При Іоанні Метаксасі її не було і без війни.
— Стривайте,— гладкий навіть усміхався, щоб показати всім своїм виглядом, як він терпляче слухає, усе розуміє і бажає бути справедливим до кінця.— Але ж ми — не виняток. У всіх країнах, що їх захопили залізноголові, є свої уряди. Уряди,— повторив він.
—. Колишні уряди?
— Так.
— То, виходить, у них те саме, що й у нао,
Гладкий замовк, бо розмова ставала небезпечною,
а цей грек із жвавими завзятими очима говорив упевнено, що у нього, гладуна, викликало злобу, безсилу злобу проти загрози, що нависла над ними. Проти неминучого й близького кінця. І в інших було таке саме почуття.
— Але ж Греція повинна мати якусь організацію за кордоном,— сказав гладкий підкреслено спокійно.
— Послухай, метаксисте.— Ніс звертався просто до нього.— Якщо така організація потрібна, то в ній не повинні верховодити ті, що співробітничали з залізно-головими та й тепер співробітничають, як це робите ви, метаксисти. Може, в інших країнах теж є такі організації, але народ у цих країнах однаково не визнає їх. Народи на смерть стоятимуть проти залізно-голових, як оце тепер ми. Чуєш, метаксисте? Чи ти думаєш, що ми приймемо цих людей назад, знаючи про їхню дружбу із залізноголовими, повіримо, що вони стали інакші, покаялися? Ти так думаєш, метаксисте? Що ми, крові яких стільки пролилося через них, приймемо назад цих людців. Ні, метаксисте. Як оце зараз ми б'ємося з залізноголовими, так ми будемо битися й з ними, якщо вони прийдуть до нас.
— За ними велика сила,— сказав хирлявий, і це ,були ризиковані й дурні слова.
— Хоч хай яка за ними сила,— сказав Ніс, і вся земля слухала його,— а ми будемо до останньої краплі крові боротися проти них. Станемо проти них так само, як і проти залізноголових. І якщо це вони прислали вас, то ви самі засудили себе. Ви кажете, ніби вас послав уряд. Я вам не вірю. Я не звинувачую ніякого грецького уряду за те, що він у такий час послав до Греції людей, щоб підірвати в країні сили опору. Але я звинувачую в цьому всіх метаксистів, а також і тих метаксистів, що в Єгипті, хоч хай які вони там дужі чи слабкі. І якщо ваш уряд мириться з метаксистами в своєму складі, підтримує людей, знаючи, що вони метаксисти, то й він причетний до цього. Ти, метаксисте, сам винен у своїй смерті. І вони так само.
— За це не вбивають! — закричав молодий.
— Запитайте у свого Метаксаса. Він убивав і за менші провини.
— Не я вбив вашого Хаджі Міхалі,— сказав гладкий.— Я навіть намагався цьому перешкодити.
— Мерзотник! — закричав вродливець, і його обличчя скривилося від болю та люті.
■— Сам ти мерзотник,-^ сказав гладкий.— Ти один за все винен.
■— Всі ви однаково винні,— стомлено й роздратовано сказав Ніс.
Тепер кричали всі четверо метаксистів. Літтосці й ловці губок похмуро чекали, поки вони стихнуть або коли Ніс припинить цей галас.
— Ми б вас залишили залізноголовим,— холодно сказав Ніс,— але ви багато чого знаєте. І відразу вибовкаєте їм усе.
— Ми б їм уже давно сказали, якби хотіли,— сердито закричав гладкий. Він усе ще не втрачав самовладання, все ще боровся, хоча й знав, що кінець неминучий.
— Коли ви маєте змогу вибирати старшого брата, то вибираєте англійців. Але перший-ліпший метаксист, потрапивши до залізноголових, ладен вирізати шмат м'яса з тіла рідного брата й з'їсти його.
— Неправда! — закричав хирлявий, за ним загаласував молодий, і всі вони знов закричали від люті й невимовного страху перед смертю.
— Не знаю,— врешті сказав Ніс, дивлячись не на них, а на людей довкола.— Хай вирішують літтосці та інші. І австралос також.
З усіх боків залунали голоси:
■— Що тут вирішувати!
— Мабуть, вони й Екса вбили.
— За Сарандакі, за наших літтосців...
— Порішити їх — та й по всьому.
^— їхньою ж зброєю...
Ніс мовчки слухав, нікого не зупиняючи; потім, ледь здвигнувши плечима, повернувся до Енгеса Берка.
— Вимагають їхньої смерті,— сказав він.— Усіх чотирьох. Що ви скажете на це? Вони самі себе викрили. Вони метаксисти. І цього досить. Вони тут багато говорили.
— Я знаю, що вони сказали.
Енгес Берн кивнув на англійського майора, котрий сказав:
— Чорт забирай! Не можна ж так холоднокровно вбити людину.
Але Берк стояв поряд, невисокий, кремезний. Наморщене з подиву чоло, рідке волосся, що злиплося від солі. Широко розплющені очі, міцно стиснені тонкі уста. Стояв і слухав самого себе, свій внутрішній голос... а також англійського майора і Ніса.
І тишу довкола себе. Натовп замовк, коли побачив, що Ніс повернувся до нього, до австралос. Чекали мовчки, дуже делікатно й чемно.
А Берк думав про себе, про своє становище. Я, австралос, чужак, і от теж маю вирішувати, виносити вирок за політичну боротьбу і вбивство бідолахи Стоуна, бо все це переплелося. І Гавдос, і все інше. Але основа всьому — політична боротьба, і він це розумів. Він мав вирішувати, зважаючи на одне: вони — метаксисти. Так міркував Ніс. Але, крім усього, тут іще й Стоун... Бідолаха Стоун, чудовий рудий велетень.
І Берк бачив перед очима тільки велетня Стоуна, жовте обличчя й страшні діри в його животі, чорні вивернуті нутрощі. Стоун у землі на сушильній площі. Велика йому шана від літтосців. У червоній літ-тоській землі, поруч із самим Хаджі Міхалі, зігнутий, закляклий, як і впав. Зогниє отам у землі, змішається з нею...
Він не вагався. А тільки весь час дивувався з самого себе.
— К бісу! — з притиском сказав він.
І коли Ніс повторив його слова, знову зчинився галас. Навіть англійський майор кричав, висловлюючи протест і огиду. І маленький старий солдат теж кричав, але схвально. Він із самого початку був за смертний вирок, отож про це й кричав. А лейтенант зовсім розгубився. Усе це було так складно й відбувалося надто швидко. І він не дійшов ні до якого рішення, а тільки геть розгубився.
І всі літтосці теж кричали. Голос юного Талоса лунав найгучніше. Багатоголосе відлуння розносило шум.
І тільки Ніс стояв мовчки посеред цього всього, намагаючись охопити все подумки. Гнів і горе, що вирували довкола. І Стоуна, й Хаджі Міхалі, похованих ось тут, під його ногами. І метаксистів, що от-от мають за це вмерти. І залізноголових, що темною хмарою насуваються на все це.
Розділ тридцять восьмий
І тоді юрба мовчки відступила від метаксистів, і ті зосталися посеред площі самі. Усі четверо розуміли, що це кінець, і рушили слідом за літтосцями, галасуючи й оглядаючись із великого страху, чи не видно де кулемета. Як пір'їни, підхоплені швидкою течією, кинулись вони вперед, але юрба розпалася на дрібні групки, й знов метаксисти зосталися самі. Однак було ясно, що їх треба комусь тримати, бо інакше нічого не вийде.
Тоді хтось сказав, що отут, просто над могилами Хаджі Міхалі та австралос, це робити не гоже. А інші казали, що навпаки, саме тут. Тоді четверо з обличчями мерців, з тих, що сиділи на Гавдосі, та ще кілька літтосців схопили чотирьох метаксистів, котрі відчайдушно відбивалися, й повели.
— Куди ви їх ведете? — питали з натовпу.
— До вапнякових скель,— відповів один рибалка.
— Треба їхньою ж зброєю,— сказав іще хтось.
— Чуєте, як горлають,— казали літтосці, бо метаксисти, а надто вродливець, так і сипали страшними прокльонами.
— Якщо так страшно, то не треба було йти проти нас.
І метаксистів повели геть; із ними пішли ті четверо з Гавдоса, а також кілька рибалок. Решта людей зосталися на площі. Видовище їх уже не цікавило. Досить було й вироку.
Ніс не дивився, як їх повели. Він розмовляв з Та-лосом. Берк стояв поряд, чекаючи, поки той скінчить. А Ніс говорив про щось швидко й наполегливо.
Берк дивився, як вели метаксистів, і все ще дивувався з самого себе, потім оглянувся на натовп, який не розходився.
— Чорт забирай, Берку, ходімо вже,— сказав майор.
— Треба взяти харчів,— непевно відповів Берк.— Ви йдіть поки що до берега.
— Гаразд, не затримуйтесь і ведіть із собою свого грека,— сказав майор.
Але Берк не знайшов слів, щоб огризнутися майорові, та й не мав охоти. Він просто не звернув на це уваги. Лейтенант з майором пішли вниз на берег. Старий солдат лишився чекати Берка.
Тоді Талое теж кудись пішов. Берк спитав у Ніс а і
— Ви вже дістали харчі й воду?
— Ні. Зараз потурбуюся про це,— сказав Ніс.
■— Мабуть, пора нам вирушати,— сказав Берк якимсь байдужим голосом.
Тоді Ніс заговорив по-грецьки до літтосців, що стояли довкола.
— Австралос зараз їдуть звідси, бо наближаються залізноголові. їм потрібні в дорогу харчі й бурдюк з водою. Вони пливуть човном, який їм дав Хаджі Мі-халі.— Це було прохання, і кілька літтосців відразу пішли до своїх хатин, і Ніс сказав Беркові, що будуть харчі й вода й що він може йти до човна.
— Ну, то ходімо,— сказав йому Берк.
— Я прийду,— сказав Ніс.— За кілька хвилин.
Натовп почав розходитися, й невдовзі на площі залишилося два-три чоловіки. Берк теж пішов, усе озираючись назад. Він бачив хати, що нерівними рядами обступали маленьку плоіцу. Білі й коричневі рибальські сіті, наготовані для сушіння. Прості дерев'яні підставки на березі, де тихо хлюпали хвилі, й маленькі рибальські човни, що погойдувалися біля кам'яної стіни. А посеред площі — нерівні сіро-білі плити й дрібні червоні уламки накришеної породи. Червона земля, а під нею останки велетня Стоуна.
Він прискорив ходу й пішов до човна, а за ним мовчки ступав старий солдат.
Біля човна вони довго чекали Ніса, але той не йшов. Приходили літтосці. Вони нанесли вдосталь усякого харчу: солоної риби, родзинок, низок часнику, два козячі бурдюки з водою, схожі на міхи волинок.
Усе це вони клали в човен, а Берк, старий солдат, майор і лейтенант чекали на Ніса. Греки щось казали їм, але їх зрозумів тільки майор. Та він не слухав, а все повторював Бернові:
— Чорт забирай! Ось-ось можуть надійти німецькі моторки. Де він дівся?
Вони дожидали Ніса, і нетерпіння їхнє зростало,
Нарешті він прийшов, з ним був Талое, вони про щось розмовляли, жваво жестикулюючи. Підійшли до самих човнів і тільки тут спинилися. Літтосці чемно відступили вбік, даючи дорогу Нісові.
— Рушаймо,— сказав Енгес Берк. І повернувся до човна, щоб зіпхнути його у воду.
— Я не їду,— сказав Ніс.
Енгес Берк випростався.
— Вас відвезе Талое,— сказав йому Ніс. Він стояв, широко розставивши ноги, його жваві очі дивились не кліпаючи, розкуйовджений чуб стирчав в усі боки.
— Що це ви знов надумали? — сказав Берк.— їдьмо,— роздратовано повторив він.
Та Ніс похитав головою й твердо відповів!
— Вас відвезе Талое.