На березі, скільки бачило око, стояли величезні пофарбовані суриком котли, які через свій яскраво-червоний колір здавались якимись фантастичними. Невеликі вантажні пароплави і військові транспортні судна, вилаштувавшись біля пристані, чекали, коли на них повантажать оті котли за допомогою велетенського крана, встановленого поблизу і схожого на гігантську шибеницю.
Біля підніжжя тієї "шибениці" стояв якийсь чоловік і дивився, як до берега підпливає їхній човен.
– То Рудик, – сказав співак і, взявши найнижчу ноту, так оглушливо закричав "ура", що перекрив навіть гуркіт котельного заводу.
– Це ти, Малий?
– Хай йому чорт! Авжеж, я!., Хіба де є на світі другий такий бас?
Човен пристав до берега. Брати кинулись один до одного і міцно обнялися.
Вони були схожі. Тільки Рудик був значно старший і не мав тієї огрядності, яку швидко набувають співаки, систематично розвиваючи свій голос, а отже й грудну клітку. На відміну від меншого брата з роздвоєною борідкою він був поголений і мав лице бретонця – смагляве, видублене морським вітром, ніби висічене з каменю; з-під вилинялого синього вовняного берета, який носять моряки, пильно дивилися маленькі очі, натреновані багаторічною наладкою найтонших механізмів.
– Як там твої домашні, – запитав Лабассендр, – як там Клариса, Зінаїда і всі інші?
– Усі здорові, дякувати богу! Ага, то це і є наш новий учень? Який гарненький хлопчик... От тільки з виду не скажеш, що він силач.
– Він сильний, як бугай. Принаймні так вважають найвидатніші медики Парижа.
– Ну, що ж, тим краще, бо робота у нас важка. Як ви не проти, ходімо зразу до директора.
І вони рушили довгою алеєю, обсадженою красивими деревами, яка згодом перейшла у містечкову вулицю; обабіч неї вилаштувались чистенькі, білі, однаковісінькі будинки, у яких мешкали деякі заводські службовці, майстри, найдосвідченіші робітники. Інші жили по той бік річки, в Монтані або в Ла Басс-Ендрі.
В цей час тут було тихо, життя і рух зосередилися на заводі, і якби не білизна, що сушилася перед вікнами, не вазони з квітами на підвіконнях, якби не чути було дитячого плачу та поскрипування колиски в одному з будинків із прочиненими дверима, можна було б подумати, що стандартні будиночки по тій вулиці ніким не заселені.
– О, прапор уже спущений, – зауважив співак, коли вони підійшли до заводських воріт. – Добре він мені попсував нерви, той чортів прапор.
І він пояснив "старому" Джекові, що через п'ять хвилин після початку робочого дня прапор на щоглі біля заводських воріт спускається, даючи знак, що заводські ворота зачинено. Тим гірше тим, хто запізнився, – їм записують прогул, а після третього прогулу звільняють.
Поки він усе це пояснював, його брат домовився із сторожем, і той дозволив їм пройти на територію заводу. Навколо стояв жахливий гуркіт, щось не стихаючи хрипіло, свистіло, скреготало, і всі ті звуки перегукувались, відлунювали під трикутними дахами цехів, розміщених на похилій місцині і сполучених між собою залізничними коліями.
Ціле місто із заліза.
Кроки дзвеніли на металевих плитах, покладених просто на ґрунт. Вони йшли серед куп залізних брусів, чавунних болванок, злитків міді, між рядами старих гармат, привезених на переплавку; поіржавілі зовні, почорнілі зсередини, ніби з них і досі йшов дим, ці старі володарі вогню незабаром мали самі загинути від вогню. Рудик на ходу показував цехи:
– Он там монтажний... Там – цехи великих і малих токарних верстатів... Котельний цех, кузня, ливарня...
Він був змушений кричати – такий оглушливий гуркіт стояв навколо.
Приголомшений Джек здивовано розглядався круг себе: майже всі двері .цехів були відчинені через жахливу спеку, і в них виднілися руки, зайняті роботою, закіптюжені обличчя, верстати в дії, і все те відбувалося немов у мороці глибокої печери, яку уривчасто освітлювали червоні сполохи..
Звідти фуркало спекою, духом вугілля, паленої глини і розпеченого заліза, звідти курився їдкий, гарячий, ледь помітний пил, що виблискував на сонці чорним блиском кам'яного вугілля, близького родича діамантів. Робота у цехах ішла поквапливо, надсадно, гарячково; тут, не стихаючи, двигтіла і земля й саме повітря, ніби в надрах підприємства був ув'язнений велетенський кошмарний звір, що вивергав крізь труби своє пекуче дихання і стогони. Щоб не здаватися простаком, Джек не наважився запитати, що то за гуркіт, який справив на нього таке гнітюче враження.
Раптом вони опинилися перед давнім замком часів Ліги, похмурим, з двома грізними баштами по боках; його цегляні мури, потемнілі від заводської кіптяви, давно втратили колишній колір.
– От ми й прийшли до заводського управління, – сказав Рудик і, обернувшись до брата, запитав: – Ти теж зайдеш?
– А чом би й ні? Я не проти зустрітися із хазяїном. Нехай побачить, що я став не абищо і його каркання не збулося.
Він хизувався вельветовою курткою, шкіряними жовтими чобітьми і шкіряною торбою на ремінцях. Рудик нічого не сказав, га видно було, що братова присутність йому муляє.
Вони зайшли у вузький склепінчастий прохід і опинилися у стародавньому будинку. Там було безліч тісних неправильної форми, погано освітлених кімнаток, де, не підводячи голів, щось писали конторники. Аж у кінці просторого залу за письмовим столом, на який падало світло з високого вікна, сидів суворий і холодний на вигляд чоловік.
– А, це ви, дядечку Рудик!
– Атож, пане директор. Я прийшов показати вам нового учня і подякувати...
– Ось він який, маленький чарівник! Добридень, синку! Я чув, у тебе справжнє покликання до механіки. Ну що ж, чудово. – Він уважніше подивився на хлопчика і сказав: – Послухайте, Рудик, щось він не дуже міцний на вигляд, цей ваш хлопчина. Він часом не хворий?
– Ні, пане директор. Навпаки, мене запевнили, що він неймовірно дужий.
– Атож, неймовірно дужий! – повторив Лабассендр, підступаючи до директора.
Помітивши здивований директорів погляд, він подумав, що повинен нагадати йому, хто він такий, нагадати, що шість років тому він залишив завод, став співати у Нантському театрі, а звідти переїхав до Парижа, де тепер виступає в опері.
– О, я добре вас пам'ятаю, – байдуже мовив директор і відразу підвівся з-за столу, ніби даючи зрозуміти, що розмову закінчено. – Візьміть вашого учня, дядьку Рудик, і постарайтеся підготувати з нього доброго робітника. Я покладаюся на вас.
Роздратований тим, що не справив ніякого враження, співак вийшов з кабінету знічений і присоромлений. Рудик затримався в кабінеті і стиха обмінявся кількома словами зі своїм начальником. Після цього обидва чоловіки і хлопчик вийшли з управління, і в кожного залишився на душі неприємний осад. Джек розмірковував над словами "він не дуже міцний", які чув на кожному кроці відтоді, як приїхав сюди; Лабассендр ніяк не міг забути пережите приниження; майстер здавався також заклопотаним.
Уже на вулиці Лабассендр запитав у брата:
– Що він тобі ще там наговорив?.. Здається, він став іще лютішим, ніж колись.
Рудик сумно похитав головою.
– Та ні. Він говорив про Шарло, сина нашої бідолашної сестри; він нам завдає дуже багато клопоту.
– Нантець вам завдає клопоту? – перепитав співак. – А що сталося?
– А те: відколи померла його мати, він став закінченим гультяєм – грає в карти, п'є, заліз у борги. А він же добряче заробляє в креслярській майстерні. В Ендре жоден кресляр з ним не зрівняється. Але що ти хочеш? Він усе просаджує в карти. Видно, ця зараза сильніша за нього, бо хто тільки вже не втручався – і директор, і я, і моя дружина, – нічого не помагає. Плаче, кається, клянеться, що більше не буде, а одержить зарплату – шарах! Іде в Нант – і знову за карти! Скільки я вже сам розплачувався за нього!.. Та більше я вже не можу. У мене своя сім'я, розумієш? Та й Зінаїда вже підросла, треба й її якось прилаштувати. Бідна дівчина! Як подумаю, що мав на думці видати її за племінника... Ото була б щаслива тепер! Між іншим, вона сама не захотіла, хоч він і красень, та й серцеїд, яких пошукати. Таки жінки розумніші за нас... Отаке-то. А. тепер ми намагаємося відіслати його куди-небудь далі від його лихих приятелів. Директор оце щойно сказав мені, що знайшов для нього місце в Геріньї, у Ньєврі. Тільки не знаю, чи захоче наш бовдур туди їхати. Він тут з якоюсь злигався, ніяк не одірветься. Слухай, Малий, треба б тобі сьогодні ввечері побалакати з ним. Може, тебе він послухає.
– Я візьмуся за нього, будь певен! – набундючившись, відповів Лабассендр.
Отак розмовляючи, вони йшли вистеленими залізом заводськими доріжками. Робочий день щойно скінчився, і з цехів посунув натовп людей різного віку і зросту, різних ремесел; одні були в блузах, другі – в куртках, а між ними проглядали сюртуки креслярів і мундири наглядачів.
Джек був вражений тією поважністю, з якою люди ішли з роботи. Він мимоволі порівнював цю неквапливу юрбу з похапливим крикливим натовпом, що випліскується з майстерень на паризькі тротуари в кінці роботи: ті були наче школярі, що розбігаються після уроків. А тут відчувались порядок і дисципліна, як на борту військового корабля.
У цей погожий липневий вечір від тіл і одягу розпашілої маси людей здіймався гострий дух, ще не розвіяний морським леготом, він завис важкою хмарою над їхніми головами. Змовклі цехи видихали запахи кузні. По рівчаках свистіла пара, з лобів людей котився піт, завмерли нещодавнє чахкання й гуркіт, а натомість лише чулось важке дихання двох тисяч робітників, знесилених тяжкою працею.
У натовпі відразу впізнали Лабассендра.
– Ви подивіться: менший Рудик! Як ся маєш?
Його оточили давні знайомі, які по-приятельському штурхали його в боки, потискували руки й казали тим, хто його не знав:
– Це Рудиків брат, він гребе по сто тисяч франків річно тільки за те, що дере горлянку.
Усім кортіло подивитися на нього – на підприємстві вигадане багатство колишнього молотобійця стало однією з легенд, і відколи він поїхав, не один парубійко пробував горло, щоб пересвідчитися, чи не дав часом бог і йому такого голосу, який приніс би мільйони.
Оточений захопленням, спричиненим значною мірою його блазненським одягом, співак ішов із високо піднесеною головою, гучно відповідав на запитання, на всю вулицю сміявся і, поглядаючи на вікна, з яких висовувались голови усміхнених жінок, на шинки і харчевні, на ятки, де просто неба були розкладені робочі блузи, черевики, капелюхи, різне шмаття, що завжди продається поблизу військових таборів, казарм і фабрик, він раз у раз гукав: "Здоров будь, дядьку!..", "Добридень, тітко!..".
Минаючи вуличних торговців, Джек ніби побачив знайоме обличчя, що, посміхаючись, проштовхувалося до нього; та то було мов миттєве видиво, мов спалах, що тієї ж хвилини згас у гамірному рухливому натовпі, який котився робітничим селищем і розповзався аж на тому боці річки, вивалюючись з довгих перевантажених човнів, що усіяли обидва береги, ніби тут переправлялася ціла десантна армія.
На цей розтривожений людський мурашник опускався вечір.