Незабаром молодик опинився в величезній Шпіггальтеровій майстерні, серед безлічі розжарених ревучих горнів. То був цілий потоп вогню, злива цвяхів, океан поршнів, гвинтів, важелів, брусів, терпугів, гайок, море чавуну, дерева, клапанів та сталевих штаб. Від залізних ошурків аж дерло в горлянці. Залізо було в повітрі, залізом були вкриті люди, від усього аж било залізом; залізо мало своє життя, воно було організоване, топилось, ходило, думало, набираючи всіх форм, скоряючись усім примхам. Під сопіння міхів, під дедалі гучніший гуркіт молотів, вищання верстатів Рафаель зайшов до великого приміщення, чистого й добре провітреного, і там йому надали змогу оглянути докладно величезний прес, про який напередодні згадував Планшет. Його вразила товщина чавунних плит і залізні стояки, з'єднані незламною основою.
— Коли ви швидко крутнете сім разів оцю корбу,— сказав Шпіггальтер, показуючи на балансир з полірованого заліза,— то сталева плита розлетиться на скалки, і вони голками повпиваються вам у ноги.
— Оце так! — вигукнув Рафаель.
Планшет власноручно вклав шагреневу шкіру між дві плити всемогутнього преса і, сповнений тієї впевненості, якої надав науковий світогляд, швидко крутнув ручку балансира.
— Лягайте всі, а то повбиває! — несподівано крикнув Шпіггальтер і сам кинувся додолу.
В майстерні пронизливо засвистіло. Вода, що була в машині, прорвала чавун, ринула зі страшною силою, але, на щастя, попала в старе горно, перекинула його, покотила, скрутила гвинтом, як ото смерч обвивається круг якогось будинку й несе його геть.
— Oгo! — незворушно зауважив Планшет.— Шагрень ціла й неушкоджена! Пане Шпіггальтер, мабуть, у чавуні або в великій трубі була тріщина.
— Ні, ні, я свій чавун знаю. Заберіть, пане, цю річ, у ній сидить диявол!
Німець ухопив ковальський молот, кинув шкіру на ковадло й зі страшною силою, яку вселяє в людей гнів, завдав талісманові найстрашнішого удару, який будь-коли гримів у його майстерні.
— Навіть знаку не лишилося! — вигукнув Планшет, погладжуючи непокірну шагрень.
Збіглись робітники. Підмайстер узяв шкіру й кинув у кам'яно-вугільне пекло горна. Постававши півколом круг вогню, всі нетерпляче дожидали дії величезних міхів. Рафаель, Шпіггальтер і професор стояли в центрі притихлого чорного натовпу. Дивлячись на ті білки блискучих очей, на обличчя в залізних ошурках, на чорну засмальцьовану одіж, Рафаель перенісся думкою в нічний фантастичний світ німецьких балад. Помічник майстра, потримавши шкіру в горні хвилин із десять, кліщами вийняв її.
— Дайте-но,— сказав Рафаель.
Помічник майстра жартома простяг шкіру Рафаелеві. Той незворушно зіжмакав її голими руками — вона була так само холодна й м'яка. Пролунав крик жаху, робітники розбіглися, в збезлюднілій майстерні лишились тільки Валантен та Планшет.
— Справді-таки в ній є щось диявольське! — з розпукою в голосі вигукнув Рафаель.— Невже ніяка людська сила не годна подарувати мені хоч би один зайвий день?
— Ласкавий пане, це я винен,— скрушно відказав математик,— треба було пропустити цю незвичайну шкіру крізь металургійні вальці. І як це мені спало на думку запропонувати прес?
— Я сам вас про це попросив,— нагадав Рафаель.
Учений зітхнув, мов обвинувачений, якого визнали невинним двадцятеро присяжних. Але зацікавлений дивною загадкою шагреневої шкіри, він хвилинку подумав і сказав:
— Треба подіяти на цю невідому речовину реактивами. Сходімо до Жафе — може, хімії пощастить більше, ніж механіці.
Валантен, сподіваючись застати славетного хіміка Жафе в його лабораторії, пустив коня клусом.
— Ну, старий друже,— сказав Планшет, звертаючись до Жафе, що сидів у кріслі й розглядав якийсь осад,— як справи у хімії?
— Засинає. Нічого нового. А втім, Академія визнала існування саліцину, але саліцин, аспарагін, вокелін, дигіталін — це все не відкриття...
— Неспроможні винаходити речі, ви, здається, дійшли до того, що винаходите назви,— зауважив Рафаель.
— Щира правда, юначе!
— Слухай,— сказав професор Планшет хімікові.— Спробуй-но розкласти оцю речовину. Коли добудеш із неї якийсь елемент, то я наперед називаю його "дияволіком", бо, пробуючи його стиснути, ми щойно поламали гідравлічний прес.
— Побачимо, побачимо! — радісно вигукнув хімік.— Може, вона виявиться новим простим тілом!
— Та це просто шматок ослячої шкіри,— сказав Рафаель.
— Добродію!..— обурився хімік.
— Я не жартую,— сказав маркіз і подав йому шагреневу шкіру.
Барон Жафе доторкнувся до шкіри своїм шершавим язиком, звиклим куштувати солі, луги, гази, і, кілька разів плямкнувши, сказав:
— Ніякого смаку. Ану, дамо йому трохи фтороводневої кислоти.
Шкіру змочили цією речовиною, що так швидко розкладає тваринні тканини, але в ній не відбулось ніяких змін.
— Це не шагрень! — вигукнув хімік.— Припустімо, що цей таємничий незнайомець — мінерал, і стукнімо його по носі, тобто покладімо до вогнетривкого тигля, де в мене, як навмисне, червоний поташ.
Жафе вийшов і зразу повернувся.
— Дозвольте мені взяти шматочок цієї незвичайної речовини,— сказав він Рафаелеві.— Вона така, незвичайна...
— Шматочок? — вигукнув Рафаель.— І волосинки б не дав. А втім, спробуйте,— додав він сумно й водночас насмішкувато.
Вчений зламав бритву, намагаючись надрізати шкіру, спробував розітнути її сильним електричним струмом, піддав її дії вольтового стовпа — всі блискавки науки нічого не могли вдіяти зі страшним талісманом. Була сьома година вечора. Планшет, Жафе й Рафаель, дожидаючи результатів досліду, не помічали, як летить час. Шагрень вийшла переможницею з жахливого зіткнення з чималою кількістю хлористого азоту.
— Я загинув! — вигукнув Рафаель.— Це воля самого Бога. Я помру.
Він покинув обох учених у цілковитій розгубленості. Вони довго мовчали, не наважуючись поділитися враженнями; нарешті Планшет заговорив:
— Тільки не розповідаймо про цю подію в Академії, а то колеги засміють нас.
Обидва вчені схожі були на християн, що встали з могил у день Страшного Суду, а Бога на небесах не побачили. Наука? Безсила! Кислоти? Проста вода! Червоний поташ? Зганьбився! Вольтів стовп і блискавка? Іграшки!
— Гідравлічний прес розломився, як шматок хліба,— додав Планшет.
— Я вірю в диявола,— помовчавши хвильку, заявив барон Жафе.
— А я — в Бога,— озвався Планшет.
Кожен лишався вірний собі. Для механіки всесвіт — це машина, якою повинен керувати робітник, а для хімії — витвір демона, що розкладає все, а світ — це газ, наділений здатністю рухатись.
— Ми не можемо заперечувати факт,— провадив хімік.
— Ет, щоб нас утішити, панове доктринери вигадали туманну аксіому: дурне, як факт.
— Але не забувай, що твоя аксіома — теж факт! — зауважив хімік.
Обидва засміялись і спокійнісінько сіли обідати: для таких людей чудо — тільки цікаве явище природи.
Коли Валантен повернувся додому, його охопила холодна лють; тепер він уже ні в що не вірив, думки його плутались, кружляли, розбігались, як у кожного, хто наткнеться на щось неможливе. Він ще міг припустити, що в машині Шпіггальтера був якийсь таємний дефект,— безсилля механіки й вогню не дивувало його; але гнучкість шкіри, яку він відчув, коли взяв її в руки, а водночас нездоланність, яку вона виявила, коли всі руйнівні засоби, які лишень мала в розпорядженні людина, були спрямовані проти неї,— ось що жахало його. Від цього неспростовного факту голова йшла обертом.
"Я збожеволів,— думав він.— Зранку я нічого не їв, але мені не хочеться ні їсти, ні пити, а в грудях наче вогнем пече".
Він повісив шагреневу шкіру на давнє місце і, знов обвівши контури талісмана червоним чорнилом, сів у крісло.
— Вже восьма година! — вигукнув він.— День проминув, наче сон.
Він зіперся на бильце крісла і, підперши голову рукою, довго сидів так, заглиблений у ті похмурі роздуми, в ті гнітючі міркування, таємницю яких забирають із собою засуджені на смерть.
— Ох Поліно, бідне дівча! — вигукнув він.— Є безодні, яких не подолає навіть кохання, хоч які могутні його крила.
Та раптом він почув здушене зітхання і завдяки одній з найзворушливіших якостей, що ними наділені закохані, впізнав Полінин віддих.
"О, ось і вирок! — подумав Рафаель.— Якщо вона справді тут, я хотів би померти в її обіймах".
Почувся веселий невимушений сміх. Рафаель повернувся обличчям до ліжка й крізь прозору запону побачив Полінине лице, вона всміхалась, як дитина, задоволена тим, що її хитрощі вдалися. Її прекрасні кучері розсипались по плечах; у цю мить вона була схожа на бенгальську троянду серед букету білих троянд.
— Я підкупила Жонатаса,— сказала вона.— Я твоя дружина, то хіба це ліжко не належить мені? Не гнівайся на мене, любий, я тільки хотіла заснути коло тебе, несподівано з'явитися перед тобою. Вибач мені ці пустощі.
Вона, мов кицька, стрибнула на постелі, вся аж променіючи в білому мусліні, й сіла до Рафаеля на коліна.
— Про яку безодню ти говорив, коханий? — спитала вона, і обличчя її набуло стурбованого виразу.
— Про смерть.
— Ти мене мучиш,— сказала вона.— Є такі думки, до яких нам, бідним жінкам, краще не звертатись, бо вони нас убивають! Чи це від сили кохання, чи від браку мужності — не знаю. Смерть мене не лякає,— провадила вона сміючись.— Померти разом з тобою, хоч би завтра вранці, востаннє цілуючи тебе, було б для мене щастям. Мені здається, я прожила б за цей час більше сторіччя. Що для нас число днів, коли за одну ніч, за одну годину ми вичерпали все життя, сповнене миру й кохання?
— Твоя правда, твоїми милими устами промовляє саме небо. Дай я поцілую тебе, і помремо,— сказав Рафаель.
— Що ж, і помремо,— засміялась вона.
Було близько дев'ятої години ранку, світло проникало крізь щілини жалюзі; його пом'якшував муслін завіс, і все ж видні були яскраві барви килима та обтягнені шовком меблі у спальні, де лежали коханці. Подекуди іскрилась позолота. Промінь сонця ковзнув по м'якій пуховій ковдрі, що серед любовних ігрищ упала додолу. Полінина сукня, що висіла на високому дзеркалі, здавалась туманним привидом. Малесенькі черевички валялись далеко від постелі. Соловей прилетів на підвіконня; його щебет і шурхіт крил, коли він спурхнув, відлітаючи, розбудили Рафаеля.
— Коли мені належить померти,— сказав він, додумуючи те, що виринуло в голові його уві сні,— то в моєму організмі — в цій машині з м'яса й кісток, оживленій моєю волею, що й робить із мене особистість,— є серйозні ушкодження.