Кожен витвір мистецтва — ідеться про літературу, музику, живопис, скульптуру чи архітектуру — дає суспільству і матеріальну користь, тією самою мірою, що й комерційні товари. Мистецтво сприяє торгівлі, його витвори теж, по суті, товар. Сьогодні книжка приносить авторові в середньому десять тисяч франків прибутку, а щоб її видати, потрібні друкарські верстати, словолитні, книгарні — одне слово, тисячі робочих рук. Виконання симфонії Бетховена або постановку опери Россіні теж обслуговують безліч робітників, машин та цілі галузі виробництва. Вартість якого-небудь пам'ятника ще переконливіше підтверджує мою думку. Отож можна сказати, що витвори генія виникають на дуже дорогій основі, й тому неминуче приносять користь робітнику.
Каналіс ще якийсь час розвивав цю думку, вдаючись до яскравих образів і втішаючись своїми фразами. Але з ним сталося те, що й з більшістю натхненних балакунів: він повернувся до вихідної точки розмови і, сам того не помітивши, став обстоювати погляд Лабрієра.
— Я з радістю переконуюся, любий бароне,— тонко зауважив маленький герцог д'Ерувіль,— що з вас вийде чудовий конституційний міністр.
— О! — вигукнув Каналіс із величним жестом.— Що ми доводимо всіма цими дискусіями? Ту одвічну істину, що все — правда, і все — неправда. Моральні істини, як і живі створіння, змінюються до невпізнання, залежно від середовища, яке їх оточує.
— Суспільство живе загальновизнаними істинами,— зауважив герцог д'Ерувіль.
— Яка легковажність! — тихо сказала пані Латурнель своєму чоловікові.
— Він поет,— відповів Гобенгейм, почувши ці слова.
Каналіс, який вважав, що стоїть незрівнянно вище від своїх слухачів,— правда, у своєму останньому філософському висновку він, мабуть, мав рацію,— прийняв за ознаку невігластва холодність, що відбилася на обличчях присутніх. Та побачивши, що Модеста оцінила його красномовність, він лишився задоволений собою, не здогадуючись, наскільки його монолог образив провінціалів, чия єдина турбота — довести парижанам існування, розум та мудрість провінції.
— Давно ви бачили герцогиню де Шольє? — спитав герцог Каналіса, щоб змінити тему.
— Я розлучився з нею шість днів тому,— відповів поет.
— Як вона себе почуває? — провадив герцог.
— Чудово.
— Будьте ласкаві, передайте їй вітання від мене, коли писатимете.
— Кажуть, вона чарівна,— озвалася Модеста, звертаючись до герцога.
— Барон може відповісти вам з більшим знанням справи, ніж я,— сказав обер-шталмейстер.
— Більше, ніж чарівна,— заявив Каналіс, не відступаючи перед лукавим натяком д'Ерувіля.— Але моя думка небезстороння, мадмуазель: герцогиня де Шольє — мій друг уже десять років. Я завдячую їй усе, що маю в собі доброго, вона уберегла мене від небезпек світського життя. І нарешті, герцог де Шольє допоміг мені ступити на той шлях, яким я нині йду. Без заступництва цієї родини король і принцеси могли б забути про такого незначного поета, як я. Отож моя прихильність до герцогині завжди буде сповнена вдячності.
Все це було сказано із слізьми в голосі.
— Як ми повинні любити ту, яка надихає нас на стільки чудових пісень, жінку, що вселила нам таке високе почуття! — мовила Модеста розчуленим голосом.— Чи можна уявити поета без музи?
— Такий поет не мав би серця, він писав би вірші сухі, як вірші Вольтера, бо Вольтер ніколи нікого не любив, крім Вольтера,— відповів Каналіс.
— А пам'ятаєте, як у Парижі ви зробили мені честь, відверто признавшися, що не переживаєте тих почуттів, які висловлюєте у своїх творах? — спитав бретонець у Каналіса.
— Влучний удар, хоробрий солдате,— відповів поет, усміхаючись.— Але знайте, що людині дозволено вкладати почуття і в творчість, і в реальне життя. Можна висловлювати високі почуття, не переживаючи їх, і переживати їх, не вміючи висловити. Мій друг Лабрієр любить до безтями,— великодушно сказав він, обертаючись до Модести.— Я ж хоч і люблю, безперечно, так само сильно, як і він, але вважаю,— якщо, звісно, не тішу себе ілюзією,— що зміг би виразити свою любов і в літературній формі, яка відповідала б її глибині. Правда, я не обіцяю, мадмуазель,— вів він далі, обертаючись до Модести з дещо робленою грацією,— що завтра не втрачу тями й тоді...
Отак поет долав перешкоди і спалював на честь свого кохання усі палиці, які вставляли йому в колеса. Модеста була приголомшена гнучким розумом парижанина, що оздоблював своїм блиском порожні фрази балакуна.
— Який акробат! — сказав Буча на вухо куцому Латурнелю, вислухавши пречудову тираду про католицьку релігію і про щастя мати за дружину жінку побожну; цей букет пишних словес поет підніс пані Міньйон у відповідь на якесь її зауваження.
На очі Модести начебто була надіта пов'язка. Чари поетових промов і та увага, яку вона заздалегідь вирішила йому приділяти, заважали їй побачити те, що ретельно відзначав Буча: декламаторські прийоми, відсутність простоти, пишномовність, що замінювала почуття і всю ту плутанину в думках, яка навіяла клеркові його трохи різке порівняння. В той час, коли пані Міньйон, Дюме, Буча, Латурнель дивувалися непослідовності балачок Каналіса,— хоча, щиро кажучи, така примхлива непослідовність більш або менш завжди властива французькій бесіді,— Модеста захоплювалася гнучкістю його висловлювань і, ведучи поета за собою звивистими стежками своєї фантазії, думала: "Він кохає мене!"
Буча, як і всіх інших глядачів цієї "вистави" — інакше не скажеш, — вразила в поведінці поета головна вада егоїстів — у Каналіса ж вона проявлялася аж занадто, як у всіх людей, що звикли розбалакувати в салонах. Чи то Мельхіор наперед схоплював думку співрозмовника, чи то зовсім його не слухав, чи то володів здатністю слухати, водночас думаючи про щось інше, але з його обличчя не сходив неуважливий вираз, який розхолоджує співрозмовників і ображає їхню гордість. Не слухати — це не тільки брак чемності, а й ознака зневаги. А в Каналіса ця звичка заходила іноді дуже далеко: часто він залишав зовсім без відповіді звернене до нього запитання і до неввічливості різко переходив у розмові на тему, що цікавила тільки його. Хоча від видатної людини таке зухвальство часом терплять, не протестуючи, усе ж воно заронює в серця іскру неприязні й бажання помститися; якщо ж у такий спосіб поведеться рівний тобі, це може знищити дружбу. А коли Каналіс усе-таки примушував себе вислухати співрозмовника, то припускався іншої помилки — увесь його вигляд виражав не щиру зацікавленість розмовою, а поблажливе відчуття власної зверхності. Така напівжертва ображає менше, ніж цілковита байдужість, але все ж таки вона псує настрій тому, хто говорить, і викликає в нього невдоволення. Ніщо не дає такого прибутку в комерції спілкування з людьми, як милостиня уваги. "Хто має вуха — хай чує" — це не тільки євангельська істина, а й надійна життєва мудрість. Дотримуйтеся її, і вам проститься усе, навіть вади. Бажаючи сподобатися Модесті, Каналіс іноді стежив за своєю поведінкою і був люб'язний з дівчиною, але з іншими він надто часто лишався самим собою.
Кінець кінцем, Модеста попросила Каналіса прочитати якогось вірша; вона, мовляв, чула, що він чудовий читець і сама хоче в цьому переконатися (муки інших десятьох слухачів її не обходили). Каналіс узяв із рук у Модести томик і проворкотів (влучнішого слова тут не придумаєш) вірш, який вважають у нього найкращим, а саме, переспів "Кохання ангелів" Мура114, озаглавлений Vitalis*.
* Подих життя (латин.).
Одначе пані Латурнель, пані Дюме, Гобенгейм і касир вітали цю блискучу декламацію позіхами.
— Якщо, ласкавий пане, ви ще й добре граєте у віст,— сказав Гобенгейм, подаючи Каналісові п'ять складених віялом карт,— то повірте, я ніколи не зустрічав людини, що являла б собою взірець такої досконалості, як ви.
Ці слова викликали сміх, бо виражали думку всіх присутніх.
— Я граю у віст достатньо добре, щоб прожити у провінції до кінця своїх днів,— відповів Каналіс.— Для любителів вісту тут явно було забагато поезії й філософії,— сердито додав він, кинувши томик своїх віршів на підвіконня.
Цей дріб'язковий епізод показує, які небезпеки чигають на салонного героя, такого, як Каналіс, коли він опиняється поза своєю звичною сферою. Він скидається тоді на актора, улюбленця певного різновиду публіки, чий талант відразу тьмяніє, коли він виходить за межі свого середовища й виступає на сцені першокласного театру.
Каналіс грав у парі з герцогом, Гобенгейм був партнером Латурнеля. Модеста сіла біля поета, на превеликий відчай бідолашного Ернеста; він пильно стежив за виразом обличчя цієї примхливої дівчини, і бачив, що вона все більше піддається чарам Каналіса. Лабрієр не здогадувався, що Мельхіор наділений даром спокусника, в якому природа часто відмовляє людям щирим, адже вони, як правило, вельми сором'язливі. Цей дар вимагає сміливості, жвавості та майже акробатичної гнучкості розуму і навіть певних акторських здібностей. Та хіба в душі кожен поет не комедіант? Правда, між умінням виражати почуття, яких не переживаєш, але можеш збагнути всі їхні відтінки розумом, і прикиданням, до якого вдаються, щоб досягти успіху на сцені приватного життя, величезна різниця. Одначе якщо поет заражається лицемірством, необхідним людині світській, він свідомо спрямовує свій талант на те, щоб удати почуття, яких вимагають від нього обставини — так ото геній, приречений на самотність, дає вихід поривам свого серця у грі уяви.
"Задля мільйонів старається,— з гірким смутком думав Лабрієр.— І так зуміє розіграти палку закоханість, що Модеста йому повірить!"
І замість показати себе ще люб'язнішим і дотепнішим, ніж суперник, Лабрієр наслідував приклад герцога д'Ерувіля: він спохмурнів, став напруженим і неспокійним. Але тоді як царедворець стежив за вихватками юної спадкоємиці, вивчаючи її вдачу, Ернест мучився чорною і гіркою ревністю — адже він досі не домігся жодного погляду від своєї богині. Він вийшов на кілька хвилин у сад, разом з Буча.
— Всьому кінець,— сказав Ернест.— Вона в нестямі від нього, а я їй більше, ніж бридкий. І вона має слушність! Каналіс чарівний, він здається розумним, навіть коли мовчить, його очі виражають пристрасть, а мова — поезію...
— Чи порядна він людина? — спитав Буча.
— О, звичайно,— відповів Лабрієр.— Він прямодушний, шляхетний, а підпавши під вплив такої дівчини, як Модеста, звільниться від дрібних вад, що їх розвинула у ньому герцогиня де Шольє.
— Ви славний хлопець,— сказав карлик.— Але чи здатний він полюбити її?
— Не знаю,— відповів Лабрієр.— Вона згадувала про мене? — запитав він після хвилинної мовчанки.
— Та згадувала,— сказав Буча і повторив слова про маску, що були вихопилися в Модести.
Ернест сів на лаву й затулив обличчя долонями.