Хрестоносці

Генрик Сенкевич

Сторінка 38 з 132

Тримай, пане, диявола на відстані списа від себе. А як не хочеш узяти гріха на свою душу, то купи в мене індульгенцію, інакше за три тижні у тебе помре той, кого ти найбільше в світі любиш.

Збишко злякався погрози, бо йому спала на думку Дануся, і він сказав:

Це ж не я не вірю, а домініканський пріор з Серадзя.

Сам, пане, оглянеш віск на печатях. А щодо пріора, то бог його знає, чи він ще живий, бо суд божий спадає на грішників швидко.

Але коли приїхали в Серадзь, виявилось, що пріор був живий. Збишко навіть пішов до нього, щоб дати на дві меси,— одну за здоров'я Мацька, а другу за щасливе здобуття павиних чубів, за якими Збишко їхав. Пріор, як це часто траплялося в тодішній Польщі, був іноземцем, але живучи сорок літ в Серадзі, добре вивчив польську мову й був запеклим ворогом хрестоносців. Довідавшись про Збишкові наміри, він сказав:

— Їх спіткає ще більша кара господня, але й тебе від того, що задумав, не відмовляю, насамперед тому, що ти заприсягнув, а по-друге,—за те, що вони наробили тут, у Серадзі, польська рука ніколи достатньо їх не покарає.

— Що ж вони наробили? — спитав Збишко, який прагнув узнати про всі беззаконні дії хрестоносців.

На це запитання старий пріор насамперед розвів долоні й голосно став проказувати "Вічну пам'ять", потім сів на ослоні і якийсь час сидів так з заплющеними очима, немов хотів пригадати давні події, і нарешті заговорив:

— Прикликав їх сюди Вінцент з Шамотул. Було мені тоді дванадцять років, і я тільки що прибув сюди з Цилії, звідки мене забрав мій дядько Петцольд-кустош. Хрестоносці напали вночі на місто й зараз же його запалили. Ми бачили з мурів, як вони на ринку рубали мечами чоловіків, дітей і жінок, а немовлят кидали в вогонь... Я сам бачив побитих ксьондзів, бо неситі злобою хрестоносці не щадять нікого. Трапилось так, що пріор Миколай, будучи родом з Ельблонга, знав комтура Германа, який командував їх військом. Вийшов він тоді з старшою братією до того лютого рицаря, впав перед ним навколішки і став благати його по-німецьки змилуватись над християнською кров'ю. А той йому відповів: "Не розумію" й наказав далі нищити людей. Отоді й вирізали ченців, а з ними мого дядька Петцольда, а пріора Миколая прив'язали коневі до хвоста... До ранку в місті не залишилось жодної живої людини, крім хрестоносців і мене, бо я сховався на колоді, до якої причеплений дзвін. Бог уже покарав їх під Пловцями, але вони весь час прагнуть згуби нашого християнського королівства і прагнутимуть доти, поки їх зовсім не винищить рука господня.

— Під тими Пловцями,— сказав Збишко,— загинули майже всі чоловіки з мого роду. Але я за цим не шкодую, бо бог дарував королю Локєткові славетну перемогу й винищив двадцять тисяч німців.

Діждешся ти ще більшої війни і більшої перемоги, — сказав пріор.

— Амінь! — відповів Збишко.

І вони почали говорити про інше. Молодий рицар спитав про продавця реліквій, якого зустрів у дорозі, й довідався, що таких ошуканців багато вештається по дорогах і що вони дурять легковірних людей. Пріор також сказав, що є папські булли, які наказують епіскопам затримувати таких торговців, і тих, котрі не мають справжнього дозволу й печаті, негайно судити. Поскільки свідоцтва того пройдисвіта здалися пріорові підозрілими, він хотів був одразу відпровадити його до єпіскопського суду. Коли б виявилось, що він справжній розповсюджувач індульгенцій, йому нічого не було б. Та він утік. Можливо, боявся довгої затримки в дорозі, але його втеча посилила підозріння.

Наприкінці розмови пріор запросив Збишка на відпочинок і ночівлю в монастирі, але той не міг прийняти запрошення, бо хотів вивісити на воротях заїзду виклик на "піший або кінний бій" усім рицарям, які заперечували б, що панна Данута Юрандівна є найкраща і найцнотливіша дівчина в королівстві, а такий виклик аж ніяк не випадало вивішувати на монастирських воротях. Ні пріор, ні інші ксьондзи навіть не хотіли написати йому виклику, через що молодий рицар дуже заклопотався й не знав, що йому робити. Аж коли він повернувся в заїзд, йому спало на думку звернутися по допомогу до продавця індульгенцій.

Пріор зовсім не певний, що ти не пройдисвіт,— сказав Збишко.— Він вважає так: чого б тобі боятися єпіскопського суду, якби ти мав справжні свідоцтва?

Я боюся не епіскопа,— відповів Сандерус,— а ченців, які не знаються на печатях. Я хотів їхати до Кракова, але тому, що не маю коня, мушу ждати, поки мені його хто-небудь не подарує. А поки що я пошлю листа і прикладу до нього власну печать.

Я також подумав, що коли ти доведеш свою вченість на письмі, то це буде доказом, що ти не простак. Але як же ти пошлеш листа?

З яким-небудь прочанином або мандрівним ченцем. Хіба мало людей їде в Краків до гробу королеви?

— А мені зможеш написати виклик?

Напишу, пане, все, що скажете — гарно і зрозуміло, навіть на дошці.

Краще таки на дошці,— зрадів Збишко,— і не порветься, і здасться надалі.

І коли слуги через деякий час знайшли і принесли нову дошку, Сандерус узявся писати. Що він там написав, Збишко не знав, бо не вмів читати, але зараз сказав прибити виклик на воротях, а над ними почепити щит, якого турчини стерегли по черзі. Хто вдарив би списом у щит, той подав би знак, що приймає виклик. Але, очевидно, в Серадзі не було охочих до таких справ, бо ні того дня, ні другого щит жодного разу не задзвенів від удару, і після полудня трохи засмучений рицар вирушив далі в дорогу.

Але ще перед від'їздом до Збишка прийшов Сандерус і сказав йому:

Якби, пане, ви вивісили щит в країні прусських рицарів, то ваш зброєносець напевне вже застібав би на вас ремені панцера.

Як так? Адже хрестоносець як чернець не може мати коханої пані, бо йому ж заборонено.

Не знаю, чи заборонено, чи ні, але знаю напевно, що вони у них є. Правда, хрестоносець без шкоди для свого ім'я не може стати на герць, бо дає присягу, що битиметься з іншими тільки за віру, але там, крім ченців, є багато світських рицарів з далеких країв, які приїжджають на допомогу прусським рицарям. Ці так і дивляться, щоб з ким-небудь зчепитись, особливо французькі рицарі.

Ого! Бачив я їх під Вільною, дасть бог, побачу і в Мальборзі. Мені потрібне павине пір'я з шоломів — розумієш? Бо я дав обітницю дістати їх.

Купіть у мене, пане, дві або три краплі поту святого Георгія, що він пролив у боротьбі із змієм. Жодна реліквія так не придасться рицареві. Дайте мені за це коня, яким я їхав, то я вам ще й індульгенцію додам за ту християнську кров, яку маєте пролити на герці.

Дай мені спокій, бо розгніваюсь. Не візьму твого краму, поки не впевнюся, що він добрий.

Ви казали, пане, що їдете до мазовецького двору князя Януша. Спитайте там, скільки реліквій у мене набрали і сама княгиня, і рицарі, і панни на тих весіллях, де я бував.

На яких весіллях? — спитав Збишко.

На тих, що звичайно бувають перед пилипівкою... Рицарі женились один за одним, бо пройшла чутка, що між польським королем і прусськими рицарями має бути війна за Добжинську землю... Декотрі казали: "Бог його знає, чи залишусь живим", і хотіли зазнати втіхи з жінкою.

Збишка дуже занепокоїла звістка про війну, а ще більше те, що Сандерус говорив про одруження, і він запитав:

— Які ж там дівчата повиходили заміж?

— Придворні княгині. Не знаю, чи хоч одна залишилась, бо чув, як княгиня казала, що їй доведеться шукати нових дівчат.

Почувши це, Збишко на деякий час замовк, а потім спитав інакшим уже голосом:

— ..А панна Данута Юрандівна, ім'я якої записано на дошці, теж вийшла?

Сандерус не поспішав відповідати, по-перше, тому, що сам нічого як слід не знав, а по-друге, тому, що подумав: коли він залишить рицаря в непевності, то набуде над ним певної переваги і краще зможе його використати. Він ще раніше вирішив триматися цього рицаря, який мав порядний почет і чимало всякого добра. Сандерус знався на людях і на речах. Молодість Збишка давала йому підстави вважати, що він буде щедрий, необачний і розкидатиметься грішми. Сандерус уже побачив коштовний міланський панцер та величезних бойових коней, яких не могло бути аби в кого, і тому вирішив, що при такому паничеві йому буде забезпечена і гостинність по дворах, і не одна нагода вигідно продати індульгенції, і безпека в дорозі, і, нарешті, достаток їжі й питва, що для нього було найважливіше.

Через те, почувши Збиткове запитання, він наморщив лоба, підвів угору очі, немов напружуючи пам'ять, і спитав:

Панна Данута Юрандівна... А звідкіля вона?

Юрандівна Данута із Спихова.

Бачив я їх усіх, але як там котру звали, не дуже пам'ятаю.

Вона ще зовсім молоденька, грає на лютні та розважає княгиню співами.

Ага... молоденька... грає на лютні... Виходили заміж і молоденькі... Чи не чорна вона, як агат?

Збишко з полегкістю зітхнув:

— То не вона! Вона біла, як сніг, тільки на лицях рум'яна, і русява.

Сандерус на це сказав:

Бо одна чорна, як агат, залишилась при княгині, а інші майже всі повиходили заміж.

Ти кажеш."майже всі", значить — не всі до одної. Богом тебе прошу, коли хочеш щось від мене мати, то пригадай.

Так днів за три, за чотири пригадав би, а найбільш подобається мені кінь — я міг би ним возити мій святий крам.

Ти його матимеш, якщо скажеш правду.

Тут чех, який з самого початку слухав цю розмову, усміхнувся в кулак і сказав:

Правда буде відома на мазовецькому дворі. Сандерус подизився на нього, помовчав і сказав:

А ти думаєш, що я боюсь мазовецького двору?

— Я не кажу, що боїшся, але ні зараз, ні через три дні конем не поїдеш, а коли виявиться, що збрехав, то й власними ногами не підеш, бо його милость накаже їх тобі поламати.

— Як бог свят! — сказав Збишко.

Сандерус зміркував, що в зв'язку з таким попередженням треба бути обережнішим, і відповів:

Коли б я хотів збрехати, то одразу сказав би, що вийшла заміж або не вийшла, а я сказав: не пам'ятаю. Якби ти мав розум, то в тій відповіді одразу побачив би мою чесність.

Мій розум не брат твоїй чесності, бо-вона може бути сестрою псові.

Моя чесність не гавкає так, як твій розум; а хто за життя гавкає, той легко після смерті може вити.

Звісно, що так. Твоя чесність після смерті буде не вити, а скреготати, якщо на службі в диявола не втратить за життя зубів.

І вони почали пересварюватись, бо чех був гострий на язик і на кожне слово німця відповідав двома.

35 36 37 38 39 40 41