Вже майже місяць зводиться тільки навколішки. Не може встати. Коли буде великий морський приплив, він утопиться.
– Твоя країна – країна дикунів.
– А я тобі й не казав, що ми люди цивілізовані. Твоя країна теж не дуже цивілізована, коли засудила тебе до довічного ув'язнення. У нас, в Колумбії, так: або двадцять років, або смертна кара. Але до довічного ув'язнення ніколи не засуджують.
– Бачиш, і тут погано, й там погано.
– Ти вбив багатьох?
– Ні, одного.
– Неймовірно. Хіба засуджують на такий довгий строк за одне вбивство?
– Клянусь тобі, це правда.
– Тоді виходить, що твоя країна така сама дикунська, як і моя.
– Гаразд, не будемо сперечатися щодо своїх країн. Маєш слушність. Поліція – скрізь лайно. А що ти вчинив?
– Я вколошкав чоловіка, його сина й дружину.
– За віщо?
– Вони дали з'їсти льосі мого братика.
– Який жах!
– Мій братик кожного дня жбурляв каміння в їхнього синочка й розбив йому голову.
– Все одно це не причина.
– Я теж так сказав, коли про це дізнався.
– Як ти про це дізнався?
– Мого братика не було три дні, і я, шукаючи його, знайшов його сандалик у гною. Цей гній було викинуто з хліва, де стояла льоха. Покопавшись у гною, я знайшов закривавлену шкарпетку. Тоді все зрозумів. Жінка зізналася, перш ніж я її порішив. Я примусив її помолитися перед розстрілом. За першим пострілом я перебив ноги чоловікові.
– Ти правильно зробив, що поквитався з ними. Що тепер з тобою буде?
– Мені дадуть двадцять років.
– Чого ти потрапив до карцеру?
– Я порішив одного поліцейського, що був моїм родичем. Він служив у цій в'язниці. Ми його викрали. Його вже нема, я спокійний.
Двері в коридорі відчиняються. Входить охоронець із двома в'язнями, які несуть прив'язану до двох палиць дерев'яну діжку. За ними вздовж коридора йдуть ще двоє охоронців з рушницями в руках. Вони беруть із кліток відра й випорожняють їх у діжку. Повітря сповнюється страшенним смородом, аж дух забиває. Всі мовчать. Охоронці підходять до моєї клітки, і той, що бере відро, опускає на землю невеликий згорток. Я одразу ж відкидаю його ногою далі в темний куток. Коли вони виходять, я знаходжу в згортку дві коробки сигарет, запальничку й записку. Вона написана по-французькому.
Спершу я припалюю дві сигарети й кидаю їх тим двом, що в клітці навпроти. А тоді гукаю свого сусіда, який простягає руку, бере сигарети й передає по одній решті в'язнів. Потім я запалюю сигарету для себе й намагаюся прочитати у тьмяному світлі записку. Це мені не вдається. Тоді я скручую папір, з якого було зроблено згорток, кілька разів клацаю запальничкою і нарешті запалюю його. І швидко читаю: "Не падай духом, Метелику, покладись на нас. Будь обережний. Завтра передамо тобі папір і олівець, щоб ти нам написав. Ми з тобою до самої смерті".
Ці слова зігрівають моє серце. Як же вони мене підбадьорюють! Я не сам, я можу розраховувати на друзів!
Ніхто не озивається. Всі курять. Роздаючи сигарети, я дізнався, що в карцері смерті нас дев'ятнадцять душ. Що ж, я знову на "шляху занепаду", і цього разу погруз у багнюці по саму шию! Ті сестриці Господні виявилися сестрами самого диявола. Але виказали мене, напевне, не ірландка й не іспанка. Ох, як же безглуздо я вчинив, повіривши тим сестрицям! Та ні, це зробили не вони. Може, кучер? Два-три рази ми необачно перемовились по-французькому. Невже він почув? Та яке це має значення тепер? Цього разу ти, Метелику, спіймався на гачок і спіймався міцно! А хто тебе виказав – сестриці, кучер чи ігуменя – байдуже, наслідок той самий.
Ох, пропаду я в цьому гидотному карцері, що його двічі на день затоплює вода! Тут така задуха, що я скидаю спершу сорочку, потім штани, роззуваюсь і кладу все на грати.
Подумати тільки – проплив дві тисячі п'ятсот кілометрів, щоб опинитися тут! Це справді жахливо! Господи! Ти був такий великодушний до мене, невже тепер покинеш? Ти подарував був мені таку велику, таку прекрасну свободу. Ти дав мені не одну, а дві чарівні дружини. І сонце, і море. І хижку, де я був всевладним господарем. Таке лагідне й спокійне життя на лоні природи. Ти зробив мені великий подарунок – бути вільним, жити без поліції, без суду, без заздрісників і лихих людей довкола. А я не оцінив належно цієї волі. Того голубого моря, яке ставало то зеленим, то майже чорним, того сходу й заходу сонця, яке огортало мене таким ніжним спокоєм, того способу жити без грошей, коли мені в житті нічого не бракувало, і всім цим я знехтував, усе це зневажив! Куди я надумав податися? До суспільства, яке не хоче бути прихильним до мене? До людей, які навіть не бажають знати, чи можу я виправитися? До світу, який мене відкидає, позбавляє будь-якої надії і прагне тільки одного: будь-що знищити мене?
От реготатимуть оті дванадцять шкарбунів із суду, бридкий Полен, фараони, прокурор, коли дізнаються, що мене впіймали! Адже знайдеться журналіст, який розповість про цю новину Франції.
А мої рідні? їх, певне, навідали жандарми, повідомили про мою втечу, і вони були такі щасливі, що їхній син і брат вирвався на волю! А тепер, довідавшись, що мене схопили, вони знову страждатимуть.
Я неправильно вчинив, покинувши своє плем'я. Так, я маю право сказати "моє плем'я", адже воно прийняло мене як свого. Я вчинив неправильно й цілком заслуговую того, що на мене чекає. А втім… Я втікав не для того, аби збільшити індіанське населення Південної Америки. Господи милостивий, зрозумій: я хочу знову жити в нормальному цивілізованому суспільстві й довести, що можу бути його частинкою, нічим йому не загрожуючи!
Я будь-що повинен довести: я є і буду нормальною людиною, а може, й кращою за решту індивідів будь-якого суспільства і будь-якої країни!
Я курю. Починає підійматися вода. Вона сягає мені до кісточок. Я звертаюсь до негра:
– Друже, вода довго стоїть у камері?
– Це залежить від того, який приплив. З годину, щонайдовше– дві.
З усіх боків лунають голоси в'язнів:
– Вода прибуває!
Поволі, дуже поволі підіймається вода. Мулат і негр вилазять на грати. Їхні ноги звисають у коридор, а руки тримаються вгорі за прути. Я чую плюскіт: то хлюпається у воді великий, як кіт, пацюк. Він теж силкується вилізти на грати.
Я хапаю черевик і, коли пацюк уже біля мене, б'ю його по голові. Він пищить і тікає до коридора.
– Французе, – озивається негр, – ти що – затіяв полювання? Однаково всіх не переб'єш. Лізь на грати, хапайся за поперечки й спокійно сиди.
Я роблю, як він радить, але грати впинаються мені в стегна, і я не можу довго так протриматись. Тоді забираю з відра куртку, накидаю її на грати й сідаю на неї. Тепер я мов на м'якому стільці.
Вода, пацюки, стоноги й дрібні краби – все це таке огидне, так пригнічує, що насилу витримуєш. Коли за годину вода відступає, на долівці залишається липуча багнюка завтовшки із сантиметр. Я взуваю черевики, щоб не чалапати по ній босоніж. Негр кидає мені невеличку дощечку и радить вигребти багнюку в коридор, почавши з дошки, на якій я спатиму. Ця робота забирає в мене півгодини. Це бодай уже якась полегкість. До наступного припливу в мене в карцері не буде води, цебто впродовж одинадцяти годин. До її нової появи в карцері слід відрахувати шість годин, протягом яких море відпливає, і п'ять годин, протягом яких воно припливає. Я роблю ці підрахунки, й мені стає смішно.
"Метелику, – думаю я, – тобі на роду написано мати справу з морськими припливами й відпливами. Місяць, хочеш ти чи ні, відіграє в твоєму житті велику роль. Саме завдяки припливам і відпливам ти легко вибрався з Мароні, коли втікав із каторги. Скориставшися з відпливу, ти відчалив від Трінідаду й Кюрасао. Коли тебе й заарештували в Ріоачі, то тільки тому, що відплив був слабенький і ти не встиг відійти від берега. І тепер ось ти постійно в полоні морського припливу".
Серед тих, хто прочитає ці сторінки, якщо колись вони побачать світ, будуть і такі, хто, може, бодай трохи поспівчуває мені в тому, що я пережив у колумбійських карцерах. То неодмінно будуть добрі люди. А інші, зокрема двоюрідні брати отих шкарбунів, котрі мене засудили, або кревні брати прокурора скажуть: "З ним правильно вчинили, йому треба було лишатися на каторзі, тоді такого з ним не сталося б". Тож знаєте, що я скажу вам, добродії, і вам, шкарбуни: я анітрохи не впав у розпач, скажу навіть більше: я радше волію сидіти в цих карцерах старої колумбійської фортеці, спорудженої іспанською інквізицією, ніж на островах Салю, де я зараз мав би пропадати. Тут у мене є багато шансів утекти на волю і тут, у цій ямі, все ж таки мене відділяють дві тисячі п'ятсот кілометрів від каторги. І охоронцям треба буде вжити справді багато запобіжних заходів, аби провезти мене в зворотному напрямі. Я шкодую тільки за одним – за своїм гуахірським плем'ям, за Лалі й Зораїмою, за свободою на природі, щоправда, без цивілізованого комфорту, але й без поліції, в'язниці й карцерів. Я гадаю, моїм індіанцям ніколи й на думку не спаде застосувати таку кару щодо своїх ворогів, а тим більше щодо такої людини, як я, хто нічим не завинив перед колумбійцями.
Я лягаю на дошку й викурюю в глибині камери дві-три сигарети, щоб решта в'язнів не бачили. Повертаючи негрові дощечку, я кидаю і йому припалену сигарету, і він, ховаючись від інших, курить так само, як я. Ці деталі, хоч і здаються дріб'язковими, мають, на мою думку, велике значення. Вони свідчать про те, що в нас, ізгоїв суспільства, лишилося бодай трохи ввічливості й сором'язливості.
Тут не так, як у Консьєржері. Я можу мріяти й мандрувати подумки, не накриваючи носовичком очі від надто сліпучого світла.
Хто ж міг донести поліції, що я в монастирі? Ох, якби я колись про це дізнався, то він дорого заплатив би! А потім я кажу собі: "Отямся, Метелику! Коли зважити, скільки тобі треба потрудитися у Франції, аби всім помститися, то ти не зможеш приїхати до цієї глухої країни, щоб чинити зло! Цю людину неодмінно покарає життя, а ти, якщо й приїдеш колись сюди, то не мститися, а ощасливити Лалі та Зораїму і, може, своїх дітей, яких ці жінки народять від тебе. Коли тобі випаде повернутися до цього краю, ти будеш для цих жінок і для всіх гуахірів, які прийняли тебе в своє коло, своєю людиною". Я ще перебуваю на "шляху занепаду", та, хоч і опинився на дні підводного карцеру, почуваюсь так, ніби я, хочуть мої вороги цього чи ні, знову здійснюю втечу й уже ступив на шлях свободи.