Я уявляв себе в якомусь сенсі у товаристві, бо хлопці та спальня, де я так часто провадив свої оповідання, були тепер зовсім поруч, хоч хлопці не здогадуються про мою присутність, і спальня не дасть мені притулку в своїх стінах.
То був важкий день, і я, майже зовсім виснажений, дістався нарешті до Блекгітса. Важкенько було мені знайти Салем-Гауз; але я знайшов його, знайшов і копицю в кутку й ліг під нею; спочатку я обійшов стіну і, глянувши на вікна, переконався, що всюди темно і все спокійно. Ніколи не забуду важкого почуття самотності, коли я вперше переспав ніч без даху над головою.
Я заснув, як, мабуть, заснули багато інших вигнанців, що від них були замкнені двері, і що на них гавкали пси цієї ночі. І мені приснилося, ніби я лежу на своєму ліжку в школі й розповідаю повісті хлопцям, що скупчилися навколо мене. Але я сидів, а не лежав, й ім'я Стірфорса було на моїх вустах, коли, раптом прокинувшись, я очманіло глянув на зорі, що блищали й сяяли наді мною. Як згадав я, де сиджу цієї нічної години, то якесь дивне почуття опанувало мене. Зляканий, – не знаю вже чим, – я підвівся й зробив кілька кроків уперед. Але слабке мерехтіння зірок і бліде світло в тій частині неба, звідки сходить день, змусили мене отямитись і повернутися на своє місце. Очі мої були налиті свинцем, я знову ліг на сіно і спав, – хоч і відчував холод крізь сон, – аж доки тепле проміння сонця і дзвоник в Салем-Гаузі не збудили мене. Коли б міг я сподіватися, що Стірфорс усе ще там, то постарався б знайти слушну хвилинку побалакати з ним сам на сам; але я знав, що він мав би давно залишити цей заклад. Тредльс, мабуть, ще був тут, але я не міг довіритися йому, хоч добре знав його м'яке серце і готовність до будь-яких послуг. Отже, тієї ж години, коли хлопці містера Крікля прокинулись, я пройшов повз стіну школи і вибрався на великий Дуврський Шлях. Колись ми часто гуляли по ньому у вільні від навчання години: чи могло мені тоді спасти на думку, що я опинюся колись безпритульним мандрівником на цьому шляху.
Яка прірва лежала між цим недільним ранком і веселою неділею, яку ми колись зустріли в Ярмуті! У належний час я почув церковні дзвони і побачив людей, що йшли до церкви. Пройшов я повз одну-дві церкви, де вже збиралася парафія і під сонячним сяйвом лунали пісні, а церковний сторож, походжаючи в холодку, приклав руку до чола і стежив за мною. Але мир і тиша недільного ранку лежали на всьому, крім мене. Я був винятком. Скуйовджений, вкритий пилом, оббризканий багнюкою, чвалав я крізь цей мирний край. Не знаю, чи вистачило б у мене духу продовжувати шлях, коли б не образ моєї юної матері, що плакала біля каміна, і моєї бабусі, що ніжно схилилася над нею. Образ цей увесь час стояв переді мною і вабив мене, і я йшов за ним.
Цієї неділі я пройшов навпростець приблизно двадцять три милі, хоч іти мені було важко, бо я зовсім не звик до таких подорожей. Бачу, ніби зараз, як надвечір я йшов через міст у Рочестері, стомлений, ноги страшенно боліли. Йдучи, я жував шматок хліба, що купив собі на вечерю. Два чи три будиночки з написами на вивісках "Кімнати для подорожніх" дуже спокушали мене, але я боявся витратити тут свої останні кілька пенсів і ще більше боявся підозрілого вигляду волоцюг, з якими зустрічався. Тому я не шукав ніякого притулку, крім неба. Пройшовши аж до Четема, що здався мені вночі якимсь кошмаром з вапняків, зведених мостів і подібних до Ноївого Ковчега кораблів без щогол на брудній річці, вліз я нарешті на щось накшталт порослої травою корабельної гармати на моріжку, де вартовий походжав туди й сюди. Там я ліг біля цієї гармати, щасливий, що чую важкі й рівні кроки вартового (він, щоправда, не більше знав про мою присутність, ніж вихованці Салем-Гаузу могли підозрювати про мою ночівлю за стіною їхньої спальні). Незабаром заснув я міцно аж до ранку.
Прокинувшись, я відчув жорстокий біль у всьому тілі і, особливо, в ногах. Мене розбудили барабани й марширування війська, яке, здавалося, наступало на мене звідусіль. Я підвівся і почвалав по довгій тісній вулиці. Було цілком зрозуміло, що в той день я був спроможний здолати дуже малу відстаннь. Я вирішив відпочити, щоб накопичити сили для подальшої подорожі. Першою моєю справою було продати куртку. Отже, я скинув куртку, щоб звикнути ходити без неї і, несучи її під пахвою, почав оглядати всякі крамниці.
Мабуть, тут можна було вигідно продати куртку. Продавців вживаного одягу було безліч, і вони чатували на клієнтів біля дверей своїх крамниць. Але всередині всіх цих магазинів висіли офіцерські мундири з еполетами і аксельбантами, і, наляканий коштовністю й пишністю цієї торгівлі, довго блукав я довкола, не наважуючись нікому запропонувати свій крам.
Керований такою скромністю, я почав шукати другорядні крамнички з матроським лахміттям, подібні до закладу містера Доллобі. Нарешті мені пощастило відшукати саме таку крамничку в кутку брудного завулка, що заріс кропивою. Коло крамниці був паркан, а на паркані висіли матроські костюми, які, очевидно, не могли вміститися в самій крамниці. Тут, іззовні, висіла безліч заіржавілих рушниць, пістолетів, клейончастих капелюхів і стояло кілька залізних лотків зі стількома старими заіржавілими ключами, що ними, мабуть, можна було відімкнути всі двері в цілому світі.
У цю низьку, тісну і брудну крамничку, яку більше затьмарювало, ніж освітлювало крихітне віконце, завішане лахміттям, я несміливо зійшов по брудних та смердючих східцях, залитих помиями. З душного лігва позаду крамнички вислизнув потворний стариган, вся нижня частина обличчя якого вкрита була жорсткою сивою бородою. Ні слова не мовивши, він схопив мене за чуба. То був жахливий стариган, вбраний у брудну фланелеву сорочку. Від нього страшенно смерділо ромом. У лігві видно було ліжко, прикрите старою ковдрою, і друге крихітне віконце, звідки відкривався мальовничий краєвид – кропива і кульгавий осел серед неї.
– Ох, чого тобі треба? – заревів цей старий лютим монотонним голосом. – Ох, мої очі й кістки, чого тобі треба? Ох, мої легені й печінка, чого тобі треба? Ох, гир-р-р!
Я так розгубився через його слова, особливо повторювання останнього незрозумілого вигуку, що не спромігся дати ніякої відповіді. А стариган, усе ще тримаючи мене за волосся, повторював:
– Ох, чого тобі треба. Ох, мої очі й кістки, чого тобі треба. Ох, мої легені й печінка, чого тобі треба. Ох, гир-р-р, – він вигукував це так енергійно, що очі від напруження мало не вилізли йому на чоло.
– Я хотів би знати, – мене трусило, – чи не бажаєте ви купити куртку?
– Ох, треба подивитися на куртку! – скрикнув старий. – Ох, серце моє у вогні, покажи мені куртку! Ох, мої очі й кістки, викладай свою куртку!
По цій мові він відпустив мого чуба зі своїх тремтячих рук, що нагадували кігті великого птаха, і начепив на ніс окуляри, які не надто прикрашали його запалені очі.
– Ох, скільки хочеш за куртку? – скрикнув старий, оглянувши мій крам. – Ох, гр-р-р... скільки хочеш за куртку?
– Півкрони, – відказав я, прийшовши до тями.
– Ох, мої легені й печінка! – скрикнув старий. – Ні! Ох, мої очі, ні! Ох, мої кістки, ні! Вісімнадцять пенсів! Гр-р-р...
Щоразу, як вигукував він цей таємничий звук, очам його загрожувала небезпека повилазити; кожне речення він наспівував на один і той самий мотив, що нагадував подув вітру, який починається на низьких тонах, поступово підвищується і знову спадає – іншого порівняння не можу підшукати.
– Гаразд, – сказав я, щасливий покінчити цей торг, – я погоджуюся на вісімнадцять пенсів.
– Ох, моя печінка, – загукав старий, кидаючи куртку на полицю. – Забирайся з крамниці! Ох, мої легені, забирайся з крамниці! Ох, мої очі й кістки!.. гир-р-р... не проси грошей, візьми що-небудь на обмін!
Ніколи в житті своєму, ні раніше, ні потім, не був я такий наляканий. А все ж таки я смиренно сказав йому, що потребую грошей та ніщо інше мені не потрібне; але я згодний чекати, якщо він хоче, на вулиці, і не збираюся підганяти його. Отже, я вийшов на вулицю і сів у холодку в кутку. І просидів я там багато годин, доки тінь не змінилася сонячним світлом, а сонячне світло знову не змінилося тінню; а я все ще сидів там, чекаючи на гроші.
Сподіваюся, серед торгівців лахміттям не знайдеться другого такого п'яного божевільного. Незабаром я довідався, що він добре відомий усім сусідам, і про нього йде поголоска, ніби він продався дияволові. Хлопчики, що весь час бігали навколо крамниці, гукали про це і голосно вимагали, щоб він виніс своє золото.
– Не прикидайся жебраком, Чарлі! Винеси своє золото! Винеси трохи того золота, що за нього ти продався дияволові, та ну ж бо! Воно зашите у тебе в матраці, Чарлі! Розпори його і дай нам трохи.
Усі ці вигуки та кілька пропозицій позичити йому ножа, щоб розпороти матрац, розлютили його до такої міри, що він раз у раз вибігав зі свого лігва на вулицю і розганяв хлопців на всі боки. Іноді в своїй люті він приймав мене за одного з тих шибайголів і нападав на мене, ніби збираючись роздерти на шматки, але тут-таки, вчасно усвідомлюючи свою помилку, тікав знову в свій барліг і лягав у ліжко. Там він на всю горлянку ревів, наче вітер, пісню про смерть Нельсона, додаючи "ох" перед кожним рядком і вигукуючи безліч "гр-р-р". Та ніби цього було не досить, хлопчики, бачачи мене на одному й тому ж місці, вирішили, що я живу тут, і цілий день мучили мене наскоками і глузуванням.
Кілька разів умовляв він мене згодитися на обмін і виносив зі свого барлогу то вудлище, то скрипку, то капелюха, то флейту. Але я не піддавався цим спокусам і, продовжуючи сидіти біля порога, слізно просив віддати мені гроші чи куртку. Нарешті він почав сплачувати мені по півпенса. Цілі дві години виносив він мені один шилінг.
– Ох, мої очі й кістки! – скрикнув він тоді, висунувши свою голову з крамниці. – Чи згодишся ти піти геть ще за два пенси?
– Я не можу, – відповів я, – я з голоду помру!
– Ох, мої легені й печінка, чи підеш ти за три пенси?
– Я пішов би й задарма, коли б міг, – сказав я, – але мені дуже потрібні гроші.
– Ох, гр-р-р! – справді, неможливо змалювати, як видрав він цей вигук з глибини своїх грудей, коли висунув з-за дверей свою потворну голову. – Чи підеш ти геть за чотири пенси?
Зовсім змучений, я згодився на цю пропозицію і, взявши тремтячою рукою гроші з його пазурів, пішов геть від крамниці, поки ще сонце не сіло.