Але я бачу, що він страшенно розгніваний — таким мені доводилося його бачити дуже рідко. Характер у нього справді важкий, але зараз щось сталося таке, що його розлютило вкрай, — якесь розчарування, якась неприємність, що цієї миті здається йому важливою, але до вас, на мою думку, це навряд чи може мати якесь відношення.
Кетрін було важко говорити, але заради Елінор вона зробила над собою зусилля.
— Повірте, — сказала вона, — мені було б дуже прикро, коли б я й справді дала генералові якийсь привід ображатися на себе. Свідомо я цього не могла зробити. Але не засмучуйтеся так, Елінор. Все має бути так, як хоче ваш батько. Мені лиш прикро, що я про свій приїзд не написала додому. Але тепер це не має значення.
— Сподіваюся й щиро бажаю, щоб ви дісталися додому без пригод. Гадаю, так воно й буде. Якби ваші друзі Аллени досі були в Баті, ви могли б доїхати до них — за кілька годин. Проїхати сімдесят миль у поштовій кареті в вашому віці, самій, без прислуги, нелегко. Але я розумію: і для вас, і для вашої родини передусім має значення дотримування пристойностей.
— О, поїздка сама по собі і справді нічого не значить. Не думайте про це. І якщо нам доведеться розлучитися, то, як ви й самі розумієте, не має значення, відбудеться це на кілька годин раніше чи пізніше. Я буду готова на сьому годину. Коли подадуть карету, нехай мене покличуть.
Елінор зрозуміла, що Кетрін хоче залишитися наодинці. І, підвівшись, вона мовила:
— Я прийду до вас завтра вранці.
Кетрін було необхідно полегшити своє переповнене серце. У присутності Елінор почуття дружби й гордість одинаковою мірою змушували її стримувати сльози, але як тільки подруга вийшла, Кетрін зайшлася плачем. Її вигнали, і в такий жахливий спосіб! Без жодної підстави, що могла б це пояснити, без жодного вибачення, яке пом'якшувало б раптовість, грубість, ні, навіть образливість такого поводження з нею. Генрі далеко звідси, і вона навіть не зможе з ним попрощатись. Усі пов'язані з ним сподівання в кращому разі відкладаються невідомо на який строк. Хто може знати, коли вони зустрінуться знову? І винуватцем усього цього є така ввічлива й ґречна людина, як генерал Тілні. Адже до цього часу він так добре до неї ставився! Це було однаковою мірою і незбагненно й сумно. Звідки все це бере початок, чим воно закінчиться, ніхто їй не скаже. Все це могло лише викликати подив і тривогу. З нею повелися вкрай неввічливо: її поспішно випроваджували, не переймаючись її зручностями, і не давши їй навіть для годиться вибрати час від'їзду і спосіб пересування. Із двох днів, що залишилися, вибрано перший, і до того ж у такий ранній час, наче хотіли при цьому, щоб вона зникла до того, як генерал встане, щоб вони бува не зустрілися. Хіба могло це означати щось інше, ніж навмисну образу? Так чи інакше, вона, певно, чимось скривдила генерала. Елінор намагалася натякнути, що в цьому вона помиляється, але Кетрін не могла повірити, що найбільше роздратування чи якісь неприємності могли змусити так погано повестися з людиною, яка не була з ними пов'язана або принаймні була поза підозрою. Ніч проминула в нестерпній тривозі. Про сон або хоча б якийсь відпочинок годі було й думати. Кімната, у якій Кетрін у її першу ніч після приїзду в абатство не давала спокою збуджена уява, знову стала місцем її душевних страждань і тривожного безсоння. Але як змінилися причини її неспокою! Однак тепер у неї були всі підстави для нього. Вони були реальні, бо її непокоїла подія, що відбулася насправді. І, заглиблена в думки про те, що сталося, вона майже зовсім не помічала, що знаходиться сама в темній кімнаті, та ще й у старовинній будівлі. І хоча дув сильний вітер, який раз по раз озивався в будинку несподіваними й дивними звуками, вона протягом кількох годин безсоння не відчувала ніякого жаху.
Незабаром після того, як годинник пробив шосту годину, до кімнати ввійшла Елінор, виявляючи цим увагу до подруги й бажаючи якось допомогти їй. Але все було вже майже зроблено. Кетрін не гаяла часу: вона була вже майже одягнута, а її речі — майже зібрані. Коли Елінор увійшла, Кетрін спало на думку, що її подруга, мабуть, дістала якесь доручення від генерала, що нараз покладе край її незрозумілим тривогам. Хіба ж не могло статися так, що напад гніву змінився каяттям? І вона переймалася в цю мить тим, що не знала, чи належить їй приймати його вибачення. Але їй і не треба було цього знати. Ні її великодушність, ні гідність не піддалися випробуванню — ніякого доручення в Елінор не було. Вони майже не говорили одна з одною: кожна з них шукала захисту в мовчанці, і вони, перебуваючи в кімнаті, обмінювалися тільки фразами, які нічого не значили. Кетрін трохи знервовано закінчувала свій туалет, а Елінор, виявляючи більше старанності, ніж уміння, вкладала речі. Коли все було готово, вони вийшли з кімнати, — Кетрін тоді тільки на одну мить відстала від подруги, щоб окинути прощальним поглядом на все, що було їй тут таким знайомим і дорогим, — і спустилися до кімнати для сніданку, де вже було накрито стіл. Щоб уникнути умовлянь, які б завдавали їй болю, і заспокоїти подругу, Кетрін намагалася примусити себе їсти, але в неї не було апетиту і вона змогла зробити тільки кілька ковтків. Думка про те, наскільки цей сніданок відрізняється від їхнього сніданку вчора в цій самій кімнаті, завдала їй нових мук і посилила відразу до їжі. Менше ніж двадцять чотири години тому вони сиділи тут за трапезою, але все тоді було зовсім по-іншому! З якою веселою безтурботністю, з якою щасливою, хоча й невиправданою, вірою в майбутнє дивилася вона тоді довкола, радіючи всьому, що наверталося їй на очі, і не ждучи від майбутнього ніяких неприємностей, окрім хіба що того, що Генрі поїде на один день до Вудстона! Який то був щасливий сніданок! Адже Генрі сидів поруч з нею і приділяв їй увагу. Досить довго Елінор не відволікала подругу від цих роздумів, заглиблена у свої власні, і тільки поява екіпажа змусила їх здригнутись і повернула до теперішніх подій. Побачивши його, Кетрін зашарілась, і думка про те, що з нею поводяться так непристойно, зробилася для неї особливо нестерпною, тож упродовж кількох хвилин вона не відчувала нічого, окрім гніву. Елінор, здавалося, відчула необхідність узяти себе в руки й заговорити.
— Ви зобов'язані написати мені, Кетрін, — вигукнула вона. — Ви зобов'язані повідомити мені про себе якнайшвидше. Доки я не дізнаюсь, що ви повернулися додому без пригод, я навіть на годину не зможу заспокоїтись. Тільки одного листа — хоч як я ризикую, — благаю вас, напишіть мені. Я буду щаслива дізнатися, що ви безперешкодно дісталися до Фуллертона й застали всіх ваших рідних здоровими. І до того часу, коли я зможу з вами листуватися (а це зрештою станеться), я не чекатиму від вас інших листів. Надішліть його до маєтку лорда Лонгтауна і — я змушена вас просити про це — на ім'я Еліс.
— Ні, Елінор, якщо вам заборонено одержувати від мене листи, тоді, я впевнена, мені краще не писати. У тому, що я дістануся додому без пригод, не може бути жодного сумніву.
Елінор відповіла:
— Ваші почуття мені зрозумілі. Не маю права наполягати. Коли ми розстанемося, я буду, як і тепер, вірити у вашу доброту.
Але цих слів разом з душевним болем у очах Елінор було достатньо, щоб миттєво перемогти гордість її подруги, і Кетрін одразу ж вигукнула:
— О, Елінор, звичайно, я вам обов'язково напишу!
Залишалася ще одна тема, на яку міс Тілні не могла не заговорити, хоч як їй це було незручно. Їй спало на думку, що після такого тривалого перебування далеко від дому в Кетрін може не знайтися потрібної суми грошей, достатньої для поїздки, і коли вона з великою делікатністю запропонувала подрузі свою допомогу, з'ясувалося, що все саме так і є. До цієї миті Кетрін про це навіть не подумала, але, зазирнувши до гаманця, побачила, що, коли б не доброта подруги, вона була б змушена діставатися рідного дому без грошей. І думка про те, в яку біду вона могла б ускочити, так приголомшила її, що вони вже не перекинулися жодним словом, аж поки не надійшла хвилина прощання. Нарешті сказали, що карету подано. Кетрін одразу ж підвелася, і ніжні тривалі обійми замінили слова прощання. Але, проходячи через хол, вона відчула неможливість залишити абатство, не згадавши того, чиє ім'я до цього часу не було вимовлено жодною з них, і, на хвилинку зупинившись, вона тремтячими губами дала зрозуміти, що "передає щире вітання відсутньому другу". Однак, згадавши його, вона вже не змогла стримувати своїх почуттів, і, затуливши майже все обличчя хусткою, вона вибігла з холу, заскочила в карету й уже за мить від'їхала від ґанку.
Розділ XXІХ
Кетрін була надто нещасною, щоб чогось боятися. Поїздка сама по собі її не лякала, і вона рушила в дорогу, не думаючи про її тривалість і не відчуваючи самотності. Скулившись у кутку карети, гірко плачучи, вона вже від'їхала на кілька миль від стін абатства, перш ніж уперше підвела голову. І вже найвище місце парку майже зникло з її очей, коли вона змогла на нього оглянутися. На лихо, їй довелося їхати тією самою дорогою, якою лише десять днів тому вона проїжджала в такому щасливому настрої, прямуючи до Вудстона, а потім повертаючись до Нортенґера. І протягом чотирнадцяти миль гіркота її переживань ставала ще відчутнішою, коли вона бачила пейзажі, на які вперше дивилася зовсім за інших обставин. З кожною милею, що наближала її до Вудстона, вона все більше страждала, і, коли проминули поворот дороги, від якого до пасторського будиночка залишилося якихось п'ять миль, вона уявила, що Генрі зараз зовсім поряд і нічого не знає про її біду. Її сум і хвилювання стали нестерпними.
День, який вона провела в цьому місці, був одним з найщасливіших у її житті. Саме там, саме того дня генерал розмовляв і поводився таким чином, вдавався до таких висловів стосовно неї та Генрі, що вона вже не мала жодного сумніву в тому, що він дійсно бажає бачити її дружиною Генрі. Так, проминуло всього лише десять днів відтоді, як він підбадьорив її своєю підкреслено доброзичливою поведінкою і навіть збентежив її своїми занадто прозорими натяками! А тепер… Що вона зробила або що мимохіть не змогла зробити, викликавши таку переміну у ставленні до себе?
Єдиний вчинок, у якому вона могла усвідомлювати себе перед ним винною, навряд чи міг стати йому відомим.