До маєтку цими днями він не поїде, йому треба кудись інде. Принаймні так він казав, але я не здивуюсь, як він зостанеться тут до понеділка та зазирне й туди.
— О, ви мені щось нагадали! — похопилась пані Спарсіт. — Ви не забудете дещо переказати вашій сестрі, пане Томе, як я вас попрошу?
— Та спробую не забути, — неохоче відмовило щеня, — якщо тільки не дуже довге.
— Та я просто хотіла передати їй низенький уклін, — сказала пані Спарсіт, — і попередити, що цієї неділі, мабуть, не набридатиму їй своїм товариством, бо ще мої нерви трохи мене турбують, тож, мабуть, краще мені, бідній, побути на самоті.
— О, коли це й усе, — відповів Том, — то не велика біда, як і забуду, бо Лу сама навряд чи й згадає за вас, поки не побачить!
Віддячивши за частування таким гречним компліментом, він знов понуро замовк і вже мовчав, поки не допив до дна ост-індського елю. А тоді сказав: "Ну, пані Спарсіт, мені вже час!" — і подався геть.
Другого дня, в суботу, пані Спарсіт цілий день просиділа біля вікна, стежачи, як заходять до банку та виходять клієнти, як поспішають вулицею поштарі, як котяться туди й сюди екіпажі, сновигають пішоходці, і обмірковуючи багато дечого, але передовсім не спускаючи з думки своїх сходів. А надвечір вона надягла капелюшка, вгорнулась у шаль, тихенько вийшла й подалась на вокзал. Там вона довгенько дожидала потяга, що ним мав прибути з Йоркшіру75 один пасажир, одначе, мавши на те свої причини, не дуже виставлялась людям на очі, а воліла зорити з-за грубої колони, або з-за рогу, або з вікна дамської чекальні..
Том також був уже на вокзалі й тинявся там, поки прибув сподіваний потяг. Але він не привіз пана Гартгауса. Том дочекавсь, поки розсотався натовп і скінчилася штовханина, тоді підійшов до вивішеного залізничного розкладу, далі почав розпитувати носіїв. А потім спокволу поплентався на вулицю, де зупинився, поглянув у один бік, у другий, скинув капелюха, знову надяг його, позіхнув, потягся, — одно слово, виявляв усі ознаки смертельної нудьги, такої природної в тому, хто має цілу годину й сорок хвилин дожидати дальшого потяга.
"Це все навмисне придумано, щоб він не заважав, — сказала собі пані Спарсіт, відступаючи від запорошеного вокзального вікна, звідки вона стежила за Томом наостанці, — Гартгаус тепер у його сестриці!"
То був натхненний здогад, і вона прожогом кинулась його використовувати. Вокзал, звідки їхати до маєтку, був на другому кінці міста, часу обмаль, дорога туди нелегка, але вона так хутко підхопила візника, що допіру висадив пасажира, вскочила в повіз, вискочила з нього, тицьнула касирові гроші, вхопила квитка, пірнула в вагон і помчала мостами через суворий край покинутих і нових вугільних шахт, неначе її підхопив і поніс у хмарі якийсь могутній вихор.
І цілу дорогу, ніби нерухомо, але не відстаючи від потяга, перед чорним духовним оком пані Спарсіт стояло — так само виразно, як чорні її тілесні очі бачили телеграфні дроти, що розкреслювали вечірнє небо на велетенську смугу нотного паперу, — одне видиво: сходи, а на них самотня постать. Уже зовсім унизу. Над самим краєм прірви.
Хмарний вересневий вечір, уже темніючи, стежив з-під обважнілих своїх повік, як пані Спарсіт вимкнулася з вагона, дерев’яними східцями збігла від невеличкого станційного будиночка на брукований шлях, перебігла його і, ступивши на путівець, сховалась за буйною зеленню живоплотів. Дві-три пізні пташки, що сонно цвірінькали в гніздах, кажан, що важко літав туди й сюди над головою в неї, та клубки пилюки з-під її ніг на м’якій, мов килим, дорозі, — більше нічого не чула й не бачила пані Спарсіт, аж поки тихенько причинила за собою хвіртку.
Скрадаючись поза кущами, вона дійшла до будинку і обійшла його навколо, зазираючи крізь листя в долішні вікна. Майже всі вони стояли повідчиняні, як звичайно в таку теплу годину, але ніде не світилось і скрізь було тихо. Вона обійшла садок — і там нікого. Тоді згадала за гай і покралась туди, не зважаючи ні на високе зілля, ні на колючки, ні на хробаків, слимаків і гусінь чи ще яке повзуче живло. Виславши наперед себе пильні чорні очі та дзьобуватого носа, пані Спарсіт обережно пропихалась між густими кущами в такому невтримному пориванні до своєї мети, що, мабуть, не злякалася б, хоч би навіть у гаю було повно гадюк.
Чш-ш-ш!..
Дрібні пташки могли б, заворожені, повипадати зі своїх гніздечок, так загорілись очі в пані Спарсіт, коли вона зупинилася й прислухалась.
Десь зовсім поблизу чутно тихі голоси. Його голос і її. Отже, Тома він справді навмисне так піддурив, щоб той не заважав! Онде вони обоє, біля зрубаного дерева.
Низенько прихиляючись у високій росяній траві, пані Спарсіт підібралась ближче й сховалася за грубим стовбуром, як Робінзон Крузо під час своєї виправи проти дикунів, так близько, що одним стрибком, і то не дуже великим, могла б досягти їх. Видно, він приїхав сюди потай і в домі не показувався. Приїхав, певно, верхи, навпростець ланами, бо кінь його стояв на луці, прив’язаний до огорожі, за кілька ступенів від них.
— Кохана моя, — казав він, — а що ж я мав робити? Знаючи, що ви тут сама, як же я міг би не приїхати?
"Еге ж, нахиляй, нахиляй голову, коли думаєш, що так тобі личить, бо я не знаю, що вони в тобі бачать такого, коли ти її підводиш! — подумала пані Спарсіт. — А от чи втямки тобі, кохана моя, чиї очі тебе пильнують?"
Луїза справді сиділа, низько нахиливши голову. Вона просила, вимагала, наказувала, щоб Гартгаус їхав собі геть, але ні разу не глянула на нього й не підвела голови. І водночас добрій жінці, що причаїлась у засідці, аж дивно здалося, що вона зовні така спокійна, як і завжди. Сидить, склавши руки на колінах, наче статуя, і навіть говорить зовсім не квапливо.
— Моя люба, — сказав Гартгаус, і пані Спарсіт у захваті побачила, як він обійняв Луїзу однією рукою, — невже ви не дозволите, щоб я хоч трохи побув біля вас?
— Не тут.
— А де ж, Луїзо?
— Не тут.
— Але ж у нас так мало часу, і так багато треба сказати, і я приїхав так здалеку, і взагалі такий вам відданий і так за вами навіснію! Ще, мабуть, у світі не бувало раба такого вірного і владарки такої безжальної! Прагнути вашого привіту, що як сонце зігріва мені життя, а знайти таку крижану зустріч — таж від цього серце може розірватись!
— Чи вам іще казати, що тут я не можу бути з вами?
— Але я хочу з вами побути, люба моя Луїзо! Де ми зустрінемось?
Раптом обоє злякано стрепенулися. Здригнулась винувато й підслухачка, подумавши, що за деревами ховається ще хтось. Але то тільки дощ зашелестів, зразу рясний і краплистий.
— Може, під’їхати за кілька хвилин до будинку, вдаючи, ніби я певен, що хазяїн удома й буде радісінький мене прийняти?
— Ні!
— Вашим жорстоким наказам я не можу не коритись. Але я, мабуть, найнещасливіший у світі чоловік. Аж досі лишався байдужий до всіх жінок і врешті впав до ніг найвродливішій, найзвабливішій і найсуворішій! Кохана моя Луїзо, я не можу ні сам піти, ані вас відпустити, поки ви не власкавитесь.
Пані Спарсіт бачила, як він обіймає Луїзу, не пускаючи її підвестись, і чула, жадібно дослухаючись до кожного слова, як він каже, що палко її кохає, що радий буде задля неї поставити на кін усе, що має на світі. Все те, за що він змагався останнім часом, тепер, поруч неї, нічого не варте для нього, і успіх, уже ледь-ледь не досягнений, він ладен відкинути геть, бо то все сміття проти неї. Він на все готовий — чи провадити свою справу, аби лиш бути біля неї, чи покинути, коли та справа розлучатиме його з нею, чи втекти разом, коли вона згодна, чи любитись потай, коли вона так вирішить, чи ще на що, на будь-яку долю, — все йому однаково, аби лиш вона була вірна йому — тому, хто серцем відчув, яка вона самотня, у кому вона з першої зустрічі збудила такий інтерес, таке захоплення, на які він навіть не вважав себе здатним, кому вона довірилась так щиро, тому, хто такий відданий їй і так її божествить. Усе це і ще багато дечого, і його квапні умовляння, і квапні її відповіді вбирала в свою голову пані Спарсіт, але й чимраз шпаркіше лопотіння рясного дощу по листі, і буря, і грім, і власна її буйна зловтіха, і страх, що її викриють, так приглушили й змішали все почуте, що коли Гартгаус нарешті переліз через огорожу й пішов, ведучи коня на поводі, вона так і не тямила до ладу, де саме й коли саме домовились вони зустрітися: тямила тільки, що цієї ночі.
Але ж пішло тільки одне з них, друге зосталося там позаду, в темряві, і коли вона його вистежить, то все буде гаразд. "Еге, кохана моя, — подумала пані Спарсіт, — якби ти знала, як добре тебе стережуть!"
Вона бачила, як Луїза виходить з гаю, простує до будинку, зникає в дверях. Що ж робити далі? Дощ уже лив як з-під ринви. Білі панчохи пані Спарсіт забарвились у різні кольори, переважно в зелений; у черевиках у неї було повно колючок, на вбранні скрізь гойдалися гусениці в саморобних гамаках, з капелюшка й з римського носа дзюріли дощові струмочки. Ото в такому вигляді стояла пані Спарсіт серед гущави, розважаючи, що робити далі.
О, Луїза вийшла з будинку! Похапцем накинула плаща, вгорнулась у шаль — і йде нишком з дому. Вона вирішила втікати з Гартгаусом! Вона падає з останньої сходини, і прірва поглина її!
Не зважаючи на дощ, швиденько, рішучою ходою звернула вона на стежку поряд з під’їзною алеєю. Пані Спарсіт, ховаючись у сутіні під деревами, пішла за нею назирці зовсім близько, бо дуже легко було в густому присмерку згубити з ока постать, що швидко йшла попереду.
Коли Луїза спинилася, щоб тихенько зачинити за собою хвіртку, зупинилася й пані Спарсіт. Коли вона рушила далі, рушила й пані Спарсіт. Луїза йшла тією самою дорогою, якою добувалась сюди пані Спарсіт, — путівцем у густій зелені, тоді через брукований шлях, тоді дерев’яними східцями нагору до станційки. Пані Спарсіт знала, що незабаром має проходити потяг на Кокстаун; отже, вирішила вона, Луїза поки що прямує туди.
Промокла, задрипана, пані Спарсіт могла б і не дуже силкуватися змінити свій вигляд, та все ж, сховавшись від вітру за станційним муром, склала по-інакшому шаль і запнулася нею поверх капелюшка. Потім, не боячись уже, що її впізнають, вона теж піднялася східцями в станційку і купила у віконечку касирової будки квитка.