На щастя, до цього не дійшло. Але дечого накоїти я встиг і цілком заслуговую, щоб назвати мене й гірше, ніж дурнем. Та оскільки це сталося за особливих обставин, я все-таки можу сподіватись на пробачення. Так чи так, але спробую його дістати і їду зараз же, не гаючи часу.
— Куди це ти їдеш?
— За Морісом-мустангером. Перепросити за свою негідну поведінку.
— Негідну поведінку! Ха-ха-ха! Ти, певно, жартуєш?
— Ні, я серйозно. їдьмо зі мною, і побачиш сам.
— То я скажу тобі ще раз, що ти божевільний. І не просто божевільий, а геть безмізкий клятий ідіот. Ось ти хто, клянуся Христом-Богом і генералом Джексоном!
— Ти не дуже чемний, кузене Касе, хоч після тих слів, що я сам сьогодні вживав, я ладен вибачити тобі. Може, колись і ти, за моїм прикладом, перепросиш за свою грубість.
І, не сказавши більш ні слова, молодий плантатор, [198] людина справді рідкісного благородства, скочив у сідло й виїхав з подвір'я.
Колхаун стояв, аж поки стукіт копит майже завмер удалині. Тоді, неначе щось його підштовхнуло, швидко рушив верандою до своєї кімнати й повернувся вже в довгій куртці з грубої червоної тканини; потім пішов до стайні і незабаром з'явився знову, ведучи осідланого й загнузданого коня. Він так обережно вів коня по кам'яних плитах подвір'я, ніби викрадав його, і, тільки опинившись за межами гасієнди, на м'якій траві прерії, скочив у сідло й швидко поскакав геть.
З милю чи більше він їхав тією самою дорогою, якою подався й Генрі Пойндекстер. Та ніщо не говорило про те, що відставний капітан хоче наздогнати двоюрідного брата: того вже давно й не чути було вдалині, а Колхаун їхав собі легким клусом, так наче й не думав за ним гнатися.
Так само як і Генрі, він їхав проти течії річки, в напрямі до форту. Але десь на півдорозі між Каса-дель-Корво і фортом спинив коня й, роздивившись довкола, звернув на стежку, що вела між чагарями до берега річки. їдучи тією стежкою, він тихо бурмотів сам до себе:
— Дарма, лишилася ще одна нагода, теж непогана, хіба тільки дорожча. Вона обійдеться мені в тисячу доларів. То й що? Зате я нарешті позбудусь того триклятого ірландця, що отруює мені все життя! Він казав, що рано-вранці поїде до своєї оселі. Цікаво б знати, о котрій годині. Вони тут у прерії як і вдосвіта встануть, то вважають, що вже пізно. Ет, пусте. Койотові вистачить часу, щоб перестріти його на дорозі. Здається, це та сама дорога, якою ми їхали тоді в прерію. Він згадував свою хатину на Аламо. Так зветься річка, на березі якої ми снідали. Його кубло має бути десь недалеко звідти. Мексиканець напевне знає, де воно чи принаймні як туди їхати,— а для нашого діла й цього досить. На біса нам та його хатина! її господар навряд чи доїде туди. Дорогою йому можуть трапитись індіанці. Повинні трапитись, і ще до сходу сонця!
Отак міркуючи вголос, Колхаун дістався до іншого "кубла" — до хакале мустангера-мексиканця, що й було метою його поїздки.
Зіскочивши з сідла й припнувши коня до дерева, він підійшов до хатини.
Двері були розчинені навстіж, і в хатині лунав розко— [199] тистий звук, в якому неважко було впізнати хропіння сонної людини. Але не тієї, що спить спокійним, рівним сном. Воно то уривалося, то змінювалось гучним рохканням і невиразними словами, що їх, заплітаючись, вимовляв язик, неначе розпухлий від надміру випитого нещодавно спиртного. Брутальна іспанська лайка пересипалася побожними чи, скоріш, блюзнірськими вигуками: "Sangre de Cristo! Jesus! Santissima Virgen! Santa Maria! Dios! Madre de Dios!" (55) — так наче господар хакале вів уві сні розмову чи не з усім католицьким пантеоном.
Колхаун стояв на порозі і слухав.
— Mai... dit... to! — вигукнув сонний і гикнув.— Buen... nas nove... dad... des! Добрі новини, por sangre Cris... to!.. Атож, сеньйоре 'мерикано, чудові новини! Індіанці... команчі на стежці війни — el rastro de guerra! Благослови Боже к... команчів!..
— Цей мерзотник геть п'яний! — сам незчувшись як, уголос промовив гість.
— А, сеньйоре! — вигукнув господар, трохи прочумавшись від звуку людського голосу.— Хто має честь... чи то пак, я маю щастя... я, Мігель Діас, або ж Койот, як звуть мене бродяги... Ха-ха! К... койот!.. Е! А як звати вас? Вас, сеньйоре!.. Mil demonios! ь(6) Хто ви такий?..
Підвівшись на своєму тростиновому ложі, п'яний мексиканець якийсь час сидів, утупивши напівзапитливий, напівбезтямний погляд у гостя, що порушив його хмільний сон. Та це тривало не більш як з десяток секунд. А тоді господар хакале, щось бурмочучи собі під ніс, знову звалився на ліжко, і гучне, розкотисте хропіння сповістило, що він і Думати забув про гостя.
— Ще одну нагоду втрачено! — крізь зуби процідив Колхаун, з досадою повертаючи від дверей.— Тверезий дурень і п'яний шахрай — добра мені компанія на таке діло, як моє! От клятий неталан! Усе сьогодні проти мене! Мабуть, годин зо три мине, поки цей кнур проспиться. Цілих три години... а тоді яка з нього користь? Буде надто пізно... надто пізно!
З цими словами він узявся за поводи й став обіч коня, ніби не знаючи, що робити далі.
(55) Кров Христова! Ісусе! Пресвята Діво! Свята Маріє! Боже! Матір Божа! (Ісп.)
(56) Тисяча чортів! (Ісп.)
[200]
__ Нема чого тут дожидати! Поки з його клятої
голови вийде хміль, уже настане світанок. Краще їхати назад до гасієнди й чекати там. Або ж... або ж...
Яка ще можливість спала йому на думку в цю критичну мить, відставний капітан уголос не сказав. Але хоч би що то було, воно поклало край ваганням і спонукало його до негайної дії. Одним порухом зірвавши з дерева поводи й перекинувши їх через голову коня, він скочив у сідло й поскакав геть від хатини, але не туди, звідки приїхав, а в зовсім інший бік.
Розділ XXXVI ТРОЄ НА ОДНІЙ ДОРОЗІ
Навряд чи хто зміг би заперечити, що подорож верхи гладенькою зеленою прерією — то така втіха, якої не зрівняти ні з чим. А хто мав щастя її зазнати, той і н є стане заперечувати. Коли у вас жвавий кінь, біля сідла сумка з добрячим припасом та фляга з коньяком, а в сідельному чохлі повна скринька сигар, ви можете вирушати в цілоденну подорож і не боятися, що вона вам надокучить. А ще коли разом з вами їхатиме добрий приятель, що, як і ви, любить природу й відчуває її красу, ця подорож, хоч би яка вона була довга й нелегка, залишиться у вашій пам'яті на багато років. Ну, а коли то буде жінка, яка збудила у вас палкі почуття, то радість від подорожі житиме у вашому серці повік.
О, якби всім подорожнім у прерії випадало таке товариство, дикий простір Західного Техасу дуже скоро заполонили б приїжджі з усіх усюд, його неозорі рівнини перестали б бути "глухим бездоріжжям", і на них, куди не кинь оком, юрмилися б вичепурені багаті нероби.
То краще нехай усе залишиться як є. А так, якщо ви вирушите в прерію і, опинившись за околицею селища, звідки почали свою подорож, звернете вбік від "битого шляху", позначеного слідами заледве п'ятьох-шістьох коней, що колись проїхали там перед вами, то можете їхати годину, день, тиждень, місяць або й цілий рік — і не побачити ніде жодної подібної до вас істоти.
Лише той, хто сам подорожував великою рівниною Техасу, знає, що являє собою насправді цей неозорий [201] простір, уявити який однаково що уявити безмежність. Та ще хіба морські мандрівники якоюсь мірою зрозуміють мене. Адже так само, як можна перетнути Атлантичний океан — навіть тим курсом, яким звичайно йдуть кораблі,— й не зустріти жодного суденця, так можна місяцями їхати й техаською прерією серед цілковитого — і, здається, вічного — безлюддя!
Та навіть океан не справляє враження такого безмежжя. Мандруючи його обширами, ви не спостерігаєте ніяких змін, і ніщо не говорить про те, що ви посуваєтесь уперед. З усіх боків — довкола вас і над вами — весь час начебто та сама неозора блакитно-синя поверхня з перекинутою над нею величезною чашею неба, майже такого ж, хіба трохи світлішого, кольору. Здається, ніби стоїш нерухомо в центрі неосяжного кола, під височенним склепінням,— і ви мимоволі втрачаєте реальне відчуття отих "безмежних відстаней".
Інша річ у прерії. Купки дерев і чагарників, поодинокі дерева, узвишшя, пагорби, кам'яні брили — усі ті, сказати б, віхи — безнастанно перебігають у вас перед очима, ви бачите, що їдете вперед, долаєте відстань, і вже саме це змушує вас пройнятися відчуттям безмежності того простору.
Не часто трапляється так, щоб подорожній милувався красою прерії в самотині, особливо на південному заході Техасу. Ті, кому випадає не дуже безпечна дорога цією дикою пусткою, що її команчі вважають землею своїх предків, їздять щонайменше по двоє-троє, а здебільшого гуртом по десять або й двадцять чоловік.
А проте часом можна побачити там і самотнього подорожнього. Приміром, тієї ночі, коли сад гасієнди Каса-дель-Корво став свідком уже відомих нам ліричних і драматичних сцен, аж троє подорожніх одинцем перетинали рівнину, що простяглась на південний захід від берегів річки Леони.
Якраз тієї хвилини, коли роздратований невдачею Колхаун від'їжджав від хакале мустангера-мексикан-ця, перший з тих нічних подорожніх залишив позад себе околиці селища при форті Індж і подався в напрямі річки Нуесес або ж котроїсь її притоки.
Навряд чи треба пояснювати, що він їхав верхи. У Техасі пішоходів можна побачити тільки в містах і на плантаціях.
Той вершник сидів на доброму, дужому коні, з чийо— [202] го жвавого й пружнйго скоку було видно, що він здатен нести свого вершника дуже далеко й не пристати в
дорозі.
Чи дуже далеко зібрався їхати вершник, сказати з його вигляду було важко. Своїм одягом і спорядженням він не різнився від першого-ліпшого техасця, що вирушив кудись миль за десять. Певно, він звідкись повертався, бо навряд щоб такої пізньої години виїхав з дому. А серапе, недбало накинуте на його плечі, могло служити й для захисту від нічної роси.
Але тієї ночі роси не було, та й там, куди простував вершник, не лежало жодного селища, отож скидалося все-таки на те, що він вирядився в дальшу дорогу, кудись аж ген у прерію, хоч начебто й не дуже поспішав, так ніби йому було байдуже, коли, він туди дістанеться. Навіть навпаки — він начебто цілком поринув у якісь свої думи чи спогади й так замріявся, що не звертав уваги ні на дорогу, ні на свого коня.