Війна і мир (том 4)

Лев Толстой

Сторінка 38 з 67

Весь день був тихий, морозний, з легким, рідким снігопадом; на вечір стало вияснюватись. Крізь сніжинки видно було чорно-лілове зоряне небо, і мороз став дужчати.

Мушкатерський полк, вийшовши з Тарутина в кількості трьох тисяч, тепер у кількості дев'ятисот чоловік прийшов одним з перших на призначене місце нічлігу, в село на великому шляху. Квартиргери, зустрівши полк, оголосили, що всі хати зайняті хворими і мертвими французами, кавалеристами та штабами. Була тільки одна хата для полкового командира.

Полковий командир під'їхав до своєї хати. Полк пройшов селом і коло крайніх хат на шляху поставив рушниці в козла.

Як величезна багаточленна тварина, полк узявся до роботи по влаштуванню свого лігва та їжі. Одна частина солдатів розбрелася, по коліна в снігу, в березовий ліс, що був праворуч від села, і зараз же в лісі залунали цюкання сокир, тесаків, тріск від ламання гілок і веселі голоси; друга частина поралася коло центра полкових повозок і коней, поставлених докупи, дістаючи казани, сухарі і даючи коням корм; третя частина розсипалась по селу, влаштовуючи приміщення штабним, вибираючи мертві тіла французів, що лежали по хатах, і розтягаючи дошки, сухі дрова й солому з покрівель для вогнищ та тини для захисту.

Чоловік з п'ятнадцять солдатів за хатами край села з веселим галасом розхитували високий тин хліва, з якого вже було знято покрівлю.

— Ну, ну, разок, налягли!— вигукували голоси, і в темряві ночі розхитувалося з морозним тріском величезне, притрушене снігом полотно тину. Дедалі частіше тріщали нижні кілки, і, нарешті, тин повалився разом з солдатами, що напирали на нього. Залунав голосний гр^бо-радісний крик і регіт.

— Берись! по-два! важеля давай сюди! ось так. Куди це лізеш?

— Ну, разом... Та стривай, хлопці!.. З накрику!

Всі замовкли, і неголосний, бархатно-приємний голос заспівав пісню. В кінці третього рядка, разом з закінченням останнього звуку, двадцять голосів дружно вигукнули: "Уууу! Іде! Разом! Наляж, дітки!.." Але незважаючи на дружні зусилля, тин мало врушився; запанувала мовчанка, і в ній чутно було важке пихкання.

— Гей ви, з шостої роти! Чорти, дияволи! Підсоби... ми теж станемо в пригоді.

Чоловік зо двадцять з шостої роти, що йшли в село, приєдналися до тих, що несли; і тин сажнів п'ять завдовжки і сажень завширшки, вигнувшись, муляючи й ріжучи плечі захеканих солдатів, рушив вперед вулицею села.

— Іди, або що... Падає, от іще... Чого став? То ж то... Весела, гидка лайка не змовкала.

— Ви чого?— раптом почувся начальницький голос солдата, який набіг на тих, що несли.— Пани тут; в хаті сам анарал, а ви, чорти, дияволи, матірщинники. Я вам!— крикнув фельдфебель і з розмаху вдарив у спину першого, що потрапив йому під руку, солдата.— Хіба тихо не можна?

Солдати замовкли. Солдат, якого вдарив фельдфебель, став, покректуючи, обтирати обличчя, яке він до крові роздер, нара-вившись на тин.

^— Ач, чорт, б'ється як! Аж усю пику розкров'янив,— сказав він боязким шепотом, коли відійшов фельдфебель.

— Хіба не любиш?— сказав голос крізь сміх; і, розмовляючи тихіше, солдати пішли далі. Вибравшись за село, вони знову заговорили так само голосно, пересипаючи розмову тією ж безцільною лайкою.

В хаті, повз яку проходили солдати, зібралося вище начальство, і за чаєм точилася жвава розмова про минулий день і про гадані маневри майбутнього. Передбачалося зробити фланговий марш вліво, відрізати віце-короля й захопити його.

Коли солдати принесли тин, уже з різних боків розгорялись вогнища кухонь. Тріщали дрова, танув сніг, і чорні тіні солдатів туди й сюди снували по всьому зайнятому, з притоптаним снігом, простору.

Сокири, тесаки орудували з усіх боків. Усе робилося без будь-яких наказів. Люди несли дрова про запас на ніч, пригороджували куріньчики начальству, варили в казанках, ладнали рушниці й амуніцію.

Принесений восьмою ротою тин поставили півколом з північного боку, підперли сішками і перед ним розклали вогнище. Пробили зорю, зробили розрахунок, повечеряли і розмістилися на ніч біля вогнищ,— хто лагодячи взуття, хто покурюючи люльку" хто, догола роздягнутий, випарюючи вошей.

VIII

Здавалося б, що в тих, майже неймовірно важких умовах існування, в яких перебували в той час російські солдати — без валянків, без кожушків, без покрівлі над головою, в снігу при 18° морозу, без повної навіть кількості провіанту, що не завжди поспівав за армією,— здавалося б, солдати повинні були являти собою дуже сумне і похмуре видовище.

Навпаки, ніколи, в найкращих матеріальних умовах, військо не являло собою більш веселого, жвавого видовища. Це було тому, що кожного дня викидалося з війська все те, що починало сумувати або слабнути. Все, що було фізично і морально слабкого, давно вже залишилося ззаду, зостався самий цвіт війська — силою духу і тіла.

У восьмій роті, що пригородила тин, зібралось найбільше лю-дей. Два фельдфебелі підсіли до них, і вогнище їхнє палало яскравіше за інші. Вони вимагали за право сидіти під тином приношення дров.

— Гей, Макєєв, що ж ти... пропав? Чи тебе вовки з'їли? Неси ж дров,— кричав один червонопикий рудий солдат, примружуючись і кліпаючи від диму, але не відсуваючись від вогню.—Піди хоч ти, гаво, неси дров,— звернувся цей солдат до другого. Рудий був не унтер-офіцер і не^ єфрейтор, але був здоровий солдат, і тому наказував тим, що були кволіші за нього. Худенький, маленький, з гострим носиком солдат, якого назвали ґавою, слухняно астав і пішов був виконувати наказ; але в цей час у світло вогнища вступила вже тонка красива постать молодого солдата, що ніс оберемок дров.

— Давай сюди. Оце добре!

Дров наламали, притиснули, піддмухали ротами й полами шинелей, і полум'я зашипіло й затріщало. Солдати, присунувшись, закурили люльки. Молодий, гарний солдат, який приніс' дров, узявся в боки і став швидко і спритно витупувати на місці змерзлими ногами.

— Ах, маменька, холодная роса, да хороша да в мущке-тера...— приспівував він, наче ікаючи на кожному складі пісні.

— Гей, підметки повідскакують!— крикнув рудий, помітивши, що в танцюриста метлявся підметок.— Який заядлий до танцю!

ч Танцюрист зупинився, відірвав ремінця, що метлявся, і кинув у вогонь.

— І справді, брат,— сказав він; і, сівши, витяг з ранця обривок французького синього сукна і став обмотувати ним ногу.— Від пари зашпари зайшли,— додав він, витягаючи ноги до вогню.

— Незабаром нові видадуть. Кажуть, переб'ємо до кінця, тоді всім по подвійному товару.

— А бач, сучий син Петров, відстав-таки — сказав фельдфебель.

— Я його давно помічав,— сказав другий.

— Та що, солдатина... "

— А в третій роті, казали, за вчорашній день дев'ять чоловік недолічилися.

— Еге, от подумай, як ноги поморозиш, куди підеш?

— Е, пусте балакаєій!— сказав фельдфебель.

— Чи й тобі того ж хочеться?—докірливо спитав старий солдат, звертаючись до того, який сказав, що ноги поморозив.

— А ти що думаєш?— раптом підвівшись з-за багаття, пискливим і тремтячим голосом заговорив гостроносенький солдат, якого називали ґавою.— Хто гладкий, той схудне, а худому смерть. Ось хоч би я. Несила мені,— раптом сказав він категорично, звертаючись до фельдфебеля,— накажи відіслати до госпіталю, ломота замучила; а то все одно відстанеш...

— Ну, годі, годі,— спокійно сказав фельдфебель. Солдатик замовк, і розмова точилася далі.

— Нині мало хіба французів цих побрали; а чобіт, прямо сказати, на жодному справжніх нема, так, назва тільки,— почав один з солдатів нову розмову.

— Все козаки пороззували. Звільняли для полковника хату, виносили їх. Жаль дивитися, хлопці,— сказав танцюрист.— Розбуркали їх: то живий один, віриш, белькоче щось, по-своєму.

— А чистий народ, хлопці,— сказав перший.—Білий, от як береза білий, і браві є, скажи, благородні.

— А ти думаєш як? У нього від усіх званнів набрано.

— А нічого не знають по-нашому,— недомислено усміхаючись,

сказав танцюрист.— Я до нього кажу: "Чиєї корони?", а він своє белькоче. Чудний народ!

— Отож заковика, братці мої,—"говорив далі той, що дивувався з їх білості,— розказували дядьки під Можайським, як стали прибирати битих, де страженіє ото було, то що ж, каже, мало не місяць лежали мертві їхні. Ну, й, каже, лежить, каже, їхній, як папір білий, чистий, анітрошечки не смердить.

— Що ж це, від холоду, чи що?— спитав один.

— Отож який ти розумний! Від холоду! Гаряче ж було. Якби від холоднечі, то й наші теж не протухли б. А то, каже, —підійдеш до нашого, весь, каже, прогнив, у червах. То, каже, хустинами позав'язуємось та, одвернувши пику, й тягнемо; несила. А їхній, каже, як папір білий; анітрошечки не смердить.

Усі помовчали.

~ Мабуть, від їжі,— сказав фельдфебель,— панську їжу жерли.

Ніхто не заперечував.

— Розказував чоловік отой, під Можайським, де страженіє було, їх з десяти сіл зігнали, двадцять днів возили, не звозили всіх, мертвих отих. Вовків цих скільки, каже...

— То страженіє було справжнє,— сказав старий солдат. — Тільки й є чим пом'янути; а то все після того... Так, тільки людям мука.

— Та й правда, дядьку. Позавчора наскочили ми, так куди там, до себе не допускають. Живо рушниці покидали. Навколішки. Пардон — каже. Так, тільки морока. Казали — самого Поліона он Платов двічі брав. Слова не знає. Візьме-візьме: ось на тобі, в руках перекинеться пташкою, пурх та й полетить. І вбити теж не призначено.

— Який ти мастак брехати, Кисельов, як подивлюсь я на тебе.

— Чого там брехати, щира правда.

— А якби на мій звичай, я б його, зловивши, та в землю б закопав. Та осиковим кілком. А то скільки народу погубив.

— Все одно кінець зробимо, не ходитиме,— позіхаючи, сказав старий солдат.

Розмова змовкла, солдати почали вкладатися спати.

— Ач, зорі які — страх, так і горять! Ну просто, жінки полотно порозстеляли,— сказав солдат, милуючись Чумацьким Шляхом. і

— Це, хлопці, на врожайний рік.

— Дровець он ще треба буде. ^

— Спину погрієш, а черево змерзло. От чудо.

— О господи!

— Чого штовхаєшся — для тебе лише вогонь, чи що? Ач... розлігся.

Поволі встановлювалась мовчанка, і в ній почулось хропіння тих, що заснули; решта оберталися і грілись, зрідка перемовляючись. Від далекого, кроків за сто, вогнища долинув дружний, веселий регіт.

— Ач, заходяться у п'ятій роті,— сказав один солдат.— І людей скільки — страх!

Один солдат підвівся й пішов до п'ятої роти.

— Ото сміху,— сказав він, повертаючись.— Два хранцузи пристали.

35 36 37 38 39 40 41