Я була безпорадною.
(Якби ж ти мала трішки характеру, мамочко).
— Ендрю був невдоволеним, бо я її не любила, а він же ненавидів усю мою сім'ю. Не міг говорити про мою матір, не ображаючи її. Не хотів, щоб я з'їздила до неї в гості, діставала від неї подарунки…, гроші…, ой, Джейн Вікторіє, той останній рік був жахливим. Ендрю ніколи не дивився на мене, якщо це не було конче необхідно.
(Бо йому було надто боляче).
— Здавалося, що я вийшла заміж за незнайомця. Ми постійно дорікали одне одному…
(Вчора ввечері я прочитала у Біблії строфу "Смерть та життя у владі язика[77]". Це правда…, це правда!)
— Тоді написала мати і попросила мене приїхати в гості. Ендрю сказав: "Їдь, якщо хочеш"…, так просто. Айрін сказала, що це дасть шанс виправити становище.
(Аж бачу, з якою посмішкою вона це сказала).
— Я поїхала. І… і… мати хотіла, щоб я залишилася з нею. Не могла дивитися, яка я нещасна….
(І скористалася з нагоди).
— Я не могла жити поруч із тим, хто мене ненавидів, Джейн Вікторіє… Я не могла…, тому…я написала йому, що буде краще для нас обох, якщо я не повернуся. Не знаю…, все мені здавалося якимсь нереальним…, якби ж він написав і попросив мене повернутися…, але не писав. І я ніколи пізніше не мала від нього звістки, аж до того листа про тебе.
Доки мама говорила, Джейн мовчала, думаючи у перервах між фразами, але тепер не могла змовчати.
— Він ПИСАВ, написав і попросив тебе повернутися…, а ти так і не відповіла…, не відповіла, мамо.
Мати і донька дивилися одна на одну у безмовній тиші великої, розкішної непривітної кімнати.
Через якусь мить мама шепнула:
— Я ніколи не отримала того листа.
Вони більше нічого про це не казали. Обидві чудово знали, що трапилося з листом.
— Мамо, ще не запізно…
— Запізно, люба. Надто багато всього постало між нами. Я не можу знову покинути матір. Вона мені не пробачить… І вона так мене любить. Я — це все, що у неї є.
— Нісенітниця! — Джейн була різкою, як усі Стюарти. — Вона має тітку Гертруду і дядька Вільяма, і тітку Сильвію.
— Це… це не те саме. Вона не кохала ЇХНЬОГО батька. І… я не можу їй протиставитися. Зрештою, він уже мене не хоче. Ми стали чужими. І, Джейн Вікторіє, життя протікає… мені крізь пальці. Чим сильніше я намагаюся його втримати, тим швидше воно протікає. Я втратила тебе…
— Ніколи, мамо!
— Так, тепер ти більше належиш йому, аніж мені, Я не звинувачую тебе…, ти нічого не можеш із цим вдіяти. Але з кожним роком все більше належатимеш йому…, аж доки мені нічого не залишиться.
Увійшла бабуся. Вона підозріливо глянула на них обох.
— Робін, чи ти забула, що маєш іти до ресторану?
— Так, думаю, що так, — якось дивно сказала мама. — Але це нічого…, я вже згадала. Я… я більше не забуду.
Коли мама пішла, бабуся на мить затрималася.
— Вікторіє, чи те, про що ви розмовляли, засмутило твою матір?
Джейн спокійно подивилася на бабусю.
— Бабусю, що трапилося з тим листом, який батько написав колись до матері, прохаючи її повернутися?
Холодні тверді бабусині очі раптом спалахнули.
— Так ось воно що? А ти думаєш, що це твоя справа?
— Так, моя, бо я їхня дитина.
— Я вчинила те, що було правильним…, спалила його. Вона зрозуміла свою помилку… і повернулася до мене. Я з самого початку знала, що так і буде. Не дозволю, щоб її ошукали ще раз. Не інтригуй, Вікторіє. Я все ще зумію з тобою впоратися.
— Ніхто не інтригує, — відповіла Джейн. — Але є одна річ, яку я мушу вам сказати. Мої батько з матір'ю досі кохають одне одного…, я ЗНАЮ це.
Голос бабусі був крижаним.
— Ні, не кохають. Твоя мати була щасливою всі ці роки, доки ти не розпочала роздмухувати старі спогади. Облиш її в спокої. Вона моя донька. Ніхто сторонній не може знову стати між нами. Ні Ендрю Стюарт, ні ти, ні ще хтось. Будь такою люб'язною і затям це.
41
Листи прийшли в останній березневий день, після обіду. Джейн не ходила до Сент-Агата, — попереднього дня в неї поболювало горло і мама вирішила, що розумніше було б залишитися вдома. Але тепер із горлом покращало і взагалі Джейн була вельми задоволеною. Це вже майже квітень…, якщо не зовсім весна, то принаймні надія на неї. Трохи більше, ніж два місяці, і вона знову матиме побачення з червнем на Ліхтарному Пагорбі. Уже зараз запланувала деякі зміни в саду…, ряд багаторічних мальв-алтей уздовж нижньої стіни. Вона висіє насіння в серпні, а НАСТУПНОГО літа вони зацвітуть.
Бабуся, мама і тітка Гертруда усі разом пішли на бридж і чай до місіс Моррісон, отож Мері принесла пообідню пошту Джейн, яка радісно кинулася на три свої листи. Один від Поллі…, один від Дранки…, ще один…. Джейн розпізнала карбований почерк тітки Айрін.
Насамперед вона прочитала лист від Поллі, — веселий лист, повний сміху та жартиків Ліхтарного Пагорба. Було трішки новин від тата…, він найближчим часом планує поїздку до Штатів…, до Бостону чи Нью-Йорку, чи ще кудись. Поллі сформулювала це якось розпливчасто. А ще Поллі докинула абзац, який довів Джейн до сміху…, її останнього сміху в той час. Озираючись на нього із пізніших років, Джейн завжди думала, що то був останній сміх її дитинства.
Поллі написала: "Містер Джуліус Еванс ледь не здурів минулого тижня, — в його бочці з новим кленовим сиропом втопився пацюк, і він наробив страшенного галасу, що змарнувалося стільки добра, бо сироп довелося вилити. Але тато каже, — він не впевнений у тому, що сироп справді змарнувався, то про всяк випадок ми беремо сироп у Джо Болдуїна, щоб мати гарантію".
Джейн все ще сміялася з цього, коли відкрила лист Дранки. Їй одразу ж упав у вічі абзац на другій сторінці.
"Всі кажуть, що твій тато хоче взяти янкеське розлучення і одружитися із Ліліан Морроу. Тоді вона буде твоєю матір'ю? Як тобі це? Я думаю, що вона буде тобі мачухою…, хоча це звучить смішно, бо твоя матір ще жива. Ти зміниш ім'я? Карвей каже, що ні…, але в тих Штатах діються дивні речі. Втім, сподіваюся, це не матиме жодного впливу на твій приїзд до Ліхтарного Пагорба влітку".
Джейн дослівно обсипало морозом, вона почулася хворою і змученою, кинувши того листа і вхопившись за послання тітки Айрін. Задумалась було, що їй може написати тітка Айрін…, тепер уже знала.
Там сповіщалося: тітка Айрін підозрює, що її брат Ендрю має намір вирушити до Штатів і прожити там достатньо довго, щоб здобути американське розлучення.
"Звичайно, це не може бути правдою, коханесенька. Він мені такого не казав. Але таке запевняють повсюдно, а якщо так багато диму, то мусить бути якийсь вогонь, отож я думаю, коханесенька, що ти мусиш бути готовою до всього. Я знаю, що деякі його друзі вже віддавна радять йому розлучитися. Але оскільки він ніколи зі мною цього питання не обговорював, то я не висловлювалась ні за, ні проти цього. З якихось незрозумілих мені причин він перестав обдаровувати мене своїм довір'ям впродовж останніх двох років. Але я відчувала, що стан його справ дуже невтішний. Я певна, що моя звістка тебе не засмутить…, я нізащо б тобі не посилала її, якби вважала, що ти засмутишся. У тебе надто багато здорового глузду. Я часто відзначала, яка ти доросла на свій вік. Але, звичайно, якщо це правда, то це дещо для тебе поміняє. Він міг би одружитися знову".
Якщо ви бачили пломінець свічки, задмуханий вітром, то знаєте, як виглядала Джейн, наосліп йдучи до вікна. День був похмурим, час від часу пускався сильний дощ. Джейн дивилася на жорстоку, огидну, нещадну вулицю, але не бачила її. Ніколи ще вона не відчувала такої жахливої ганьби…, такого жахливого страждання. А все ж здавалося їй, що давно мала б здогадатися. Один-два натяки минулого літа…, вона згадала, як ласкаво Ліліан Морроу промовляла "'Дрю" і як тато тішився з її компанії. А зараз…, якщо ця жахлива річ є правдою, вона вже ніколи не проведе літа на Ліхтарному Пагорбі. Невже ВОНИ насміляться замешкати у Ліхтарному Пагорбі? Ліліан Морроу — її мати? Що за нісенітниця! Ніхто не може бути її матір'ю, окрім мами. Це немислимо. Але Ліліан Морроу стане батьковою дружиною.
І це все сталося за останні тижні, коли вона була такою щасливою, подумки заглядаючи в червень.
— Не думаю, що коли-небудь ще я почуватиму радість, — пригнічено думала Джейн. Все це було несподівано безглуздим…, почувалася вкрай далекою від усього…, наче дивилася на життя й людей не з того кінця підзорної труби Тімоті Салта. Здавалося, відколи вона так щиро сміялася з оповіді Поллі про змарнований — чи незмарнований — кленовий сироп Еванса, проминули роки.
Джейн аж до вечора ходила по кімнаті. Не могла сісти навіть на мить. Здавалося, що доки вона рухається, біль ходить разом із нею і вона може його витримати. Тільки сяде, біль її розчавить. Але, коли підійшов час вечеряти, Джейн дещо отямилася і змогла думати більш-менш нормально. Мусила знати правду і знала, що зробити, щоб про неї довідатися. І це треба було зробити негайно.
Полічила гроші, що зосталися від татового подарунка. Досить на квиток до Острова в один кінець. Правда, нічого не зостанеться на їжу і на пульманівський спальний вагон, але це марниця. Джейн знала, що не зможе ні їсти, ні спати, доки не довідається. Зійшла до вечері, яку Мері накрила для неї в їдальні, і намагалася хоч трішки з'їсти, щоб Мері нічого не помітила.
Мері помітила.
— Вам погіршало з горлом, міс Вікторія?
— Ні-ні, з моїм горлом усе гаразд, — сказала Джейн. Власний голос якось дивно прозвучав їй у вухах…, наче належав комусь іншому. — Мері, ви не знаєте, коли мама з бабусею повернуться додому?
— Не дуже пізно, міс Вікторія. Я знаю, що ваша бабця з цьоцею Гертрудою вибираються на гостину до вашого вуйка Вільяма, щоб там зустрітися з якимись давніми друзями вашої бабці, із заходу, а ваша мамця запрошена на вечірку. Вона повернеться додому аж після півночі, але за старою леді Френк поїде об одинадцятій.
Міжнародний Експрес від'їжджає о десятій. Джейн мала все, чого потребувала. Пішла нагору і спакувала маленьку ручну валізку з необхідними речами та коробочкою імбирного печива, що лежала на столі в її спальні. Здавалося, що темрява за вікнами дивиться на неї з погрозою. Дощ бив по шибках. Самотній вітер не міг сховатися серед безлистих в'язів. Досі Джейн вважала дощ та вітер своїми друзями, але тепер вони стали ворогами. Все їй боліло. Все у її житті здавалося вирваним із коренем і засохлим.