до н.е. Грецькі колонії навколо північного узбережжя Чорного моря були центрами, де відбувалася торгівля між степовими громадами та грецьким світом.
Заселення земель в Причорномор'ї на захід від Дону й на Кубані було лише частиною більш масштабного руху, під час якого деякі племена кочовиків-мігрантів йшли через Кавказ у східну Анатолію. Кочовики однієї з гілок цієї південної міграції, згідно з Геродотом (Історія 4.2), обрали шлях уздовж західного берега Каспійського моря, традиційний маршрут через Азербайджан, та заснували могутнє царство в Малій Азії, звідки брали участь у різних конфліктах на Близькому Сході, і навіть погрожували Єгипту. Уперше вони згадуються в ассирійських джерелах у 677 р. до н.е. як учасники місцевого повстання в Манні на сході Анатолії. Саме тут, користуючись великими пасовищами регіону, ідеальними для розведення коней, вони створили свої основні бази. Вони й далі брали участь у багатьох локальних війнах, поки, згідно з Геродотом, наприкінці VII ст. їх остаточно не витіснили мідійці, і вони були змушені через Кавказ повернутися назад у степ.
Спираючись як на археологічні свідчення, так і на різні сучасні тексти, на території причорноморського степу можна виділити два кочові народи: кімерійців, які, мабуть, були корінним населенням з мобільним життєвим устроєм на основі верхової їзди й скотарства, та скіфів, кочового народу, що прийшов зі сходу й приніс із собою самобутній елітний культурний комплекс, до якого входили не тільки верхова їзда, але й високоефективна форма кінної стрільби з лука, а також яскраве звірине мистецтво, яке походило зі степового східного регіону. Кімерійці панували на теренах регіону у X і IX ст., тоді як скіфи, здається, з'явилися тут у середині VIII ст. Як же тоді можна об'єднати свідчення з Алтайсько-Саянського регіону та причорноморського степу в один злагоджений наратив?
Ким були скіфи?
Упродовж більшої частини ХХ ст. в дискусіях про скіфів переважали описи й погляди, що висловлював Геродот у своіх знаменитих Історіях, написаних наприкінці V ст. до н.е. Їх ми розглянемо в наступному розділі. Геродот вважав найбільш вірогідним, що скіфи прийшли в причорноморський степовий регіон "з Азії", і що вони були одним із багатьох подібних народів кочових скотарів, що мешкали в степах і на окраїнах пустель, які простягалися на схід до Алтаю: народів, до складу яких входили савромати, які тоді жили між Доном і Волгою, і масагети, що жили на схід від Аральського моря
Похоронні дари, знайдені під час розкопок їхніх елітних поховань, розкиданих у причорноморських степах і на Кубані, перетворили скіфів на захоплюючу археологічну реальність. Характерною рисою, що особливо привернула увагу дослідників на початку ХХ ст., було динамічне звірине мистецтво, втілене в різних формах прикрас. Через стилістичну схожість із мистецтвом корінних народів південного Сибіру його почали називати скіфо-сибірським мистецтвом, маючи на увазі, що на культуру скіфів якимось чином вплинули події у Сибіру. Відкриття вишуканих поховань кочовиків у Пазирику в горах Алтаю у 1930-х роках, а пізніше в Аржані в Туві змінило фокус дебатів, і в російській літературі всі ці культури зазвичай стали називати скіфськими, а охоплений ними проміжок часу поділяють на три етапи: доскіфський і початковий скіфський період, що датується з IX до середини VII ст.; ранній скіфський період із середини VII до кінця VI ст.; і класичний скіфський період, що охоплює V–III ст.
До першого етапу, який зручніше назвати формуючою фазою, можна віднести тагарську культуру Алтайсько-Саянського регіону та два поховання в Аржані, які, як ми вже бачили, були результатом місцевого розвитку корінної карасукської культури. Саме в цьому регіоні виник кочовий життєвий устрій кінних вершників, пов'язаний зі стрільбою з лука та скіфо-сибірськими художніми стилями. Оскільки цей характерний культурний комплекс не з'являється в причорноморському степу до кінця VIII ст., логічним поясненням було б припустити, що "скіфська" культура виникла в Алтайсько-Саянському регіоні у IX ст. і поширювалася на захід, досягнувши причорноморського степу в наступному столітті. Якщо цей сценарій відповідає дійсності – і він загалом не суперечить поглядам Геродота – тоді ми маємо узгодити його із тим фактом, що загарбницьке кочівництво, яке практикували кімерійці, могло існувати в Причорномор'ї, ймовірно, починаючи навіть з ІХ ст., ще до приходу скіфів.
Багато деталей ще не з'ясовано, не в останню чергу за браком узгодженої програми радіовуглецевого датування, але картина, яка вимальовується, не залишає сумнівів у тому, що загарбницьке кочове скотарство дуже швидко поширилося степом із Х по ІХ ст. до н.е. Суспільство стало набагато більш рухливим, з'явилися скотарі-воїни, що пропонували свою підтримку могутнім вождям не обов'язково зі свого племені, і були готові йти за ними в далекі набіги. У такий спосіб степових скотарів підхопила хвиля мобільності нового типу. Якщо статус залежав від успіху набігів, то життєвою необхідністю для войовничих орд тепер стало приймати участь у набігах постійно, не будучи більше пов'язаними необхідністю піклуватися про отари й стада. Такі вояки могли б знайти вигідну роботу в якості найманців у заплутаних конфліктах Близького Сходу. За всім цим стояло бажання постійного руху, притаманного степовому способу життя.
У такій атмосфері стрімких соціальних змін, з появою харизматичних лідерів, що надихають на нестримний рух, не важко зрозуміти, як численні маси людей могли швидко переміщатися на величезні відстані. Немає нічого суперечливого в припущенні, що певні частини алтайсько-саянської спільноти рухалися на захід, причому деякі з них називали себе скіфами, і врешті-решт оселилися в зручному для них причорноморському регіоні. Ці широкомасштабні грабіжницькі походи на захід стали складовою степового життя, і досягли своєї кульмінації під час монгольської навали у ХІІІ ст. н.е.
Степова культура та західні осілі суспільства, 800— 600 рр. до н.е.
Уздовж усього південного кордону кочової зони чітко упорядковані держави мали справу зі своїми рухливими сусідами. Ми вже бачили, як упродовж VII ст. кімерійці та скіфи активно діяли на Близькому Сході, вступаючи у різні союзи із конкуруючими державами. Саме скіфи разом із мідійцями та вавилонянами допомогли зруйнувати ассирійську столицю Ніневію у 612 р. до н.е., поклавши кінець Ассирійській імперії. Але довго толерувати таких небезпечних союзників було неможливо, і зі зростанням могутності мідійців кочовики були вимушені повернутися назад за Кавказ. У наступні століття мідійці та перси займуть більш войовничу позицію щодо кочових племен пустельних степів Центральної Азії.
Іншим регіоном, де кочовики контактували з державними утвореннями, було узбережжя Чорного моря, де у VIII ст. до н.е. розпочали свою підприємницьку діяльність греки. Перші справжні грецькі колонії були засновані на південному анатолійському березі у Сінопі та Трапезунді (нині Трабзон) у середині VIII ст., коли грецькі міста, особливо Мілет, відправляли експедиції, щоб дослідити морське узбережжя та гирла річок, що впадають у Чорне та Азовське моря. У VII ст. колоніальні поселення з'явилися на західному узбережжі Фракії трохи на південь від дельти Дунаю в Істрії, у Березані на мисі або острові поблизу гирла річки Буг, а також на узбережжі Малої Азії, де була заснована колонія в Амісосі між Сінопом і Трапезундом. Також дослідників цікавили шляхи, що вели до Азовського моря. Грецьку кераміку кінця VII ст. знаходять на півночі аж до гирла річки Дон, неподалік від місця, де пізніше виникне місто Танаїс. Під час нової хвилі колонізації у VI ст. було засновано Ольвію неподалік від Березані, та колонії на Керченському й Таманському півострові, що охороняли шляхи до Азовського моря. Нові колонії у вільних проміжках між існуючими засновували аж до кінця VI ст.
Підстав для заснування грецьких чорноморських колоній було багато: від особистих амбіцій, бажання втекти від деспотичних режимів на батьківщині та полегшення демографічного тиску шляхом освоєння нових екологічних ніш до простого комерційного потягу заснувати потенційно прибуткові торгові форпости на кордоні з неосяжним і продуктивним причорноморським степом. В обмін на вино й промислові товари підприємець міг отримати збіжжя, хутра, рибу і, можливо, рабів – усе, що так потребували міста на грецькій батьківщині. Колонії ці не були частиною кампанії по захопленню земель державою-загарбником, а комерційними анклавами, що підтримували тісні торговельні зв'язки з містами-засновниками. Завдяки цьому вони не становили великої загрози для місцевих скіфів, і обидві спільноти могли співіснувати, більш-менш у злагоді, для взаємної вигоди. Упродовж століть на цих прикордонних землях виникла самобутня гібридна культура.
Кочовики та китайські держави, 800-600 рр. до н.е.
На іншому краю Євразії кочовики мали справу із зовсім іншим типом осілого суспільства, а саме – з державами Китаю, що суперничали між собою в період Весни та Осені Східної Чжоу. Ми вже бачили, що ще до періоду Пізньої Шан, починаючи з 1200 р. до н.е., еліти Центральної рівнини й кочовики монгольського степу встановили між собою активні зв'язки, завдяки яким китайці познайомилися з ідеєю кінної колісниці, після чого зі степу в Китай почали прибувати люди, здатні виготовляти такі повозки, тренувати коней і керувати ними. Популярність колісниці впродовж усього цього періоду свідчить про те, що зв'язки між північними кочовиками й державами Центральної рівнини підтримувалися постійно. У той час у китайську культуру увійшли й інші предмети степового походження, зокрема вигнуті ножі з петлеподібними закінченнями на руків'ях, прикрашені тваринами, які часто знаходять разом із похованнями колісниць. Вони походять із культури пізньої бронзи степового регіону. Те ж можна сказати й про круглі бронзові люстерка з ручками-петлями, прикріпленими по центру з тильного боку. Люстерка такого типу походять з андроновської культури Центральної Азії, і їх регулярно знаходять у пам'ятках карасукської культурі Алтайсько-Саянського регіону.