Настає день, коли вони, довго перед тим виміряючи порожній простір або нагромаджуючи ікси під Аа — gG, проаналізують якийсь природний закон і розкладуть якесь нерозкладне начало; і ось юрба вже милується новою машиною або яким-небудь візком, що його будова вражає й пантеличить нас своєю простотою. Скромний учений з усмішкою каже своїм шанувальникам: "Що ж я створив? Нічого. Людина не винаходить силу, вона її спрямовує, наука полягає в наслідуванні природи".
Коли Рафаель увійшов до механіка, той стояв мов укопаний, і можна було подумати, що це повішений, який, зірвавшися з шибениці, став стійма. Планшет стежив за агатовою кулькою, що котилась по циферблату сонячного годинника, й чекав, коли вона зупиниться. Бідолаха не мав ні ордена, ні пенсії, бо не вмів показати себе. Він був щасливий тим, що стоїть на порозі відкриття, і не думав ні про славу, ні про світ, ні про самого себе, він жив наукою, заради науки.
— Це нез'ясовна річ! — сказав він.— Ох! — скрикнув він, побачивши Рафаеля.— Я до ваших послуг. Як живе ваша матуся?.. Зайдіть до дружини.
"Таж я й сам міг би так жити",— подумав Рафаель. Він показав ученому талісман і, спитавши, як можна подіяти на нього, вивів Планшета з задуми.
— Може, ви посмієтеся з моєї легковірності,— сказав на закінчення маркіз,— але я не приховаю від вас нічого. Мені здається, ця шкіра має таку силу опору, якої ніщо не здатне подолати.
— Світські люди аж надто вільно поводяться з наукою,— почав Планшет,— усі вони в розмові з нами нагадують одного дженджика, що сказав астрономові Лаланду, привівши до нього після затемнення кілька дам: "Будьте ласкаві, почніть спочатку". Як вам треба подіяти на неї? Мета механіки — застосовувати закони руху або нейтралізувати їх. Що ж до руху самого по собі, то я мушу смиренно оголосити вам: ми безсилі визначити його. Обмеживши себе таким чином, ми спостерігаємо деякі постійні явища, котрі керують діями твердих і рідких тіл. Відтворивши першопричини таких явищ, ми можемо переміщувати тіла, надавати їм рушійної сили, при певній швидкості, кидати їх, ділити на частини або на нескінченно малі частинки — залежно від того, розбиваємо ми їх чи розпорошуємо; можемо скручувати їх, надавати їм обертового руху, видозмінювати їх, стискати, розширювати, розтягувати. Вся наша наука стоїть на єдиному факті. Бачите кульку? — спитав Планшет.— Ось вона на цьому камені. А тепер там. Як ми назвемо цю дію, фізично таку природну, але незбагненну для розуму? Рух, пересування, переміщення? Але ж за цими порожніми словами нічого не стоїть. Хіба найменувати вже означає розв'язати задачу? А це й є вся наука. Наші машини використовують або розкладають цю дію, цей факт. Цей малоістотний феномен, коли його прикласти до речовин, висадить у повітря Париж. Ми можемо збільшувати швидкість за рахунок сили й силу за рахунок швидкості. Що таке сила й швидкість? Наша наука не може на це відповісти, як не може створити рух. Рух, хоч би який, це величезна енергія, а людина енергії не винаходить. Енергія єдина, як і рух, що являє собою саму суть енергії. Все є рух. Думка є рух. Природа грунтується на русі. Смерть є рух, мета якого нам маловідома. Якщо Бог вічний,— повірте, він теж у русі. Бог — це, може, й є сам рух. Ось чому рух нез'ясовний, як він, глибокий, як він, безмежний, незбагненний, невідчутний. Хто будь-коли відчув рух, збагнув його й зміряв? Ми відчуваємо наслідки, не бачачи самого руху. Ми можемо навіть заперечувати його, як заперечуємо Бога. Де він? І де його нема? Звідки він виходить? Де його початок? Де його кінець? Він охоплює нас, діє на нас і втікає. Він очевидний, як факт, темний, як абстракція; він — і наслідок, і причина разом. Йому, як і нам, потрібен простір, а що таке простір? Він відкривається нам тільки в русі; без руху це пусте слово. Це проблема нерозв'язна; як порожнеча, як сотворіння світу, нескінченність,— рух бентежить людську думку, і людині дано збагнути тільки одне: вона ніколи не збагне руху. Між кожними двома точками, які послідовно займає в просторі ця кулька, для розуму людського є прірва, та прірва, куди зірвався Паскаль. Щоб подіяти на невідому речовину, яку ви хочете підкорити невідомій силі, ми повинні спочатку вивчити цю речовину, в залежності від своїх природних властивостей вона або розірветься від прикладення сили, або виявить їй опір; якщо вона розпадеться на частини, а в наші наміри не входило ділити її, ми не досягнемо мети. Якщо ви хочете стиснути його — треба надати однакового руху всім часточкам речовини, так, щоб однаково зменшити проміжки, які їх розділяють. Коли бажаєте розтягти її — ви повинні надати кожній молекулі однакову відцентрову силу, бо без точного дотримання цього закону ми виконаємо розрив безперервності. Існує без ліку способів, без ліку комбінацій руху. Якого результату хочете ви досягти?
— Я хочу досягти такого тиску, щоб розтягти цю шкіру до нескінченності...— промовив Рафаель нетерпляче.
— Речовина — сутність скінченна, а тому й не може бути розтягнена до нескінченності,— заперечив математик,— проте сплющування неминуче розширить її поверхню за рахунок товщини; шкіру можна розплющувати доти, доки вистачить її речовини.
— Досягніть такого результату, і ви одержите мільйони! — вигукнув Рафаель.
— Брати за це великі гроші — просто нечесно,— флегматично, ніби голландець, сказав професор.— У двох словах я розповім вам про машину, що й самого Бога розчавила б, як муху. Вона здатна сплющити людину в аркуш промокального паперу — людину в чоботях з острогами, в краватці, в капелюсі, з золотом, з коштовностями, з усім...
— Яка жахлива машина!
— Замість того, щоб кидати дітей у воду, китайці мали б утилізувати їх так,— провадив учений, не думаючи про те, яке обурливе його ставлення до нащадків.
Цілком віддавшись своїй ідеї, Планшет узяв порожній вазон з дірочкою в денці й поставив його на плиту сонячного годинника, тоді пішов до садка по глину. Рафаель був у захваті, мов дитина, що їй розповідають чарівну казку. Поклавши глину на плиту, Планшет видобув з кишені садівницького ножа, зрізав дві гілочки бузини й заходився видовбувати їх, насвистуючи, ніби він був у кімнаті сам.
— Оце складові частини машини,— сказав він. За допомогою виліпленого з глини колінця він приєднав одну бузинову трубочку до дна вазона, навпроти дірочки. Споруда нагадувала величезну люльку. Потім він розім'яв глину, виліпив з неї на плиті фігуру в подобі лопати й поставив на ту "лопату" вазон, так, щоб трубочка лягла на "держак". Потім грудочкою глини приліпив до другого кінця трубочки сторчма ще одну бузинову трубочку — так, щоб у цій імпровізованій машині могли циркулювати повітря або рідина і проходити зі сторчової трубочки по лежачій у вазон.
— Цей апарат,— заявив він Рафаелеві поважно, мов академік, що промовляє вступне слово,— одне з найбільш незаперечних свідчень про право великого Паскаля на наше схиляння перед ним.
— Не розумію...
Учений усміхнувся. Відв'язав від плодового дерева пляшечку, в якій аптекар прислав йому липучий засіб проти мурашок, відбив денце, зробивши з пляшечки лійку, і вставив її в сторчову бузинову трубку, приєднану до горизонтальної, яка вела до резервуара — вазона; потім налив з поливайки стільки води, що вона наповнила до одного рівня вазон і сторчову трубочку...
А Рафаель все думав про свою шагреневу шкіру.
— Вода, ласкавий пане, й досі вважається тілом не стисливим, не забудьте цієї основної тези,— попередив механік,— правда, вона стискається, але так мало, що її стискуваність треба прирівняти до нуля. Бачите поверхню води у вазоні?
— Бачу.
— Так ось, припустіть, що ця поверхня в тисячу разів більша за перпендикулярний перетин бузинової трубки, якою я налив рідину. Дивіться, я знімаю лійку...
— Так.
І ось, добродію, коли я якимось чином збільшу об'єм цієї маси, вливши крізь отвір трубочки ще якусь кількість води, то рідина змушена буде переміститись і почне підніматись у резервуарі-вазоні, поки знов досягне однакового рівня і там, і тут.
— Це ясне діло! — вигукнув Рафаель.
— Але,— провадив учений,— різниця ось у чому: якщо тонкий стовпчик води, долитий у сторчову трубку, являє собою силу, рівну, скажімо, одному фунтові, то її тиск неминуче передається всій масі рідини, і його зазнає в кожній своїй точці поверхня води у вазоні,— так що тисяча стовпчиків води, прагнучи піднятись, немовби до кожного була прикладена сила, рівна тій, що змушує опускатись рідину у вертикальній бузиновій трубочці, неминуче вивільнить тут...— Планшет показав на вазон,— енергію в тисячу разів більшу, ніж та, що діє звідси.
І вчений показав пальцем на бузинову трубку, сторчма встромлену в глину.
— Все це дуже просте,— сказав Рафаель.
Планшет усміхнувся,
— Іншими словами,— провадив він з упертою логічністю, властивою математикам,— щоб вода не виливалася з великого резервуара, треба прикласти до кожної часточки її поверхні силу, рівну силі, що діє в сторчовій трубці, та коли висота нашого водяного стовпчика буде рівна цілому футові, то висота тисячі стовпчиків у великому резервуарі буде зовсім незначна. А тепер,— стукнувши пальцем по бузинових трубках, сказав Планшет,— замінимо цей кумедний пристрій металевими трубами відповідної міцності та розміру; тож коли накриємо поверхню рідини в великому резервуарі міцною рухомою металевою плитою, а паралельно їй закріпимо нерухомо іншу, теж достатньої міцності, та ще й забезпечимо можливість доливати рідину крізь сторчову трубку, то предмет, затиснутий між двома міцними площинами, неминуче буде сплющуватись дедалі більше під дією прикладених до нього величезних сил. Безперервно вводити рідину в трубку й передавати її енергію плиті — для механіки це іграшки. Вистачить двох поршнів та кількох клапанів. Зрозуміло вам, любий мій,— спитав він, узявши Валантена під руку,— що нема такої речовини, яка, поміщена між двома силами тиску, що збільшуються необмежено, не буде змушена розплющитись?
— Як? Це винайшов автор "Листів до провінціала?" — вигукнув Рафаель.
— Так, саме він. Механіка не знає нічого простішого й прекраснішого. На протилежному принципі — розширюваності води — побудовано парову машину. Але вода розширюється тільки до певної міри, тоді як її нестискуваність, сила в певному розумінні негативна, неминуче виявляється нескінченно великою.
— Якщо ця шкіра розтягнеться,— сказав Рафаель,— я обіцяю вам поставити величезний пам'ятник Блезові Паскалю, встановити премію в сто тисяч франків за розв'язання найважливіших проблем механіки, що буде присуджуватись раз на десять років, дати посаг усім вашим кузинам і, нарешті, збудувати притулок для збожеволілих або зубожілих математиків.
— Це було б дуже добре,— озвався Планшет.— Завтра ми підемо з вами до Шпіггальтера, провадив він незворушно, як люди, що живуть у сфері виключно інтелектуальній.— Шпіггальтер знаменитий механік, і він нещодавно за моїм проектом збудував удосконалену машину, за допомогою якої дитина зможе упхати в свою шапочку тисячу копиць сіна.
— До завтра.
— До завтра.
— Оце то механіка! — вигукнув Рафаель.— Хіба це не найпрекрасніша з наук? Лавріль зі своїми онаграми, класифікаціями, качками, видами та всякими почварами в банках годиться хіба в маркери.
Другого дня Рафаель у чудовому настрої заїхав до Планшета, і вони вдвох подались на вулицю Здоров'я; в назві можна було вбачити добру прикмету.