Та коли піскувата мілина, через яку вони недавно перетягли човна, заколихалася під натиском крижаної маси в кілька мільйонів тонн, Корліс збентежено поглянув на Фрону. Дівчина всміхнулася й кивнула головою, припиняючи човна.
— Не встигнемо проскочити, — тихо промовила вона, озираючись назад, на крижану гору, що була тепер від них за яких двісті футів. — Єдине, що можемо, це плисти поперед криги, поволі звертаючи до нашого берега.
Вона ревно пильнувала за кожним дюймом, намагаючись стернувати трохи праворуч, але в той же час, щоб відстань між човном та кригою за ними не зменшувалася.
— Я більше не можу так гонити, — застогнав Томмі. А що Корліс та Фрона понуро мовчали, він знову наліг на весла.
Попереду інших пливла велика плескувата крижина, в п'ять чи шість футів завгрубшки, площею в два акри. Вона пливла так швидко, потужно розриваючи хвилі, що пообіч неї створилися заглибини в воді, як у вузькій протоці при дужій течії. Помітивши цю крижину, Томмі втратив би пам'ять, якби Корліс не здогадався, замахуючи веслом, підштовхнути його ручкою в спину.
— Вона не наздожене, — вимовила Фрона, важко дихаючи. — Чи вистачить тільки часу причалити до берега?
— Як тільки побачите зручніше місце, зараз і повертайте, — порадив Корліс. — А тоді вистрибуйте на землю й біжіть чимдуж.
— Доведеться п'ястися на крутий берег. Добре, що в мене коротка спідниця.
Крига, вдарившись об лівий берег, повернула до правого. Передня крижина сунула просто на острів Розпуття.
— Коли ви оглянетесь, я розіб'ю вам голову! — погрозився Корліс.
— Ой! — простогнав Томмі.
Та сам Корліс оглянувся, а також і Фрона. Величезна крижина з страшенною силою наскочила на острів, аж земля задвигтіла. М'який берег був знесений на цілих п'ятдесят футів. Кілька сосон, що росли при березі, перелякано колихнулися й упали, а над ними виросли неспокійні крижані гори. Дел Бішоп з'явився на березі, і понад цим гуркотом ледь почувся його голос: "Наддай! Наддай!" Тоді лід коло берега ворухнувся, і він відскочив назад.
— В найближчу розколину! — хрипко крикнув Корліс Фрона поворушила губами, але нічого не сказала, не було сили, тільки кивнула головою. Вони вихором летіли понад іскристо-веселковою стіною, вишукуючи місце, де б можна було причалити. Але намарно об'їхали весь острів — вони лишень чули, як позад них, наскакуючи на землю, гуркоче і тріщить лід.
Проносячись повз вхід до протоки між островами Розпуття та Рубо, вони побачили розколину серед надбережної криги. "Біжу" влетіла туди, з розгону вихопилась до половини з води і стала, стукнувшись об крижину. Всі троє вистрибнули з човна. Фрона та Корліс почали тягти його на берег, а Томмі, перший скочивши на землю, дбав тільки за власний порятунок. Він би й врятувався, коли б, видираючись на берег, не послизнувся та не впав. Він підвівся, але знову послизнувся й упав. Корліс, тягнучи човна за ніс, переступив через нього. Томмі хутко вхопився за планшир[20]. Корліс і Фрона й так насилу волокли човна, тож тепер зовсім пристали. Корліс озирнувся й крикнув до Томмі, щоб він пустив. Та той жалібно, наче потопельник, глянув на нього і ще дужче вчепився за човна. Позад них гримотіла крига, вони відчули, як смерть війнула на них. Корліс і Фрона розпачливо силкувалися тягти човна й Томмі заразом, та сили не вистачило, і вони обоє попадали на коліна. Раптом хворий, що лежав у човні, підвів голову й засміявся божевільним сміхом. "Щоб йому чорт!" — згукнув він і засміявся знову.
Острів Рубо похитнувся від першого удару, і лід заходив ходором у них під ногами. Фрона вхопила весло, вдарила Томмі по пальцях, і вони розчепились. Корліс миттю витяг човна на берег, а Фрона допомагала йому, підпираючи ззаду. Веселкова стіна згорнулася, як сувій паперу, і Томмі зник серед її звивин, як бджола в пелюстках пишної орхідеї.
Фрона і Корліс попадали на землю ледве живі. Раптом побачили вони над собою велетенську крижину. Здушена іншими, вона хиталась просто над їхніми головами. Фрона спробувала підвестись на ноги, але не змогла й упала навколішки, тож мусив Корліс відтягти її разом з човном убік. Вони знову попадали, але вже під деревами. Сонце світило на них крізь соснові гілки, щебетали вільшанки, цвірчали весело коники.
РОЗДІЛ XXVI
Фрона не зразу опам'яталася. Їй здавалося, що вона ще не прокинулась після довгого сну. Лежала, як упала, поклавши голову Корлісові на коліна, а він розкинувся горілиць. Сонце світило йому просто в обличчя. Вона підповзла до Корліса. Він дихав спокійно; очі були заплющені. Відчувши на собі її погляд, він розплющив очі й усміхнувся. Вона знову впала на землю, а він повернувся до неї боком. Погляди їхні зустрілися.
— Вансе!
— Що?
Вона простягла руку, він стис її. Повіки в них затремтіли і опустилися. Десь далеко-далеко шуміла річка, але для них це було наче відгомін якогось забутого світу. Вони відчували солодку притому. Золоте сонячне проміння пробивалося до них крізь живий зелений намет, і все, що жило на цій зігрітій сонцем землі, неначе співало.
Розкішним був цей супокій. Вони задрімали ще хвилин на п'ятнадцять, потім прокинулись. Фрона підвелася й сіла.
— А я таки… злякалась, — промовила вона.
— Це не ви!
— Я боялася, що злякаюсь, — пояснила вона, поправляючи волосся.
— Нехай буде розпущене. Сьогоднішній день вартий цього.
Фрона слухняно труснула головою, і довкола обличчя засяяв вінок золотих кучерів.
— А Томмі загинув, — промовив Корліс, пригадуючи помалу, як вони мчали з кригою наввипередки.
— Правда, — відказала вона. — Я його вдарила по пальцях. Який то був жах! Але, може, хоч у човні в нас людина краща за нього. Треба, до речі, зараз нам подбати про хворого. О, гляньте! — Крізь віти дерев за яких двадцять футів од них видніла чимала хатина. — Нікого немає. Мабуть, стоїть пусткою, а може, хазяї пішли куди в гості. Ви залишайтеся з хворим, Вансе, а я піду подивлюсь. У мене вигляд трохи подобніший.
Вона обійшла хатину, досить велику, як на ту місцевість, і з того боку, що до річки, знайшла двері. Вони були відчинені. Фрона зупинилася постукати, і тут їй впала в вічі незвичайна картина. Насамперед вона побачила гурт чоловіків, що, як видно, заклопотані були чимось важливим. Почувши стукіт, вони інстинктивно розступилися, і до кінця кімнати поміж людей, що стояли попліч, утворився прохід. Там, на довгих лавках, у два ряди сиділи чоловіки з серйозними, суворими обличчями, а посередині, під стіною, містився стіл. Коло нього, видимо, купчилася загальна увага.
Після ясного сонячного світла кімната здалась Фроні темною і похмурою, одначе вона розгледіла за столом бородатого американця, що вдарив по столу важким дерев'яним молотком. З протилежного боку сидів Сент-Вінсент. Вона встигла помітити його змучене стражденне обличчя, перш ніж до столу присадкувато підійшов якийсь чоловік, скандінавець з вигляду.
Той, що з молотком, підніс угору праву руку й сказав проречисто:
— Ви повинні заприсягтися, що все те, що ви скажете перед судом… — Він раптом замовк й зиркнув на скандінавця. — Скиньте шапку! — зарепетував він.
Чоловік скинув шапку, а інші захихотіли.
Той, що з молотком, почав знову:
— Ви повинні урочисто заприсягтися, що говоритимете перед судом саму тільки правду, і хай вам бог у цьому допоможе.
Скандінавець кивнув головою й опустив руку.
— Одну хвилинку, панове! — Фрона повільно підходила до столу, а прохід за нею змикався.
Сент-Вінсент скочив з місця, простягаючи до неї руки.
— Фроно! — крикнув він. — Фроно, я не винен!
Ці несподівані слова її приголомшили; на хвилину аж в очах у неї потьмарилося — вона бачила перед собою тільки бліді обличчя та блискучі очі. "Не винен у чому? — подумала вона, глянувши на Сент-Вінсента, що так і стояв з простягненими руками. Фрона неясно відчула, що сталося щось неприємне. — Не винен у чому?" Він міг би виявити більше стриманості, міг би почекати обвинувачення. Адже ж їй зовсім не відомо, в чому його обвинувачують.
— Знайома підсудного, — авторитетним тоном мовив чоловік з молотком. — Подайте там хто стільця!
— Одну хвилинку… — Вона підійшла до столу й сперлася на нього рукою. — Я нічого не розумію. Це щось таке несподіване… — Вона ненароком глянула на свої ноги, пообв'язувані брудними ганчірками, і згадала, що на ній коротка, рвана спідничина, лікоть вилазить з рукава, волосся розтріпане, а на щоках та на шиї позасихала липка грязюка. Вона повела рукою по обличчі, і шматок багнюки впав на землю.
— Гаразд, — промовив лагідно голова суду. — Сідайте. Ми в такому ж становищі, як і ви. Ми теж нічого не розуміємо. Але, повірте мені, ми сюди й зійшлися, щоб встановити правду. Сідайте.
Фрона піднесла руку.
— Одну хвилинку…
— Сідайте! — гаркнув голова. — Не перебивайте засідання!
Серед натовпу повстав гомін, нарікання. Голова стукнув молотком по столу, закликаючи до порядку. Та Фрона все стояла.
Коли затихло, вона звернулася до чоловіка з молотком:
— Пане голово! Це, коли не помиляюся, збори шукачів золота? (Той кивнув головою). В такому разі я, маючи рівний з іншими голос у справах нашої громади, прошу слова. Ви конче повинні мене вислухати!
— Ви порушуєте порядок, міс… міс…
— Велс, — сказало разом кілька голосів.
— Міс Велс, — закінчив голова дещо прихильніше. — На жаль, мушу вам зауважити, що ви порушуєте порядок. Прошу сідати.
— Не сяду! — відказала Фрона. — Я маю щось невідкладне сказати й тому прошу слова. А ні, то я апелюватиму до зборів.
Вона поглянула на натовп. "Дайте їй слово! Нехай каже!" — почулися голоси.
Голова поступився й жестом дав їй дозвіл.
— Пане голово, шановна громадо! Я не знаю, яку справу ви маєте розглянути, але знаю, що моя справа важливіша. Під цією хатиною лежить людина, вона, очевидно, конає з голоду. Ми перевезли її через річку. Ми вас не турбували б, але не можемо тепер повернутись на наш острів. Тій людині треба допомогти негайно.
— Двоє з тих, що ближче до дверей, підіть-но до нього, — наказав голова. — Ви, док Голідей, теж підіть з ними. Допоможіть йому, чим можна.
— Просіть перерви! — прошепотів Сент-Вінсент. Фрона кивнула головою.
— Крім того, пане голово, прошу зробити перерву, поки влаштується з хворим.
— Не треба перерви! Провадьте далі! — почулися вигуки.
— Ну, Грегорі, — усміхнулася вона, сідаючи поруч нього. — То в чому справа?
Він міцно стиснув їй руку.
— Не вірте їм, Фроно… Вони хочуть, — щось йому здушило горло, — моєї страти.
— Як це? Заспокойтеся, розкажіть мені докладно.
— Цієї ночі… — почав він похапцем і зараз же змовк, прислухаючись до скандінавця, що перед тим давав присягу.