Та ось після полудня вітер ущух, а коли він знову подув, То дув уже зі сходу. За визначенням Еріка, ми в цей час забрались вже так далеко на південь, що появилася надія обминути південний край рифу Рароіа. Ми повинні були спробувати обігнути його і укритися за ним, перш ніж прямувати далі до наступних рифів.
Коли настав вечір, минуло сто днів нашого плавання по океану. Пізно вночі я прокинувся з якимсь дивним тривожним почуттям. Було щось незвичайне у русі хвиль. Хід "Кон-Тікі" був зовсім не таким, яким він мав би бути за цих умов. Ми стали дуже чутливими до змін у ритмі руху колод. Я зразу ж подумав про явища зворотного руху води від берега, до якого ми наближались, і щоразу виходив на палубу і піднімався на щоглу. Нічого не було видно, крім океану. Але я не міг спокійно спати. Час минав.
На світанку, близько шостої години, Торстейн швидко спустився з верхівки щогли. Далеко попереду він побачив цілий ряд маленьких, порослих пальмами островів Насамперед ми поставили стернове весло так, щоб ніс плоту одвернути якомога більше на південь. Торстейн, мабуть, побачив маленькі коралові острови, що, немов нанизані на нитку перлини, лежать за рифом Рароіа. Очевидно, нас підхопила течія, яка йшла на північ.
О 7 годині 30 хвилин низка порослих пальмами островів з'явилася вздовж усього горизонту на заході. Крайній на півдні острів був приблизно спереду по нашому курсу; таким чином, вздовж усього горизонту з правого боку від нас тягнулися острови з групами пальм, а на північ вони перетворювались на малесенькі точки. До найближчого острова було чотири або п'ять миль.
З верхівки щогли було видно, що хоч ніс плоту спрямований до крайнього острова, боковий знос був такий великий, що ми йшли не в тому напрямку, який вказував ніс. Ми рухалися по діагоналі, просто до рифу. Коли б кілі були закріплені, ми мали б ще якусь надію проскочити. Але за кормою пливли акули, і ми не могли пірнути під пліт, щоб закріпити розхитані кілі новими канатами.
Ми зрозуміли, що нам залишилося провести на "Кон-Тікі" лише кілька годин. Їх треба було використати для підготовки до неминучої аварії на кораловому рифі. Ми вирішили, що має робити кожен з нас, коли цей момент настане, кожен знав свої обов'язки, ми не будемо метушитися, наступаючи один одному на ноги, коли катастрофа настане і рахунок буде йти на секунди. "Кон-Тікі" піднімався і опускався, а вітер ніс нас на риф. Вже не було сумніву, що безладне нагромадження хвиль попереду нас викликане рифами — частина хвиль ішла вперед, а інші, розбившись об перепону, що встала їм на шляху, стрімголов відкочувались назад.
Ми все ще йшли під розгорнутим парусом, сподіваючись навіть тепер прослизнути повз рифи. Коли пліт, який зносило течією, поступово почав наближатися до них, ми побачили з щогли, що вся низка порослих пальмами островів з'єднана кораловими рифами, які місцями виступали над водою, а місцями ховалися під нею; ці ряди чимось нагадували мол, об який хвилі розбивалися, вируючи білою піною і високо здіймаючись у повітря. Овальний атол Рароіа має в діаметрі 25 миль, не рахуючи суміжних рифів Такуме. Весь його довший бік тягнувся з півночі на південь, і ми наближалися до нього зі сходу. Сам риф, який простягся суцільною лінією від горизонту до горизонту, був від нас на відстані всього кількох сот метрів, а за ним лежали ідилічні острівці, що кільцем оточували тиху внутрішню лагуну.
З тривожним почуттям спостерігали ми, як уздовж усього горизонту сині хвилі Тихого океану здіймалися перед нами високо вгору і розліталися дрібними бризками. Я знав, що чекало на нас; я раніше бував на архіпелазі Туамоту і, стоячи в безпеці на березі, спостерігав грандіозне видовище на сході, де прибій відкритого океану розбивався об рифи. У південному напрямку поступово з'являлися все нові рифи й острови. Ми, мабуть, були на самій середині коралового бар'єра.
На "Кон-Тікі" все було підготовлено до завершення подорожі. Все цінне позносили в каюту і прив'язали. Документи і щоденники ми запакували в непромокальні мішки разом з плівками й іншими речами, які могли потерпіти від води. Бамбукову каюту ми вкрили брезентами і прив'язали їх особливо міцними вірьовками. Коли ми зрозуміли, що жодної надії не залишилося, ми розібрали бамбукову палубу і ножами-мачете перерізали всі вірьовки, що тримали кілі під плотом. Витягнути кілі було нелегко, бо вони обросли товстим шаром черепашок. Коли нам це вдалося, ми тим самим зменшили осадку плоту; вона дорівнювала тепер тільки товщині нижньої частини колод, і нас легше могло перенести через риф. Позбавлений кілів, зі спущеним парусом, пліт остаточно повернувся боком і був тепер цілком під владою вітру і хвиль.
Найдовшу з вірьовок ми прив'язали до саморобного якоря і прикріпили її до основи лівої щогли; коли якір буде скинуто за борт, "Кон-Тікі" вступить у смугу прибою кормою вперед. За якір правили пусті бідони для води, наповнені непридатними батареями від радіопередавача і металевим ломом; з бідонів хрест-навхрест стирчали товсті палиці з мангрового дерева.
Наказ номер один, який був першим і останнім, гласив: "Залишатися на плоту!" За всяких обставин ми повинні міцно чіплятися за що попало на плоту і надати можливість дев'яти великим колодам витримати тиск рифів. У нас самих буде цілком досить роботи, коли нам доведеться чинити опір натиску води. Якщо ми скочимо за борт, ми станемо безпорадними жертвами коловоротів, які кидатимуть нас вперед і назад через гострі коралові скелі. Гумовий пліт на стрімких хвилях перекинеться або ж розірветься на шматки об рифи, бо під нашою вагою він глибоко сидітиме у воді. Але дерев'яні колоди рано чи пізно викине на берег, і нас разом з ними, якщо тільки нам пощастить протриматись.
Потім всьому екіпажу було запропоновано взути черевики — вперше за сто днів — і мати напоготові рятувальні пояси. Від них, однак, користі буде мало; якщо хто-небудь упаде у воду, то він не потоне, а його буде бити об рифи, поки не розіб'є на смерть. У нас був ще час, щоб покласти в кишені паспорти і трохи невитрачених доларів. Але нас турбувало не те, що було обмаль часу.
Настали тривожні години, коли ми безпорадно пливли боком, все наближаючись до рифу. На плоту було навдивовижу тихо; ми всі, мовчки або обмінюючись лаконічними фразами, то залазили до каюти, то знову виходили на бамбукову палубу і займалися своєю справою. Серйозний вираз наших облич доводив, як добре всі розуміли, що чекає на нас, а відсутність нервозності свідчила про непохитну віру в пліт, якою ми всі поступово сповнились. Якщо він переніс нас через океан, то він доставить нас живими і на берег.
В каюті, захаращеній прив'язаними коробками з продуктами та іншим вантажем, панував цілковитий хаос. Торстейну ледве вдалося звільнити для себе місце в радіорубці, де залишався короткохвильовий передавач, на якому він продовжував працювати. Ми тепер були на відстані понад 4 тисячі миль від нашої старої бази в Кальяо, звідки Перуанське військово-морське училище підтримувало з нами постійний зв'язок, і ще далі — від Гала і Френка та інших радіоаматорів у Сполучених Штатах. Але волею випадку ми напередодні встановили зв'язок з завзятим аматором-короткохвильовиком, який жив на Раротонзі, одному з островів архіпелагу Кука; наші радисти, всупереч усім звичаям, домовилися знову зв'язатися з ним рано-вранці. І весь час, поки нас ближче й ближче зносило до рифу, Торстейн сидів, стукаючи ключем, і викликав Раротонгу.
Записи у судновому журналі "Кон-Тікі" гласять:
"8.15. Ми повільно наближаємось до землі. Тепер ми вже розрізняємо неозброєним оком окремі пальми з правого борту.
8.45. Вітер відхилився ще дужче в несприятливому для нас напрямку, отже, ніякої надії обминути риф немає. На плоту відсутня нервозність, але на палубі йдуть гарячкові приготування. На рифі перед нами видніється щось, воно нагадує кістяк розбитого парусника, але, можливо, це тільки купа плавника.
9.45. Вітер несе нас просто на передостанній острів, але на шляху нас чекає риф. Тепер ми виразно бачимо весь кораловий риф; тут він являє собою поцяткований білим і червоним бар'єр, який виступає з води і оперізує всі острови. Вздовж цього рифу білий пінливий прибій злітає високо вгору. Бенгт подає нам добрий гарячий сніданок — останню нашу трапезу перед великою подією! На рифі лежить кістяк розбитого судна. Ми підійшли тепер так близько, що бачимо за рифом виблискуючу лагуну і можемо розрізнити обриси інших островів по той бік її".
Коли цей запис був закінчений, глухе гарчання бурунів знову наблизилось: воно лунало вздовж усього рифу і наповнювало повітря чимсь схожим до тривожного барабанного дробу, який провіщав наближення хвилюючого кінця плавання.
"9.50. Тепер зовсім близько. Нас несе вздовж, рифу. До нього залишилося близько ста метрів. Торстейн розмовляє з радіоаматором з Раротонги. Все готове. Тепер час упакувати журнал. Всі настроєні бадьоро; здається, справи погані, але ми подолаємо і цю перешкоду".
Через декілька хвилин якір полетів за борт і зачепився за дно; "Кон-Тікі" описав півколо і повернувся кормою до бурунів. Якір затримував нас протягом кількох дорогоцінних хвилин, поки Торстейн, мов божевільний, вистукував ключем. Йому знову пощастило зв'язатися з Раротонгою. Буруни гуркотіли, і океан люто здіймався і опускався. Весь екіпаж був зайнятий на палубі, а Торстейн вів розмову. Він повідомив, що нас несе на риф Рароіа. Він попросив Раротонгу слухати нас на тій самій хвилі кожну годину. Якщо після 36 годин від нас не надійде ніяких відомостей, хай Раротонга повідомить норвезьке посольство у Вашингтоні. Останні слова Торстейна були "О'кей. Залишилося 50 метрів. Починається. До побачення". Після цього він виключив радіостанцію, Кнут запечатав документи, і обидва поспішили вибратися на палубу і приєднатися до інших, бо стало ясно, що якір починає здавати.
Хвилі ставали дедалі вищими, а западини між ними все глибшими, і ми відчували, як пліт кидало вгору і вниз, вгору і вниз, все дужче й дужче. Я прокричав попередній наказ:
— Тримайтеся, не думайте про вантаж, тримайтеся!
Ми були тепер так близько до водоспаду, що більше не чули безперервного наполегливого ревіння вздовж усього рифу.