомагає, краще сказати, заважає вилізти із таксі відвідувачам… Я постояла, подивилась, підійшла до нього. Впізнав, злякався, знітився, — ви не можете уявити, який це прекрасний, добрий, делікатний чоловік! – стоїть, розгублено дивиться на мене: "Маша, ти?" Маленький, обірваний, неголений, весь заріс рудою щетиною, мокрий, тремтить від холоду… Я дала йому все, що було у мене в сумочці, він схопив мою руку мокрою, крижаною ручкою, став цілувати її і трястися від сліз. Та що ж я могла зробити? Тільки надсилати йому разів два чи три на місяць по сто, по двісті франків, — у мене в Парижі капелюшна майстерня, і я досить пристойно заробляю. А сюди я приїхала відпочити, покупатися – і от… Днями повернусь у Париж. Зустрітися з ним, дати йому ляпаса і тому подібне – дуже дурна мрія, і знаєте, коли я це зрозуміла вже як слід? Ось тільки зараз, завдяки вам. Почала розповідати і зрозуміла…
— Та все-таки як же він втік?
— Ах, у тому-то й справа, що дуже вже підло. Оселились ми в цьому пансіончику, де ми з вами виявились сусідами, — це після готелю на Cap d'Antibes! – і пішли одного вечора, всього днів десять тому, пити чай у казино. Ну, звичайно, музика, декілька пар, що танцюють, — я вже більше просто бачити не могла без відрази всього цього, надивилась достатньо! – однак сиджу, їм тістечка, які він замовляє для мене і для себе і все якось дивно сміється, — поглянь, поглянь, говорить про музикантів, справжні мавпи, як тупотять і кривляються! Потім відкриває порожній портсигар, кличе охоронця, наказує йому принести англійських цигарок, той приносить, він неуважно каже мерсі, я вам заплачу після чаю, дивиться на свої нігті і звертається до мене: "Які жахливі руки! Піду помию…" Встає і виходить…
— І більше не повертається.
— Так. А я сиджу й чекаю. Чекаю десять хвилин, двадцять, півгодини, годину… Уявляєте ви це собі?
— Уявляю…
Я дуже чітко уявив собі: сидять за чайним столиком, дивляться, мовчать, по різному думають про свій мерзенний стан… За склом великих вікон вечірнє небо і глянець, штиль на морі, висять темні гілки пальм, музиканти, як неживі, гупають ногами об підлогу, дмуть у інструменти, б'ють в металічні тарілки; чоловіки, човгаючи і хитаючись в лад з ними, напирають на своїх дам, ніби направляючи їх до явно визначеної мети… Охоронець у крагах і чомусь подібному до зеленого мундира подає йому, поштиво знявши кашкет, пачку "High-Life"…
— Ну і що ж? Ви сидите…
— Я сиджу і відчуваю, що гину. Музиканти пішли, зал спорожнів, загорілося електричне світло…
— Посиніли вікна…
— Так, а я все не можу піднятися з місця: що робити, як врятуватись? В сумочці у мене всього шість франків і якийсь дріб'язок!
— А він справді пішов до туалету, зробив там що потрібно, думаючи про своє шахрайське життя, потім защепився і навшпиньках пробіг коридором до іншого виходу, вискочив на вулицю… Побійтесь Бога, подумайте, кого ви любили! Шукати його, мститися йому? За що? Ви не дівчинка, повинні були бачити, хто він і в яку халепу ви потрапили. Чому ж продовжували це жахливе в будь-якому сенсі життя?
Вона помовчала, знизала плечем:
— Кого я любила? не знаю. Була, як кажуть, потреба любові, якої я по-справжньому ніколи не зазнала… Як чоловік, він мені нічого не давав і не міг дати, вже давно втратив чоловічу здатність… Повинна була бачити, хто він і в яке становище я потрапила? Звичайно, повинна, та не хотілось бачити, думати – вперше я жила таким життям, цим порочним святом, усіма його задоволеннями, жила у якійсь омані. Навіщо хотіла десь зустріти його і якось помститись йому? Знову омана, невідв'язна ідея. Хіба я не відчувала, що, крім гидкого і жалюгідного скандалу, я нічого не могла зробити? Але ви кажете: за що? А от за те, що це все-таки через нього я так низько впала, жила цим шахрайським життям, а головне, за той жах, ганьбу, яку я пережила того вечора в казино, коли він утік із клозету! Коли я, не пам'ятаючи себе, щось брехала в касі казино, викручувалась, благала взяти у мене в заставу до завтра сумочку – і коли її не взяли і презирливо вибачили мені і чай, і тістечка, і англійські цигарки! Послала телеграму в Париж, одержала на третій день тисячу франків, пішла в казино – там, не дивлячись на мене, взяли гроші, навіть рахунок дали… Ох, милий, ніяка я не Медуза, я просто баба, і до того ж дуже вразлива, самотня, нещасна, але ж зрозумійте мене – адже і у курки є серце! Я просто хвора була всі ці дні з того проклятого вечора. І просто сам Бог послав мені вас, я раптом якось отямилась… Пустіть мою руку, пора одягатися, скоро поїзд із Сен-Рафаеля…
— Бог із ним, — сказав я. – Подивіться краще навкруг, на ці червоні скелі, зелену затоку, кострубаті сосни, послухайте цей райський скрегіт… Їздити сюди ми тепер будемо вже разом. Правда?
— Правда.
— Разом поїдемо і в Париж.
— Так.
— А що далі, не варто загадувати.
— Так, так.
— Можна поцілувати руку?
— Можна, можна…
3.6.44
ГОЙДАЛКА
Літнього вечора сидів у вітальні і бренькав на фортепіано, коли ж почув на балконі її кроки, дико вдарив по клавішах і не в лад закричав, заспівав:
Не завидую богам,
Не завидую царям,
Как увижу очи томны,
Стройный стан и косы темны!
Ввійшла в синьому сарафані, з двома довгими темними косами на спині, в кораловому намисті, посміхаючись синіми очима на засмаглому обличчі:
— Це все про мене? І арія власної композиції?
— Так!
І знову вдарив і закричав:
Не завидую богам…
— Ну і слух же у вас!
— Зате я знаменитий живописець. І красивий, як Леонід Андрєєв. На вашу біду заїхав я до вас!
— Він лякає, а мені не страшно, сказав Толстой про вашого Андрєєва.
— Побачимо, побачимо!
— А дідусів костур?
— Дідусь хоч і севастопольський герой, тільки з виду грізний. Втечемо, обвінчаємося, потім кинемося йому в ноги – заплаче і пробачить…
В сутінки, перед вечерею, коли в кухні смажили пахучі битки з цибулею і в росяному парку свіжіло, носились, стоячи один навпроти одного, на гойдалці в кінці алеї, скрегочучи кільцями і дуючи вітром, що розвівав її поділ. Він, натягуючи мотузки і надаючи розмаху дошці, робив страшні очі; вона, розчервонівшись, дивилась пильно, безглуздо і радісно.
— Ау! А он перша зірка і молодий місяць і небо над озером зелене-зелене – живописце, погляньте, який тонкий серпик! Місяцю, місяцю, золоті ріжки… Ой, ми зірвемось!
Злетівши з висоти і скочивши на землю, сіли на дошку, стримуючи схвильований подих і дивлячись один на одного.
— Ну що? Я говорив!
— Що говорив?
— Ви вже закохані в мене.
— Можливо… Чекайте, кличуть до вечері… Ау, йдемо, йдемо!
— Заждіть хвилинку. Перша зірка, молодий місяць, зелене небо, запах роси, запах із кухні, — певне, знову мої любимі битки в сметані! – сині очі і прекрасне, щасливе лице…
— Так, щасливішого за цей вечір, мені здається, в моєму житті вже не буде…
— Данте говорив про Беатріче: "В її очах – початок любові, а кінець – в устах". Отже? – сказав він, беручи її руку.
Вона закрила очі, схиляючись до нього опущеною головою. Він обійняв її плечі з м'якими косами, підняв її лице:
— Кінець в устах?
— Так…
Коли йшли по алеї, він дивився собі під ноги:
— Що ж нам тепер робити? Іти до дідуся і, впавши на коліна, просити його благословення? Але який же я чоловік?
— Ні, ні, тільки не це.
— А що ж?
— Не знаю. Хай буде тільки те, що є… Краще вже не буде.
10.4.45
ЧИСТИЙ ПОНЕДІЛОК
Темнів московський сірий зимовий день, холодно загорався газ у ліхтарях, тепло освітлювались вітрини магазинів – і розгоралось вечірнє московське життя, звільнене від щоденних справ: густіше і бадьоріше неслись візничі санки, важче гриміли переповнені, пірнаючі трамваї, — в сутінках уже видно було, як з шипінням сипались з проводів зелені зірки, — жвавіше поспішали по засніжених тротуарах перехожі, що мутно чорніли… Кожен вечір мчав мене у цей час на прудкому рисаку мій кучер – від Червоних воріт до храму Христа-Спасителя: вона жила навпроти нього; кожен вечір я возив її обідати в "Прагу", в "Ермітаж", в "Метрополь", після обіду в театри, на концерти, а там до "Яру", в "Стрельну"… Чим усе це повинно закінчитися, я не знав і старався не думати, не додумувати: було даремно – так само, як говорити з нею про це; вона раз і назавжди відвела розмови про наше майбутнє; вона була загадкова, незрозуміла для мене, дивні були і наші з нею стосунки, — зовсім близькими ми все ще не були; і все це без кінця тримало мене у невирішеній напрузі, в болісному чеканні – і разом з тим я був невимовно щасливий кожною годиною, проведеною біля неї.
Вона для чогось навчалась на курсах, досить рідко відвідувала їх, але відвідувала. Я якось спитав: "Навіщо?" Вона знизала плечем: "А навіщо все робиться на світі? Хіба ми розуміємо щось у наших вчинках? Крім того, мене цікавить історія…" Жила вона одна, — її батько-вдівець, освічена людина знатного купецького роду, жив на покої у Твері, щось, як усі такі купці, збирав. В будинку навпроти храму Спасителя вона знімала заради виду на Москву квартиру на куті п'ятого поверху, всього дві кімнати, але просторі і добре обставлені. В першій багато місця займав широкий турецький диван, стояло дороге піаніно, на якому вона все розучувала повільний, сомнамбулічно-прекрасний початок "Місячної сонати", — тільки один початок, — на піаніно і на піддзеркальнику цвіли в гранчастих вазах пишні квіти, — за моїм наказом їй кожну суботу привозили свіжі, — і коли я приїжджав до неї в суботній вечір, вона, лежачи на дивані, над яким навіщось висів портрет босого Толстого, не поспішаючи протягувала мені для цілунку руку і неуважно говорила: "Дякую за квіти…" Я привозив їй коробки шоколаду, нові книги – Гофмансталя, Шніцлера, Тетмайєра, Пшибишевського, — і отримував все те ж "дякую" і простягнуту теплу руку, іноді наказ сісти біля дивану, не знімаючи пальто.