Помилку виправити було неможливо. Всім, хто сидів унизу, відповідь Тома не сподобалася. Містер Джілмер зробив довгу паузу, щоб присутні краще запам'ятали відповідь свідка.
— Отже,— заговорив він нарешті,— двадцять першого листопада минулого року ти, як звичайно, проходив повз будинок Юелів, і вона покликала тебе у двір розрубати шифоньєр.
— Ні, сер.
— Ти що, заперечуєш, що проходив повз її будинок?
— Ні, сер... Вона сказала, що у неї в домі є для мене робота...
— Вона каже, що попросила тебе розрубати шифоньєр, це так?
— Ні, сер, це не так.
— Отже, ти твердиш, що вона бреше?
Аттікус схопився на ноги, але Том обійшовся без його допомоги.
— Я не кажу, що вона бреше, містер Джілмер, я кажу, що вона помиляється.
На добрий десяток запитань містера Джілмера, який намагався примусити Тома визнати, що події розгорталися саме так, як розповіла Мейєла, Том незмінно відповідав: міс Мейєла помиляється.
— А хіба містер Юел не вигнав тебе з дому, хлопче?
— Ні, сер, це не зовсім так.
— Що значить "не зовсім так"?
— Він не встиг мене вигнати — я сам утік.
— Ти досить відвертий, а чого ж ти втік так швидко?
— Я вже казав, сер, я злякався.
— Чого ж ти злякався, якщо твоє сумління чисте?
— Я вже казав, сер, для негра небезпечно вскочити в таку... таку халепу.
— Ну, яка ж це халепа,— ти ж казав, що не піддався міс Юел. Ти що, злякався, що вона тебе подужає? Такого здорованя?
— Ні, сер, я боявся суду, хоч він мене й не минув.
— Боявся арешту, боявся, що доведеться відповідати за те, що накоїв?
— Ні, сер, я боявся, що доведеться відповідати за те, чого не зробив.
— Та ти, я бачу, нахаба, голубе!
— Ні, сер, що ви!
Оце і все, що я почула з того допиту, бо мені довелося вийти: Джем наказав мені вивести Діла. Діл чомусь розплакався і ніяк не міг заспокоїтися; спочатку плакав тихенько, а потім почав схлипувати так, що почули люди навколо. Джем сказав, що коли я не виведу Діла, він усе одно примусить мене, і преподобний Сайкс теж сказав, що краще піти, от я й пішла. Зранку того дня Діл був, як завжди, нічого в нього не боліло; мабуть, він просто ще не отямився після своєї втечі.
— Ти що, захворів? — запитала я, коли ми зійшли з галереї.
Діл намагався взяти себе в руки, коли ми бігли східцями вниз. На верхній сходинці самотньо сидів містер Лінк Діз.
— Що сталося, Всевидько? — запитав він, коли ми проходили мимо.
— Нічого особливого,— відповіла я. — Ділові щось нездужається.
— Ходімо в затінок,— запропонувала я.— Це, напевне, у тебе від спеки.
Ми вибрали найрозлогіший віргінський дуб і вмостилися під ним.
— Я не міг його далі слухати,— сказав Діл.
— Кого, Тома?
— Та ні, того старого Джілмера, як він його допікає, скільки ненависті в його словах...
— Діл, ти не розумієш, це ж його робота. Інакше не можна. Не було б обвинувачів, не було б, певно, і захисників.
Діл терпляче зітхнув.
— Все це я знаю, Всевидько. Але ти бачила, як він говорив? Від цього мене й занудило.
— Певно, так треба, Діл. Це був перехресний...
— Але з іншими він розмовляв не так.
— Діл, то були його свідки.
— Чого ж тоді містер Фінч допитував Мейєлу і старого Юела зовсім не так? А цей весь час "хлопче", "голубе", просто знущається і щоразу, коли Том відповідає, обертається до присяжних — бачте, мовляв, як бреше.
— Ну, Діл, зрештою, Том — негр.
— Начхати мені на те, що він негр. Це все одно несправедливо. Нечесно так поводитися з ними. Ніхто не має права так розмовляти з людиною... Мене аж нудить від цього.
— У містера Джілмера така вдача, він з усіма так. Ти ще не знаєш, який він буває. Сьогодні він ще добрий. Усі вони такі, ці юристи.
— Містер Фінч не такий.
— Це — виняток, Діл, він...— Я намагалася пригадати, як добре колись сказала Моді Аткінсон. Згадала: "Він завжди однаковий — і в суді, і на вулиці".
— Я не про те,— сказав Діл.
— Я знаю, про що ти, друже,— почувся голос позаду нас.
Нам здалося, це заговорив дуб, але ні, голос належав Дольфусу Реймонду. Він виглянув із-за дерева.
— Ти ж не тонкослізка, тебе просто трохи занудило, та й годі, правда ж?
РОЗДІЛ XX
— Підійди, синку, у мене тут є дещо, від чого тобі зразу полегшає.
Містер Дольфус Реймонд мав погану славу, тому я поставилась до його запрошення підозріливо, а проте пішла за Ділом. Навряд чи сподобається Аттікусу, подумала я, що ми водимо компанію з містером Реймондом, тим більше не сподобається це тітці Олександрі.
— Ану, покуштуй,— сказав Реймонд і подав Ділові паперовий пакет, з якого стирчали дві соломинки. — Потягни гарненько — і все як рукою зніме.
Діл посмоктав соломинку, всміхнувся і став тягти по-справжньому.
— Хи-хи,— не приховував свого задоволення містер Реймонд, певно, радіючи з того, що спокусив дитину.
— Діл, обережніше,— попередила я.
Діл одірвався від соломинки і всміхнувся.
— Всевидько, це просто кока-кола.
Містер Реймонд сів, прихилився до дерева. Доти він лежав на траві.
— Ви ж, дітки, нікому про це ні слова, домовились? А то знеславите мене.
— Виходить, ви п'єте з пакета кока-колу? Звичайну кока-колу?
— Так, мем,— мовив містер Реймонд і кивнув головою.
Від нього пахло шкірою, кіньми, бавовниковим сім'ям, і це мені подобалося. На ньому були високі чоботи, ніхто в Мейкомбі не носив таких.
— Здебільшого саме це я й п'ю.
— То як же це, ви просто прикидаєтеся, що п'ян... Вибачте, сер,— спохватилась я.— Я не хотіла вас образити...
Містер Реймонд усміхнувся, він не образився, а я тим часом знайшла підходящі слова:
— А навіщо ви так робите?
— Навіщо... о, розумію, ти хочеш сказати, нащо я прикидаюсь? Це дуже просто,— сказав він.— Декому не подобається, як я живу. Я міг би послати їх до біса, не подобається — діло ваше. Я так і кажу: начхати мені на те, що вам не подобається, як я живу, правда ж? Але до біса я їх не посилаю, зрозуміло?
— Ні, сер, не зрозуміло,— сказали ми з Ділом.
— Розумієте, я хочу дати їм привід. Людям легше, коли у них є привід. Уявіть собі, приїжджаю я в місто, правда, це трапляється рідко, іду, похитуюсь, соломинка в роті, і смокчу з пакета. Що скажуть люди? Дольфус Реймонд знову насмоктався, нічого йому вже не допоможе, він уже не зможе з собою нічого вдіяти. От і живе не так, як усі.
— Але ж, містер Реймонд, це несправедливо — удавати з себе гіршого, ніж ви є насправді.
— Авжеж, несправедливо, зате людям зручніше. Скажу по секрету, міс Фінч, я не п'яниця, але вони ніколи не збагнуть, що я живу саме так, а не інакше, бо мені так подобається.
Мабуть, мені не слід було слухати цього грішника, адже в нього діти — мулати, і йому байдуже, що люди кажуть про нього, але мені було дуже цікаво. Я ще ніколи не бачила людини, яка навмисно зводила на себе наклеп. Чому він довірив нам свою велику таємницю? Я запитала його.
— Бо ви діти,— сказав він,— і можете зрозуміти мене, і ще тому, що я почув його...— Містер Реймонд кивнув на Діла.— Молодий, ще не може дивитися, коли комусь кепсько. Але підросте — і не братиме близько до серця, не плакатиме. Може, й доведеться зіткнутися з несправедливістю, але плакати він уже не буде, ще кілька років — і не буде.
— А чого плакати, містер Реймонд? — Діл згадав, що він мужчина.
— Того, що люди одне одного живцем закопують у землю і самі цього не помічають. Того, що білі влаштували кольоровим справжнє пекло ще за життя, їм і на думку не спадає, що кольорові — теж люди.
— Аттікус каже: обманути білого — погано, але обманути кольорового — в десять разів гірше,— промимрила я.— Гіршого, каже він, нічого й не придумаєш.
— Ну, не думаю...— мовив містер Реймонд.— Міс Джін Луїзо, ти не знаєш, твій батько не такий, як інші люди, ти зрозумієш це згодом, ти ще мало чого бачила в своєму житті. Навіть свого міста до пуття не знаєш, а для цього тобі треба повернутися до залу суду.
Тепер я схаменулася: містер Джілмер, певно, закінчив допитувати свідків. Я глянула на сонце, воно швидко сідало за дахами магазинів у західній частині площі. Я вагалася, що вибрати: містера Реймонда чи засідання окружного суду.
— Ходімо, Діл,— сказала я нарешті.— Тобі вже легше?
— Еге ж. Радий був познайомитися з вами, містер Реймонд, спасибі за ліки — як рукою зняло.
Ми перебігли площу і знову опинилися на галереї в приміщенні суду. Преподобний Сайкс зберіг наші місця.
В залі було тихо. Куди ж поділися немовлята, подумала я. Сигара містера Тейлора зникла майже повністю; містер Джілмер сидів за столом і швидко щось писав на жовтих аркушиках, здавалося, він змагається у швидкості з секретарем — у того рука бігала як навіжена.
— Шкода,— промимрила я,— прогавили.
Аттікус виголосив уже половину своєї промови. На його столі лежали якісь папери, певно, він узяв їх з портфеля, що стояв на підлозі біля стільця. Том Робінсон машинально перебирав їх руками.
"...і, незважаючи на брак прямих доказів, цього чоловіка звинувачено у злочині, що карається смертною карою, і він стоїть перед судом..."
Я штовхнула Джема в бік.
— Давно він почав?
— Щойно проаналізував докази,— прошепотів Джем,— ми виграємо, Всевидько. Тут просто неможливо не виграти. Він уже хвилин п'ять говорить. Виклав усе так просто і зрозуміло, ну... як оце-я, наприклад, став би тобі пояснювати. Навіть ти зрозуміла б.
— А містер Джілмер?
— Тс-с-с. Нічого нового. Стара пісня. Тепер мовчи.
Ми дивилися вниз. Аттікус говорив спокійно, невимушено — так він звичайно диктував листи. Він повільно походжав перед присяжними, ті зацікавлено стежили за нехитрим його маршрутом і, здається, слухали його уважно: в їхніх поглядах угадувалося схвалення. Це, певно, тому, що Аттікус не кричав.
Аттікус замовк на хвилинку, потім поклав годинник разом з ланцюжком перед собою на стіл і сказав:
— З вашого дозволу, ваша честь...
Суддя Тейлор кивнув головою, і Аттікус зробив те, чого ніколи не робив ні доти, ні згодом, ні на людях, ні вдома, він розстебнув комір, ослабив галстук і зняв піджак. Він ніколи не розстебне на собі жодного гудзика, аж поки не настане час лягати спати; для нас з Джемом це було настільки незвично, що здавалося, батько стоїть перед нами голий. Ми безпорадно переглянулися.
Аттікус засунув руки в кишені і попрямував до присяжних. У світлі блиснула золота запонка на його сорочці і ковпачки авторучки та олівця.
— Панове,— сказав він. Ми з Джемом знову переглянулися.