Через десять хвилин ми в'їхали в алею, яка вела до будинку Мати і сестра вийшли на веранду зустрічати нас і радісно вітали наш приїзд. Але я майже не слухав їх. Я так і вп'явся очима в Вірджинію, роздивляючись її вбрання. Вона була в амазонці і ще не встигла зняти свого капелюха з пір'ям. Моя сестра ніколи ще не здавалася мені такою вродливою, як зараз. Золоті локони обрамляли її розпашіле від вітру обличчя. Та мене не тішила її краса. Вірджинія здавалася мені грішним ангелом…
Я перевів погляд на Галахера і зрозумів, що він усе збагнув. Більше того! На його обличчі я прочитав душевне страждання, майже таке ж гостре, як моє. Мій вірний друг раніше помітив моє горе. Тепер він знав причину, і в його погляді я прочитав глибоке співчуття.
Розділ LII
Холодна ввічливість
Коли я це говорив, то пильно придивився до неї, однак вона жодним рухом м'яза не виказала свого хвилювання.
– Джордже, які ще істоти? – спокійно говорила вона, однак чутно було, що вона мене передражнює.
– Індіанці, червоношкірі! – різко відповів я.
– Дурниці, братику. У нас по сусідству немає індіанців, принаймні таких, яких нам варто боятися…
Це вона додала вже трохи непевно.
– Хіба я не писала тобі про це? Ти приїхав з таких місць, де за кожним кущем причаївся індіанець. Але ж, Джордже, ти подолав такий довгий шлях! І якщо ти не привіз індіанців з собою, то тут їх не знайдеш. Тому, джентльмени, можете обоє спати спокійно, не боячись почути бойовий клич "іо хо єхі".
– Ви впевнені в цьому, міс Рендольф? – запитав Галахер. Цього разу його питання прозвучало без ірландського акценту. – Бо я з вашим братом вважаємо – і на це є причини, – що деякі індіанці, які видають бойовий клич, вже недалеко від Свон.
– Міс Рендольф? – засміялася сестра. – Де це ви навчилися так шанобливо звертатися до дівчат, містере Галахер? Це дуже довге звертання – відразу вид но, що ви привезли його здалеку. Раніше я була для вас "Вірджинією" або навіть просто "Джині", за що я могла навіть на вас розсердитися, "містере" Галахер. І розсердилася б, якби ви не перестали мене так називати. Що ж сталося? Адже з вами, "містере" Галахер, ми не бачилися тільки три місяці, а з Джорджем усього два. І ось ви обидва знову тут. Один промовляє фрази урочисто, наче Солон , а другий висловлюється так розважливо, наче Сократ . Мабуть, після наступного від'їзду і Джордж називатиме мене "міс Рендольф". Може, у вас так прийнято у форту? Що ж, хлопці, – додала вона, різко вдаривши хлистом по перилах веранди, – давайте начистоту! Прошу пояснити причини цього дивного "перетворення". А інакше, присягаюсь, не дам вам і крихти їжі!
Гадаю, варто кілька слів сказати про стосунки між Вірджинією і Галахером. Він давно знав матір і сестру – вони зустрічалися під час подорожі на північ. Вірджинія і мій товариш так заприятелювали, що навіть стали називати одне одного на ім'я. Ось тому сестра вважає, що "міс Рендольф" звучить занадто офіційно. Однак я здогадувався, чому Галахер так звернувся до неї. Якийсь час, на початку їхнього знайомства, мені здавалося, що Галахер закоханий у Вірджинію, але потім я відкинув цю думку. Вони не поводилися, як закохані. Їхні стосунки були надто дружніми, аби можна було в них запідозрити кохання. Зазвичай вони теревенили про різні дрібниці, сміялися, читали веселі книжки, давали один одному смішні прізвиська, придумували різні витівки; вони рідко бували серйозні, коли зустрічалися. Усе це так не збігалося з моїм уявленням про те, як поводяться закохані, – бо сам я поводився б інакше, – що я відмовився від своїх підозр і став дивитися на них не як на закоханих, а як на звичайних друзів. Ще одна обставина зміцнювала мене в цьому переконанні. Я помітив, що моя сестра за відсутності Галахера втрачала ту легковажну веселість, якою вона вирізнялася в дитинстві. Та варто було йому з'явитися, як з нею відбувалася раптова зміна, і вона миттєво налаштовувалася знову на безтурботний лад. Я собі так думав: "Закохані так не поводяться. Якщо сестра і закохана, то не в Галахера. Ні, не він обранець її серця! А гра, яку вони ведуть, – просто дружні стосунки. У їх прихильності немає й іскри справжнього кохання".
Підозра, що виникла в Галахера, вочевидь, засмутила його. Але він страждав не від ревнощів, а як вірний і відданий друг зі співчуття до мене. Тому то так і звернувся до моєї сестри. Не дивно, що вона помітила це і зажадала пояснень.
– Ну ж бо, хутко! – суворо повторила вона, збиваючи хлистом виноградне листя. – Ви жартуєте чи серйозно? Говоріть, не криючись, бо, присягаюся, залишу вас обох без обіду! Я сама збігаю на кухню і скасую його.
Її манера висловлюватися і кумедні погрози змусили Галахера розсміятися, хоча настрій у нього був кепський. Та цього разу він сміявся не так весело і щиро, як зазвичай. Я теж мимоволі всміхнувся і, вважаючи, що не варто відкривати всі свої карти, пробурмотів щось на кшталт пояснення – не вельми годящий час для відвертої розмови.
– Ну ж бо, сестричко, – сказав я, – ми дуже втомилися і занадто голодні, щоб веселитися. Подумай лишень, який довгий шлях ми подолали під пекучим сонцем! У нас не було і ріски в роті відтоді, як виїхали з форту. А поснідали ми так собі – кукурудзяні коржі, шматок свинини і кава. О Вірджиніє, мені так хочеться поласувати курчатами і тістечками, які готує наша стара куховарка, тітонька Шеба! Прошу тебе, дозволь нам пообідати, і потім ти побачиш, що ми станемо геть іншими. Ми обидва будемо веселими, як два зайчики.
Задоволена цим поясненням або вдавши, що вона задоволена, Вірджинія обіцяла погодувати нас і, весело сміючись, пішла перевдягатися до обіду.
А ми з Галахером теж пішли до себе. Під час обіду і після нього я доклав усіх зусиль, щоб здаватися веселим і задоволеним. Я бачив, що Галахер теж намагається звеселитися. Можливо, нам вдалося обдурити матір, але не Вірджинію. Я помітив, що вона в чомусь підозрює і мене, і Галахера. Вона вирішила, що ми від неї щось приховуємо, і, щоб дошкулити нам, стала розмовляти з нами ображеним тоном.
Розділ LIII
Настрій сестри
Так само минув і наступний день. Галахер, сестра і я спілкувалися одне з одним стримано. Я нічого не розповів Галахеру, тим самим давши йому можливість самому будувати всілякі здогади. Він був справжнім джентльменом і навіть не натякнув, що поділяє мої побоювання. Я думав вилити перед ним душу і просити дружньої ради, але тільки тоді, коли Вірджинія сама мені у всьому зізнається. Я чекав слушної нагоди, щоб зажадати від сестри пояснень. Кілька разів мені вдавалося залишитися з нею наодинці, але я все не наважувався викликати її на відвертість. Однак я усвідомлював, що як брат і єдиний чоловік у домі зобов'язаний зберігати честь родини. Поки ж я ухилявся від виконання цього батьківського обов'язку – частково з делікатності, а почасти тому, що боявся дізнатися правду. Я чудово розумів, що між сестрою та індіанським вождем встановилися особливі стосунки, що, цілком імовірно, вони тривали давно, що вони таємно зустрічалися і не раз. Але до чого все це могло призвести? Як моя бідолашна сестра вже встигла скомпрометувати себе? Ось на ці прокляті питання я і боявся отримати відповідь. Я сподівався, що сестра скаже мені всю правду. Вона дуже гордовита, тож примусом від неї нічого не доможешся. Якщо тиснути на неї, то вона могла упертися і нічого не розповісти. Взагалі Вірджинія мало що успадкувала від батька, вона була викапана матір. Між ними існувала не лише внутрішня, а й зовнішня подібність. Вірджинія за свого життя не знала, що таке сувора дисципліна, тож виросла з упевненістю, що ліпше за неї немає нікого в світі. Тому вона і почувалась цілком незалежною, що притаманно більшості американок. В інших же країнах незалежність є надбанням лише жінок із привілейованих класів. Ні батьки, ні опікуни, ні наставники не мали впливу на сестру, і вона змалечку поводилася, як королева на троні. До того ж вона була й фінансово незалежна – мала власні статки, які їй заповів батько, і ця обставина посилила непохитність її характеру. Мій батько свого часу розділив своє майно між дітьми порівну. Тому моя сестра була така ж багата, як і я. Звичайно, батько подбав і про матір, але основна частина батьківської спадщини – плантація – належала сестрі й мені. Як багата спадкоємиця моя сестра була зобов'язана підкорятися матері або мені лише настільки, наскільки підказувало родинне почуття. Я докладно розповів це тільки для того, аби пояснити, як складно було вимагати у сестри пояснень.
Дивно, але мені навіть не спадало на думку, що й моє становище не зовсім звичайне. Я був заручений із сестрою Оцеоли і щиро бажав, щоб вона стала моєю дружиною. У союзі з індіанкою я не бачив для себе нічого принизливого, знаючи, що суспільство не буде негативно ставитися до цього шлюбу. Такі випадки вже бували. Наприклад, Рольф одружився з дівчиною, в якої була значно темніша шкіра, ніж у Маюмі, а ще вона була не така вродлива й культурна, як моя наречена. Згодом сотні інших чоловіків наслідували його приклад і не втратили авторитету в суспільстві. То чому б і мені так не вчинити? Але тоді це питання навіть не спадало мені на думку. Я вважав, що мої наміри стосовно індіанки відповідали правилам хорошого тону. Та все було б по іншому, якби у моєї обраниці текла бодай невелика домішка африканської крові. Тоді я справді міг би побоюватися осуду суспільства, бо в Америці людину можуть принизити не так за колір шкіри, як за расу Білий джентльмен може одружитися з індіанкою, і вона одразу ж отримує доступ у суспільство; а якщо вона ще й вродлива, то може навіть розраховувати на успіх.
Усе це я знав, проте й сам схилявся до жахливого і дикого забобону: якщо змішування рас відбувалося іншим шляхом, тобто якщо біла жінка виходила заміж за індіанця, тоді це вважалося нерівністю і ганьбою. У суспільстві такий шлюб вважався ганебним. А якщо ця леді на додачу належала до вищих кіл, тоді, леді… тоді ви самі у всьому винні!
Попри розбіжність у власних поглядах на відмінність рас і колір шкіри, я сам був рабом цього забобону. Якщо моя сестра кохає індіанця, значить, тоді для неї все втрачено! Незалежно від того, яке суспільне становище посідає він серед свого народу, незалежно від його хоробрості та чеснот.