Але хай починається штурмування. Погано, якщо штурмовики не налетять і колона прорветься з Кіровограда. А може, й добре? Принаймні для нас. Чортзнащо верзеться у моїй голові. Я вже не можу розібратися, що добре, а що погано.
Німець повертається від капітана і мовчки сідає біля Юрка.
— Ось налетять "Іли" і зроблять з вас м'ясокомбінат! — не приховуючи своєї люті, кажу я німцеві.
Той, несподівано погоджуючись, киває головою:
— Я, я.
Це мене дратує ще більше. Скажи, який покірний! Може, цей фріц зараз скаже, що він комуніст? Що з колиски був проти Гітлера? Бувало і таке. Сорок четвертий не сорок перший. Найгарячіші німецькі голови встигли вже охолонути.
— Ми вас передушимо, як вошей! Розумієш? — я виразно допомагаю собі руками. — Варум гебт аух ніхт гефанген? 1
Німець, здається, розуміє, але хмуриться і сам до себе стиха говорить:
— Вір зінд айнфахе зольдатен! Дер кріг іст фюр генерале унд ден фюрер 1.
Ця їхня пісня мені вже знайома.
— Ах, фюрер? А самі? Самі ви що робите? Полонених добивати вас також фюрер примушує? Посилки з награбованим у Німеччину відправляєте також за наказом фюрера? Он цілий ешелон у Знам'янці залишився! Фюрер дозволяє, а ви й раді. Вам вигідний такий фюрер. Він заохочує до злочину: бийте, хапайте — ви напоготові! Фюрер за все відповідає, а ви, ясно, айнфахер менш? Ви не розумієте? Ви чистенькі. Так?
Німець зітхає. Чимось він заклопотаний чи, може, відчуває мою несамовитість і побоюється. І він сидить отак, насупившись, у нашій зім'ятій шинелі поверх свого широкого в комірі мундира. Козирчаста його шапка перекрутилася набік. Зітхнувши, він погоджується:
— Я, я. Айнфахер менш!
— Що він каже? — знов питає мене здалеку Сахно.
— Каже, що він маленька людина. Ні в чому не винуватий.
— Задушити його треба, — просто вирішує капітан.
Я не заперечую. Зрештою, чорт із ним: хай душить! Тепер мені його не шкода. У мене стільки накипіло за ці дні за Юрка, за себе, за всіх хлопців, які вже ніколи не піднімуться зі снігу. І особливо ось тепер за Катю... Тільки без німця чи впораємося з Юрком. Сахно однорукий, я, вважай, одноногий. А якщо доведеться тікати? Ні, мабуть, німця треба залишити. Та й чим він нам може нашкодити? Здається, до своїх він не дуже рветься. Однак я мовчу, починаю думати про інше. Мабуть, треба вважати за щастя, якщо нам вдасться тут пересидіти до ночі. Вночі ми, може б, і вирвалися, а вдень навряд. Хіба що звідкись з'являться наші. Я наслухаю. Здається, на дорозі стало тихше. Може, колона пройшла? Тепер хоча б піхота не вирушила... З нею буде куди гірше.
Сахно тим часом розряджає пістолет. У нього, я бачу, щось не все гаразд із магазином. Затиснувши поміж колін рукоятку пістолета, капітан однією рукою щось направляє. А я похнюплено сиджу біля Каті. Вона вже, мабуть, охолола. У Юрка, що випростався на снігу, воскове обличчя посиніло. Тут все-таки дуже холодно, в цій клятій трубі.
— Василевич! — притишено гукає Сахно і змовкає, чи то прислухаючись, чи то щось обдумуючи. — Злізь на насип, понаглядай. А то ще накриють, як курчат.
Дуже не хочеться вставати, але змушений. Прихопивши карабін, я неохоче вилізаю з труби. Сонячна яскравість степу засліплює. Підсвічений сонцем, блищить широкий схил насипу. Збоку від нього з-за далекого пагорбка витикаються стріхи. Там якесь село. Раптом у мене виникає думка: а що, коли за насипом прокрастися туди і сховатися. Може, там німців немає. Тільки ось Юрко...
Перш ніж злізти на насип, я кажу в трубу:
— Німця поки що не чіпайте. Придасться.
Сахно озирається, але не відповідає.
33
Присипаний снігом, схил шерхотить під ліктями торішньою жорсткою від морозу травою. Пружно б'є в обличчя колючий вітер, Ноги ковзають, і я, впираючись руками й коліньми, лізу вгору. Ззаду лежить мінне поле з могилами і довгою закарлюкою наших слідів. Я туди, проте, не дивлюся — я відчуваю його спиною. Відчайдушне бажання Сахна перехитрити смерть обійшлося нам дуже дорого, все це великим страхом продовжує жити в моїй душі.
Нарешті я зупиняюся і по черзі дивлюся в обидва кінці залізниці. Здається, на полотні нікого. Тоді, остерігаючись, трошки підводжуся й виглядаю з-за широкої промащеної рейки.
О, шосе аж гуде від руху — тепер, правда, по ньому ідуть обози. Німецькі фіри, відкриті і під брезентом, двоколки, кухні, якісь підводи, з верхом навантажені добром, пов'язані мотуззям. Дві сірі легкові машини, раз по раз сигналячи, помалу прокладають собі шлях на узбіччі. Іржуть, брязкають вуздечками коні.
Добре, що від залізниці до шосе не дуже близько, а то б вони вже добралися до нас.
Поспостерігавши трохи, я незабаром ховаю свою забинтовану голову. У душі гірка радість від того, що я їх бачу, а вони мене ні. Хоч ці обозники зовсім не роззираються навсебіч, мабуть, їм тепер не до краєвидів. Їм аби вирватися з котла, якщо ще залишився прохід.
Знову висовуюся, здивований якимись криками, і відразу завмираю, зацікавлений. Бо на шосе б'ються. Одна фіра завертає поперек руху. Якийсь німець у короткій шинельці хапає коней за вуздечку. Товстозаді величезні битюги високо скидають головами. Він їх б'є знизу кулаками по мордах. Але до нього відразу ж зіскакує їздовий, хапає за грудки. Кілька підвід спиняються, кілька пробують об'їхати їх. Здається, ось-ось буде затор. Це здорово, думаю я, поглядаючи на небо: ет, якби літаки зараз! На жаль, літаків немає, тільки ззаду, за могилами, невисоко кружляє "рама". Ну, але й так є на що подивитися: не кожен день бачиш, як б'ються поміж собою німці.
Правда, вони не встигли як слід відколошматити один одного, як поміж фірами з'являється вправний вершник. Він без зайвих слів замахується з-за плеча ремінним канчуком і чинить швидку розправу над обома. Це діє ой як чудово. Той, у коротенькій шинелі, відразу кудись зник, а їздовий, лаючись "ферфлюхтером" і "швайном", починає звертати з узбіччя фіру.
І тут я здригаюся: від будки по колії йдуть німці. Вони вже близько і, певно, помітили мене. Крутнувшись по мерзлій траві, попавши чоботом у сніг, на мить затримуюся. Німці йдуть по той бік. Мені видно лише стволи гвинтівок, що на плечах у німців, та каску одного з них, переднього. Мозок мій пронизує питання: помітили чи ні? Якщо помітили, тоді по всьому: треба стріляти, треба битися і загинути. Бо можливості врятуватися у нас майже немає. Але свідомість прагне сподіватися — а може?.. А може, не вгледіли?
І раптом до мене долинають, ніби з іншого світу, голоси. Спочатку я не вловлюю їхнього сенсу — я лише тремчу від напруження, до судоми стискаю в руці карабін: та тихше ви! Потім я чую слова, які збивають мене з пантелику.
— Льонько! Льоню!..
Мене кличе Юрко. Йому погано? Але ж там Сахно. І справді, я чую його голос. Капітан роздратовано кидає:
— Ти що, здурів? Він пішов.
"Я тут, Юро!.. Я не пішов! Чому він каже: пішов?" — німо кричу я подумки і грудьми втискаюся в сніг біля труби. Голови німців зникають. Ще трошки — і вони пройдуть. Ще хвиля...
Але з-під насипу знов проривається крик:
— Василевичу!
І тут же його перебиває ще більш гучний, Сахна:
— Кінчай до дідька! Май мужність!..
Вони збожеволіли! Що вони роблять? Я схоплююся зі снігу, і тут несподівано й жахливо гахкає в трубі постріл.
У мене темніє в очах. Здається, у прірву нараз провалюється серце. Що він накоїв? У кого це він? У німця? В Юрка? А може, Це полонений? Охоплений жахом, я, перекидаючись, звалююся додолу. Схоплююся на одну ногу. У другій такий біль, аж перехоплює горло.
На тому ж самому місці біля Юрка стоїть Сахно.
— Що ви скоїли? Німці!
Сахно з маленьким, не своїм пістолетом пружно відскакує в кінець труби. Сірим привидом кидається кудись Енгель. Зачепившись, я несподівано сторчака перекидаюся через тіло дівчини. Падаю мало не на Юрка. Близько біля мого обличчя його голова. Зі скроні стирчить маленька гостра кісточка і з-під неї дзюркотить червоний струмінь.
Б'є цівкою кров, заливає вухо, на снігу біля плеча розпливається велика мокра рожева пляма.
Здається, я божеволію. Не тямлячи себе, я схоплююся на коліна.
— Хто? — кричу я. — Хто його?! — Але не чую власного голосу. І мені ніхто не відповідає. Що ж це сталося? Хто таке вчинив? Німець?
Я не зважаю на тих, що вже, мабуть, над нами, і хапаюся за карабін. Руки мої тремтять. Права не відразу знаходить затвор. У тому кінці я бачу Сахна. Зігнувшися, він завмер з пістолетом. Чекає.
— Хто? — кричу я на всі заставки. Але з грудей вириваєтся чужий, здушений хрип.
Сахно раптом оглядається й махає рукою. Я ледве розбираю його шепіт:
— Та тихо! Не бачиш?
Мабуть, справді я чогось не бачу. Я нарешті кидаю на сябра більш-менш осмислений погляд. Юрко неживий. Спотворене смертю обличчя. Одне око міцно приплющене. Друге недоречно дивиться кудись у бетонну стелю. З обох скронь тече на потилицю кров. І тут я остаточно розумію, що сталося. Він застрелився.
— Юрко!!!
Це останній мій крик. У ньому ввесь мій розпач. Мій гнів і жах. Наступної миті, наче грім з неба, сильно бахкає у трубі постріл. Ззовні шалено виблискує автоматна черга. Я піднімаю карабін. Сахно на тому кінці чомусь круто згинаєтся й падає. Там, де він стояв, об бетонну стінку ляскає щось кругле й відскакує до другої, протилежної. Граната! Я падаю головою до Юрка. Громовий вибух стрясає насип.
Оглушений, я кілька нескінченно довгих секунд нічого не відчуваю. У трубі гарячий, задушливий смерч. Легені захлинаються від снігу, пилу, різкого смороду сірки. У сірій непроглядності вихор. І раптом я відчуваю, як пекучий біль обценьками хапає коліно. Біль наростає, розтікається по нозі, ширшає. І охоплює її всю, від стегна до мізинця. Бідна, нещасна моя нога! Здається, її доконали. Від болю я не можу поворухнутися й стогну, зціпивши зуби.
Сніговий вихор слабшає. Я підводжу голову. У роті сніг, пісок. У вухах і руках також. Я обмацую все довкола себе. На пальцях тепла, липка мокрота. Це від Юрка. Мабуть, його пошматувало гранатою. Поруч чиясь нога у валянку... Де мій карабін? Трохи виднішає. Виникає низ і верх. Навпроти закопчений, обдертий бік труби. Далі світлий круг недалекого отвору. І раптом у ньому нерухома тінь. Відставлений лікоть. Тонкий, яку щупалець восьминога, автоматний ствол. Німець!
Щось у мені надломлюється, і я безсило випростуюся на снігу.