Брат Яна Снядецького Єнджей Снядецький дав молодій польській хімії свою термінологію. Він чинив, як і інші, буквально перекладав латинські й грецькі назви. Oxygenium точно передав як kwasorôd. Нехай історія цього слова в польській мові послужить нам прикладом, що означає в словотворчості винахідливість. Тому що трохи згодом хімік Огановський замінив важкий "kwasorôd" новим прекрасним словом tien. Немає слів зовсім нових, всі походять від коренів, які вже існують у мові, і лише у виняткових випадках "вигаданий" звук одержить права громадянства в сім'ї слів з установленою генеалогією, як це сталося із словом "газ", що його нав'язав усьому світові фізик ван Гельмонт. А цілком вигадані слова не виходили за межі курйозів, жартів, лишалися у вузькому колі невеликої суспільної групи чи навіть однієї сім'ї.
Снядецький боровся проти неологізмів "непотрібних", тобто таких, котрі не приносять з собою нічого нового. "Всі ці незвичайні й новозліплені слова не більше ніж наліт бруду, який забирає у наших думок їхню прозорість". Його дратував Лелевель, з численних неологізмів якого вцілів лише krajobraz (краєвид), щоправда, в іншому значенні, а його dziejba (історія) була видобута з тривалого забуття поетом Лесьм'яном. Як усі пуристи, Снядецький був нестерпним педантом, затявся в своєму раціоналізмі й не відчув свіжого дихання, принесеного романтизмом, який оживив мову і стиль. Але врешті зовсім не погано, якщо філософ (та ще в епоху всевладного панування німецької філософії!) виступає на захист повсякденної мови.
Повсякденна мова — безцінне знаряддя в усіх видах прози, де потрібна ясність викладу. Для філософа вона може іноді виявитись справжнім порятунком. За винятком грецької, всі інші філософії понівечені жаргоном наукової термінології. А от у грецьких філософів чути майже розмовну мову, кожне їхнє положення сформульоване мовою, зрозумілою всім. Це могло статися лише тому, що грецька філософія була самородною. Уже найближча її спадкоємиця, римська філософія, потрапила під вплив грецьких джерел і багато термінів запозичила звідти. Мало хто цілком усвідомлює значення цього факту для інтелектуального життя. Розуміння іноземного слова чи слова, яке не до кінця асимільоване рідною мовою, вимагає додаткового зусилля незалежно від розуміння думки, цим словом вираженої. За винятком спеціалістів, які постійно мають з ними справу, філософські терміни для решти смертних завжди виявляються дещо утрудненими, і щоразу доводиться їх немовби перекладати загальноприйнятою мовою. Чим більше вводиться іноземних термінів, тим більша небезпека плутанини. Важко позбутися думки, що багато авторів просто надто ледачі й не хочуть утруднювати себе пошуками простих слів для вираження своїх думок, декотрі ж, вдаючись до мови посвячених у таємниці науки, хочуть цим додати собі більше ваги в думці читачів.
Роздувати власний авторитет з допомогою ускладненого словника — давній прийом порожніх голів, жвавих пер і просто невігласів. Доля поводиться з ними як мачуха: мало того, що виставляє на посміховисько за претензійне зловживання іноземними словами, вона ще постійно влаштовує їм пастки із слів і термінів, які вони погано розуміють. Ці любителі іноземних мов — герольди загального занепаду інтелектуальної культури в даний період. У Польщі так було під час Саксонської династії. Кохановський, який написав свій "макаронічний вірш" заради жарту, не повірив би, що через сто років макаронізми ввійдуть у моду і стануть обов'язковою оздобою стилю. Гурницький, Ожеховський, Скарга, які вміли однаково добре писати латиною і по-польськи, в своїх польських текстах уникали латинських зворотів. (Гурницький кілька сторінок "Придворного" присвятив так званому "ушляхетненню" або оздобленню мови іноземними словами заради створення видимості великої вченості). І ось у наступному столітті люди, які знали з латини тільки те, що їм втлумачили в школі, нашпиговували латинськими словами кожну фразу. Їм здавалося, що говорити чи писати інакше, особливо в урочистих випадках, не можна. "Законодавець" усіх безглуздь тієї епохи Бенедикт Хмелевський на ряді зіставлень старався довести, наскільки виразніші й красивіші назви латинські, аніж прості польські. Слово "спальня", каже він, гірше, ніж "дорміторій", а "старший над гарматами" гірше, ніж "генерал артилерії". Ми зберегли спальню, проте відмовились від "старшого над гарматами".
З літературної мови повністю виключати іноземні слова недоцільно й неможливо, досить часто вони виручають слова вітчизняні, надаючи поняттю інший відтінок, іншу емоційну чи хоча б тільки звукову якість, що для художньої прози далеко не байдуже. Непримиримі пуристи бувають звичайно письменниками посередніми, без темпераменту, з дефектами й дивацтвами, великі художники слова серед них не зустрічаються. Чесний, але нудний Каєтам Козьм'ян не розумів, яку стилістичну функцію виконують у "Кримських сонетах" Міцкевича турецькі й татарські слова.
Францішек Моравський розсердився на того ж Міцкевича за слово "хміль" у вступі до "Конрада Валленрода" ("Лиш гілочка хмелю литовського...") і пробував осміяти, заявляючи, що цей хміль йому "нагадує подвійне пиво". То був натяк на корчму. Корчмою класики лякали романтиків, і нею ж дорікали один одному письменники наступних поколінь, коли хтось із них перебирав міру у вживанні вульгаризмів. Література дуже себе поважає. Декотрим словам протягом багатьох століть доступ до неї був закритий, а в грецькій, у латинській і у французькій мовах ображало слух навіть так зване зяяння — дві голосні поряд. Упродовж двохсот років жоден французький поет не написав tu as або tu es, хоча постійно повторював їх у повсякденній мові. Такі правила врешті повинні набриднути, і тоді живлющою зливою на мову літератури падає мова повсякденна. Часто в таких випадках хтось починає кричати про варварство, але й варварство буває плодоносним.
Література іноді цілком, іноді лише в деяких своїх жанрах обороняється від повсякденної мови. Якби не комедія і не сатира, ми так і не почули б, як звучала мова стародавніх. Горацій використав щоденні й навіть вуличні вислови в своїх бесідах, але ніколи не впускав їх у свої оди. Що за насолода почути хоча б таке гречне словечко, як sodés — "прошу". Воно крізь імлу, яка приховувала античність, прямо виводить нас на вулицю давнього Рима, дозволяє почути звучання живої мови. В усьому поетичному спадку Вергілія не зустрінеш жодного брутального слова, та, зрештою, і жодної фрази такої, як вона звучала в житті.
"Tityre, tu potulae recubans sub tegmine fagi..." ("О Тітиpe, ти, хто вільно спочиває під покровом бука...") — ці початкові рядки першої еклоги Вергілія цілком могли б бути епіграфом до історії поезії, поезії, де порядок слів і фраз підкоряється зовсім іншим законам, ніж звичайна жива людська мова. Коли ж остання бере реванш, люди відчувають величезну насолоду, бачачи, як слова, звороти й конструкції, що були в опалі, тепер вільно допускаються в поезію і несуть свою службу не гірше старих мандаринів — словника й синтаксиса. Клодель, такий урочистий і патетичний, нічого не втрачає, вводячи в свої оди образи, над якими заломив би у відчаї руки Боссюе, і виражаючи ці образи словами, від яких би відвернувся Ронсар.
Змінам у літературі передують зміни в політичному й суспільному житті — нові соціальні верстви, набираючи силу й значення, приносять свою мову (міщанство викинуло на смітник манери аристократичних салонів) ,— а іноді й великі релігійні рухи, так, християнство після двохсотлітнього мирного співіснування з традиційною латинською поезією завдало їй під кінець удару своїм силабічним і римованим віршем, а поети, які походили з молодих "неосвічених" народів, не забивали собі голову граматичними тонкощами й не проявляли обережності у виборі слів. У найпіднесеніших творах зустрічалися звороти незграбні, наївні, неправильні, просякнуті запахом стодоли, майстерні, провулків, помешкань, які в простій мові називали casa, а не domus. Усе це й тепер нас у цих творах захоплює і бентежить.
Зміни відбуваються не тільки в літературі, вона не буває самотня, їй звичайно складають компанію інші види мистецтва. Наприклад, звертання до асонансів, які були колись привілеєм лише народної поезії, необхідність для невинахідливого Рея і прикрість для Кохановського, безумовно, пов'язане з модою на примітивізм, притаманний сучасному живопису. Я кажу тут тільки про Польщу, але явище це властиве всій європейській літературі, і, можливо, до асонансів звернулися достоту так само, як спокусилися чарівністю народних свят у ту пору, коли знайшло собі широке визнання мистецтво середньовічне, єгипетське, грецьке, негритянське. Цією дорогою можна добратись і до візантизму (є вже на це натяки), а ще певніше — до дивацтв без будь-якого майбутнього. Як і завжди в художній творчості, все залежить від культури, розуму й відчуття міри.
Я не сказав про смак. Якщо сьогодні про нього згадують, то як про щось старомодне, мало не смішне. А колись смак був великим стимулом, керував усім: ще на початку XIX століття в трагедії не можна було згадувати про носовичок. Смак втратив владу після приходу романтизму, і саме відтоді в літературній мові настала ера нічим не обмеженої свободи. Ніякі упередження, ніякі забобони не зв'язують письменника у виборі слів, у наш час навіть Рабле почував би себе вільно. Остаточно був забутий заповіт Бюффона: "Nommez les choses par les termes généraux" ("Називайте речі загальними назвами"), заповіт, що суперечить нашим принципам — шукати слова єдиного, справжнього, яке повністю і недвозначно визначає предмет. Тепер уже незрозумілі суперечки, що їх Дигасінський колись вів з Конопніцькою, про право вводити до літературної мови діалекти, а гнів Тарновського з приводу "На скелястому Підгаллі" Тетмайєра смішив нас іще на шкільній лаві.
Скільки веселих хвилин завдають ось уже кільком літературним поколінням дивацтва XVIII століття, які закликали називати шаблю "нищівною крицею", а гусака облагороджувати титулом "рятівник Капітолія". У ті часи доводилося виправдовувати Гомера за те, що він собаку не вагаючись називав собакою.