Усе цінне ще з минулого літа було в безпеці за межами Росії.
Поки ми слухали, що відбувається в нашому московському офісі, задзвонив мій телефон. То був Джеймісон. Я вийшов за двері, щоб поговорити з ним.
— Б-білле... сталося щось жахливе!
Він був пригнічений і на межі зриву. Я ніколи раніше не помічав, щоб Джеймісон, корпоративний юрист із п'ятнадцятирічним стажем, був у такому стані.
— Почекай, Джеймісоне, давай повільніше. Що у вас сталося?
— Максим, наш молодший юрист, сказав їм, що ордер на обшук незаконний, і що вони не мають права вилучати документи, непов'язані з "Камеєю".
— І що?
— Вони побили його! Зараз він поїде до лікарні.
— О Боже! Він упорається?
— Невпевнений.
У мене пересохло в горлі.
— Джеймі, треба обов'язково задокументувати те, що вони коять. Цим негідникам усе так просто з рук не зійде.
— Білле, річ не тільки в Максимі. Вони виносять майже все.
— У якому сенсі "все"?
— Хапають папки зі справами інших клієнтів, не пов'язаних із "Камеєю". Біля входу стоять дві "газелі". Вони винесли майже всі наші комп'ютери, сервери, усі корпоративні документи, печатки й штампи, які ми зберігаємо для фінансової та податкової звітності компаній наших клієнтів. Це позбавлене будь-якого сенсу! Що нашим клієнтам робити без документів і печаток? Я навіть не знаю, як ми самі після цього працюватимемо. Ми тепер навіть електронної пошти не зможемо отримувати!
У мене не було слів.
— Мені... мені дуже шкода, Джеймі. Ми впораємося з цим разом. Обіцяю. Найголовніше, скажи, щойно стане відомо щось про стан Максима.
— Так, звичайно.
Геть приголомшений, я повільно повернувся до зали. Усі подивилися на мене.
Я попросив Івана перервати дзвінок. Іван попрощався з Еммою й поклав слухавку. Потім я розповів присутнім про те, що відбувається у "Фаєрстоуні Данкен". Настала мертва тиша.
Схоже, ми дуже влипли. Якщо я щось і розумів у Росії, то те, що це був тільки початок.
23. Управління "К"
О третій годині дня ми з Іваном були вже в поїзді "Євростар" Париж — Лондон. Нам треба було багато обговорити, а єдине місце, де наша розмова не стане надбанням чужих вух, — тамбур поряд з багажним відділенням. Там на твердих відкидних сидіннях ми й влаштувалися. За вікнами миготіли розмиті сірувато-зелені краєвиди Нормандії. Дорогою ми пробували телефонувати до Москви та Лондона, але поїзд час від часу потрапляв у черговий тунель, і зв'язок постійно уривався, тож ми залишили ці спроби й повернулися до вагона. Решта шляху пройшла в мовчазних роздумах.
Я знав, що насильство в Росії — явище поширене, але відколи 1992 року ступив на її землю, ні мене, ні моїх близьких воно не торкалося. Й ось тепер загроза стала реальною.
Мене не відпускала тривога за Максима. Щойно повернувшись додому, я зателефонував Джеймі й запитав про його стан. На щастя, удари виявилися не надто небезпечними. Я намагався вмовити Джеймі подати скаргу, але він відмовлявся.
— Білле, зрозумій: Максим наляканий. Йому погрожують арештом і звинуваченнями в опорі міліції, якщо він вирішить скаржитися на побиття.
Як мені було з цим сперечатися? Принаймні ми знали, що він одужує.
Наступного дня я приїхав на роботу рано-вранці. Іван уже був там і вивчав ордер на обшук, який Емма переписала від руки й надіслала факсом: акуратний почерк старанної школярки різко контрастував зі змістом документа. У ньому йшлося, що Головне слідче управління Головного управління внутрішніх справ у місті Москві порушило кримінальну справу проти Івана — його звинувачували нібито в несплаті компанією "Камея" 44 мільйонів доларів податків на виплачені дивіденди. Само собою вимоги до компанії здавалися дуже сумнівними, а оскільки Іван був генеральним директором цієї компанії, яка належала нашому клієнту, звинувачення стосувалося його особисто.
Якою б репресивною й незаконною не здавалася російська система кримінального правосуддя сторонньому спостерігачеві, Росія як суверенна держава все ж таки продовжує залишатися суб'єктом міжнародного права, і більшість західних країн співпрацює з нею, зокрема й з питань екстрадиції, внесення до стоп-листів Інтерполу чи арешту закордонних. активів. Ми перебували в Лондоні, але проігнорувати кримінальну справу не могли, оскільки це мало серйозні наслідки.
Постанова не мала жодних підстав: "Камея" сплачувала податки за тією самою ставкою, що й інші російські компанії, тому звинувачення на адресу Івана були просто несправедливими. Якщо й була на світі людина, яка дотримувалася всіх правил і законів, то це Іван Черкасов. Він був чудовим чоловіком, батьком, другом та колегою; завжди убраний як на весілля, акуратний і пунктуальний. Дивитися, як він ходить туди-сюди офісом обурений через сфабриковані звинувачення, було над мої сили. Я заприсягнувся зробити все можливе, щоб владнати ситуацію.
Насамперед я звернувся до найкращого з відомих мені в Москві консультантів з податкового права — Сергія Магнітського. Йому було тридцять п'ять років, він очолював податкову практику й аудит у юридичній компанії "Фаєрстоун Данкен" і мав справді енциклопедичні знання з податкового законодавства Росії. Казали, що з початку роботи у фірмі він не програв жодного процесу.
Сергій Магнітський у 2008 році — найсміливіша людина, яку я коли-небудь знав (З архіву родини Магнітських)
Щойно Сергій розібрався в суті справи, ми попросили його проаналізувати діяльність компанії за попередні роки й з'ясувати, чи не було помилок у податкових розрахунках. Іван завжди був скрупульозний у питаннях оподаткування, і я вважав, що всі суми сплачено повністю й відповідно до закону. Однак, ураховуючи тяжкість обвинувачень МВС, треба було переконатися в цьому на всі сто відсотків.
Сергій попросив усю податкову звітність "Камеї" з усіма без винятку первинними документами. До пізньої ночі він вивчав і перевіряв ще раз всі матеріали та податкові й наступного ранку виніс вердикт: "Я ретельно вивчив всі аспекти розрахунку й сплати податків компанією "Камея". Тут усе розраховано й сплачено правильно".
Сергій був готовий допомогти нам у питаннях податкового права, але, крім того, Іванові був потрібен юрист з кримінального права, здатний захистити його від переслідування МВС. По допомогу ми звернулися до адвоката Едуарда Хайретдінова, який у минулому працював суддею і слідчим. З 1992 року Едуард зайнявся приватною адвокатською практикою. Високий, показний чоловік сорока восьми років із сивим волоссям, густими вусами й міцним рукостисканням — зовні Едуард чимось нагадував мені знаменитого ковбоя Мальборо з реклами. На таку людину можна покластися скрутної миті. Едуард представляв відомих у Росії людей і вигравав гучні процеси в, як здавалося, безнадійніх справах. У країні, де 99 відсотків справ закінчується ухваленням обвинувального вироку, це було справжнім дивом.
Едуард запропонував насамперед з'ясувати, що ж відбувається в самому МВС. Коли він прибув до ДСУ ГУВС м. Москви, його направили до керівника слідчої групи — тридцятирічного майора Павла Карпова. Едуард попросив у Карпова низку документів, які слідство за законом має надати адвокату. Але Карпов відмовився їх видавати. Для Едуарда це було несподіванкою: за п'ятнадцять років роботи в адвокатурі він з подібним не стикався. Він був роздратований поведінкою слідчого, але я вважав це добрим знаком. Я вирішив, що якщо Карпов боїться показувати матеріали справи, це лише підтверджує її безпідставність.
На жаль, моя оптимістична теорія майже одразу ж розтанула. 14 червня мені зателефонувала журналістка Кетрін Белтон — та сама, яка на саміті "Великої вісімки" 2006 року поставила Путіну запитання про причини моєї депортації з країни. Тепер вона працювала в англійській газеті "Файненшл таймс" і хотіла отримати мій коментар щодо нещодавніх обшуків. Я відповів на її запитання, сподіваючись, що стаття правильно покаже нашу позицію.
Наступного ранку дорогою до офісу я купив газети й на першій шпальті "Файненшл таймс" побачив заголовок: "Росія перевіряє компанію Браудера щодо податків". Я сів на лаву й двічі перечитав статтю. Серед цілої купи інсинуацій і відвертої міліційної брехні десь у середині статті мені впало в око одне речення: "Слідчі націлилися на Браудера як на автора схеми".
Схоже, вони зовсім не мали наміру відступати. Навпаки — надумали щось набагато масштабніше. Очевидно, удар по Івану й "Камеї" — лише артпідготовка до наступу на мене.
Це дуже непокоїло. Крім того, ми перебували у вкрай нерівних умовах. Навіть попри те що ми залучили найкращих юристів у Росії, це само собою не мало значення, оскільки нам протистояли правоохоронці, які діють за межами права. Нам бракувало джерел інформації, щоб зрозуміти, що вони задумали. Нам потрібен був Аслан, який порадив Вадиму покинути Росію 2006 року.
Ми не знали, чи триває той міжвідомчий конфлікт, який свого часу підштовхнув Аслана до думки попередити Вадима. Впевненості в тому, що він знову захоче нам допомагати, не було, але все ж таки варто спробувати вийти з ним на контакт. Вадим надіслав йому коротке повідомлення з проханням про допомогу. Через пів години надійшла відповідь: "Що ви хочете дізнатися?"
"Хто стоїть за обшуками у нас минулого тижня, і що ще вони планують?" — запитав Вадим.
Через деякий час отримали відповідь: "За всім стоїть Управління "К" ФСБ. Вони хочуть покінчити з Браудером і відібрати всі активи. Це лише початок. Будуть й інші кримінальні справи".
Коли Вадим переклав мені це повідомлення, від хвилювання в мене почала смикатися нога — повідомлення було недвозначним й обіцяло великі неприємності. Але я відчайдушно сподівався, що Аслан помиляється.
У голові в мене виник мільйон запитань, починаючи з того, що таке управління "К".
Я спитав Вадима, але той не знав. Ми підійшли до його робочого столу, сподіваючись знайти хоч що-небудь в інтернеті. На диво, це спрацювало: кілька кліків на покликання, і перед нами офіційна структура органів ФСБ. Управління "К" займалося фінансовою контррозвідкою.
Я ледве добрався до свого столу й упав у крісло. Попросив секретаря ні з ким не з'єднувати: треба було все обдумати.