Його волосаті, криві, нервові й невтомні руки, здавалося, були зроблені з старого дерева. Хоч йому не минуло й двадцяти семи років, виднілося вже сиве волосся в його чорній шевелюрі з червоним відблиском. Він носив блузу, в розрізі якої чорніла сорочка грубого полотна, яку він, мабуть, не знімав понад місяць і сам прав у Туні. Його дерев’яні черевики були залатані старим залізом. Тканину його штанів не можна було визначити під безліччю підштопок та латок. Нарешті, голова його була вкрита найжахливішим кашкетом, безперечно підібраним у Віль-о-Фе на смітнику якогось заможного дому.
Досить прозірливий, щоб правильно оцінити шанси на багатство, скриті в Катрін, – він хотів стати наступником Тонсара по "Великих-ГУ-синіх"; отже він використовував усю свою хитрість і всі свої здібності, щоб привабити дівчину; він обіцяв їй багатство й таку ж необмежену свободу, якою користувалась Тонсарша; він обіцяв, нарешті, своєму майбутньому тестеві величезний прибуток з його шинку у п’ятсот франків щороку, аж до остаточної сплати боргу, який розраховував сплатити векселями, маючи про це особливу розмову з паном Брюне. Ковальський підмайстер за основною професією, цей карлик працював у каретника, коли в того бувало багато роботи; звичайно ж він наймався на важку, але добре оплачувану поденщину. Хоч у нього було близько тисячі восьмисот франків, покладених у Гобертена, про що ніхто в окрузі не мав і підозри, він жив, як справжній жебрак, наймаючи комірку на горищі у свого хазяїна й підбираючи колоски в жнива. Він носив зашиту в поясі своїх святкових штанів розписку Гобертена, яка щороку поновлювалась і зростала в своїй сумі завдяки нараховуванню процентів і новим заощадженням.
– Ну, й начхати мені на це! – вигукнув Ніколя, відповідаючи на обережне зауваження Годена. – Коли вже треба, щоб я був солдатом, хай краще висівки в кошику вип’ють мою кров одразу, ніж отак віддавати її краплинку по краплинці… Зате я визволю наш край від одного з армінаків, яких сам диявол випустив на нас…
І він розповів про змову, нібито вигадану проти нього Мішо.
– Де ж ти хочеш, щоб Франція брала своїх солдатів?.. – сказав натхненно сивий старий, підводячися з місця і стаючи перед Ніколя серед глибокого мовчання, що настало після цієї страшноїзагрози.
– Відслужиш свій строк і повернешся, – сказав Бонебо, покручуючи вуса.
Бачачи, що тут зібралися всі найгірші негідники краю, старий Нізрон похитав головою і вийшов із шинку, раніше заплативши пані Тонсар один ліар за випиту склянку вина. Коли чесний чоловік виніс свої кроки на сходи, рух вдоволення, який пробіг в оцих зборах п’яниць, сказав би тому, хто б його побачив, що всі ці люди здихалися живого докору власного сумління.
– Ну, що ж ти про всі ці діла скажеш, гей, ти, Куцане? – спитав Водуайє, який щойно прийшов і якому Тонсар встиг розповісти про випадок з Вателем.
Курткюїс, якому мало не всі давали це насмішкувате прізвисько, цмокнув язиком об піднебіння, ставлячи свою склянку на стіл.
– Ватель помилився, – відповів він. – На материному місці я б роздряпав собі боки, ліг би в ліжко, прикинувся б хворим, насів би на Оббивальника та його сторожа й зажадав би з них двадцять екю на лікування. Пан Саркюс присудить…
– В усякому разі Оббивальник заплатив би, щоб не було зайвих розмов, – зауважив Годен.
Колишній польовий сторож Водуайє, людина п’яти футів і шести дюймів на зріст, з побитим віспою обличчям, запалим ротом і випнутою нижньою щелепою, мовчав з виглядом сумніву.
– Ну, – спитав Тонсар, приваблений шістдесятьма франками, – чого ти закопилився, йолопе ти? Матір мою побито на двадцять екю, чому ж їх не здерти при такій нагоді! Галасу ми наробимо на триста франків, а пан Гурдон може сміливо заявити їм там, в Егах, що в матері вивихнуто стегно.
– Можна й насправді його вивихнути, – зауважила шинкарка, – в Парижі так роблять.
– Я занадто багато чув про королівських чиновників, щоб повірити, що справа піде так, як вам хочеться, – сказав, нарешті, Водуайє, який часто допомагав суддям і колишньому жандармові Судрі.– Поки йдеться про Суланж, ще як-не-як; пан Судрі тут представник влади, а він не дуже прихильний до Оббивальника. Але Оббивальник і Ватель, коли, ви на них нападете, будуть захищатися всіма способами й скажуть: "Жінка винна, в неї було дерево, інакше вона дала б оглянути свою в’язку ще на дорозі, а не тікала б; коли з нею сталося нещастя, хай скаржиться тільки на свій злочин". Ні, це справа непевна.
– А хіба поміщик оборонявся, коли я його притиснув? – сказав Курткюїс. – Він мені сплатив.
– Коли хочете, я піду в Суланж, – сказав Бонебо, – і пораджуся з секретарем суду паном Гурдоном; ви сьогодні ж ввечері знатимете, чи пахне тут смаженим.
– Тобі б тільки вигадати який-небудь привід, аби покрутитися навколо цієї товстої гиндички, Сокарової дочки, – відповіла йому Марі Тонсар, так плеснувши його по плечу, що аж у грудях у нього загуло.
У цей час зачувся куплет бургундської різдвяної пісеньки:
А скоро він дістав нагоду,
Як чудо сотворив
І на весіллі просту воду
Мадерою зробив.
Усі впізнали голос дядька Фуршона, якому цей куплет безперечно припав до вподоби, а Муш підспівував йому дискантом,
– Ну, й нализалися ж вони! – гукнула стара Тонсар своїй невістці.– Твій батько червоний, як пічка, а хлопця хитає, як лозу.
– Привіт! – вигукнув старий. – Багато тут усякої погані набралося!.. Привіт! – сказав він своїй внучці, спіймавши її в обіймах Бонебо. – "Привіт тобі, займана Маріє, сатана з тобою, проклята ти в жонах" і так далі… Привіт чесній компанії! Приструнчили вас! Можете розпрощатися із своїми снопами! Є новини. Казав же я вам, що поміщик вас із світу зживе. Ну, от він вас і пошмагає законом!.. От що значить боротися з панами! Пани наробили стільки законів, що мають їх на всяку нагоду.
Шановний оратор раптом страшенно гикнув, від чого його думки набрали іншого напряму.
– Якби Вермішель був тут, я дихнув би йому просто в пику, він мав би тоді уявлення, що таке алікантське вино! Ну, й вино! Якби я не був бургундцем, я б хотів бути іспанцем! Божественне вино! Напевно, папа цим самим вином справляє обідню! Ну й винище! Я знов молодий!.. Слухай, Куцане, якби твоя жінка була тут… я б її знайшов молодою! Куди там нашому вареному до іспанського!.. Варт зробити революцію заради того тільки, щоб потрусити льохи!..
– Яка ж новина, татусю? – спитав Тонсар.
– Годі з вас жнив: Оббивальник заборонить вам збирати колоски.
– Заборонить збирати колоски!.. – закричали відвідувачі шинку в один голос з перевагою пронизливих нот чотирьох жінок.
– Так, – сказав Муш, – він привезе постанову, оголосить її через Груазона, розклеїть по кантону, і тільки тим, хто матиме посвідки про бідність, можна буде збирати колоски.
– І гарненько зрозумійте ще те, – сказав Фуршон, – що хапальники з чужих громад не будуть допущені.
– Отак! Отак! – сказав Бонебо. – Ні моя мати, ні я, ні твоя мати, Годен, не зможемо тут збирати колоски? Оце так жарти начальства! Я їм дуже набрид!.. От! Чи не з пекла виліз цей генерал-мер!..
– Ну, а ти, Годен, як і раніш, збиратимеш колоски? – спитав Тонсар підмайстра каретника, який розмовляв дуже зблизька з Катрін.
– В мене нічого нема, я бідняк, – відповів той. – Я буду вимагати собі посвідки.
– Отже, що батькові дано за видру, моє маляточко? – говорила вродлива шинкарка Мушеві.
Хоч і знемагаючи від трудного травлення, з поглядом, затуманеним від двох пляшок вина, Муш, сидячи на колінах у Тонсарші, схилив голову на шию тітці й ухильно прошепотів їй на вухо:
– Не знаю, але в нього є золото!.. Коли ви беретеся цілий місяць годувати мене досхочу, я, може, й розшукаю його тайничок. Є в нього одна така місцинка.
– У батька є золото!.. – сказала Тонсарша на вухо чоловікові, що панував своїм голосом над загальним шумом від палкої суперечки, в якій взяли участь всі відвідувачі.
– Цить! Груазон! – вигукнула стара.
У шинку одразу настала глибока тиша. Коли Груазон був уже досить далеко, стара Тонсар подала знак, і знову почалася суперечка у питанні, чи збирати, як раніш, колоски без усяких посвідок про бідність.
– А все ж доведеться вам підкоритися, – сказав дядько Фуршон, – бо Оббивальник поїхав до префекта просити в нього солдатів на підтримування порядку. Вас переб’ють, як тих собак… Ми й насправді собаки!.. – прокричав старий, намагаючись перебороти неповороткість, якою скувало йому язик іспанське вино.
Ця друга заява Фуршона, хоч яка безглузда вона була, нагнала на присутніх задумливість: їм вірилося, що уряд здатен без жалю їх перебити.
– Такі ж заколоти були біля Тулузи, де я стояв у гарнізоні,– сказав Бонебо, – ми пішли вперед: селян порубали, поарештовували… Ну ж і сміху було, як вони пробували боротися з військами! Десятьох засуджено на каторгу, одинадцятьох – в тюрму; розправилися з ними, чого там!.. Солдат солдатом і лишиться, а ви всі шпаки, вас можна порубати, й край!
– Ну, – сказав Тонсар, – чого ж ви всі сполошилися, наче стадо козенят? Що можна відняти в моєї матері або в моїх дочок?.. Посадять у в’язницю?.. Що ж, посидимо і в в’язниці. Оббивальникові всієї округи в тюрму не засадити. До того ж, вони далеко краще годуються на королівські гроші, ніж у себе дома, арештанти оті, та й взимку їм тепліше.
– Усі ви дурні! – промичав дядечко Фуршон. – Краще потрошку обсмоктувати пана, ніж прямо нападати на нього! Однаково вас всіх замотають! Коли каторга вам мила, тоді справа інша. Там, правда, менше роботи, ніж на полі, а зате – неволя.
– А може, – сказав Водуайє, який виявився одним з найщиріших порадників, – буде краще, щоб хтось із нас не пошкодував своєї шкури й визволив наш край від цього лютого звіра, що зробив собі нору біля Авонської брами…
– Покінчити Мішо?.. – сказав Ніколя. – На це я піду.
– У цьому замало пуття, – вимовив Фуршон. – Це нам, дітки мої, занадто дорого обійдеться. Нам найкраще прибіднюватися, галасувати, що голодуємо: пани з Егів схочуть нам допомогти, і ви на цій справі матимете більше, як на збиранні колосків.
– Усі ви жалюгідні кротолови! – вигукнув Тонсар. – Хай справа дійде до сутички з судом і військами, не зашлють же цілий край на каторгу, а потім ми знайдемо і в Віль-о-Фе і серед давніх панів людей, готових за нас заступитися.
– Це дійсно так, – сказав Курткюїс. – Це ж тільки один Оббивальник скаржиться на нас; пани де-Суланж, де-Ронкероль та інші задоволені! Здумати тільки, що, якби цей кірасир був хоробрішим та дав себе вбити разом з іншими, я б і тепер так само щасливо жив біля своєї Авонської брами, де він мені все перевернув догори дном, так що й нічого не впізнати.
– Ні, війська не пошлють заради якогось одного мерзотника-пана, що посварився з цілим краєм! – сказав Годен. – Це його провина! Він хоче тут все перемішати, всіх повалити; уряд йому скаже: зась!
– Уряд інакше й не каже, він зобов’язаний так казати, наш бідний уряд, – сказав Фуршон, зненацька охоплений ніжністю до уряду. – Мені шкода його, отой бідний уряд… Нещасний він, без копійки за душею, як і ми… А це ж безглуздо для уряду, який сам робить гроші.