Він дізнався, що три або чотири знатні сімейства влаштовують екскурсію в Леоне, в екіпажах, запряжених новозеландськими кіньми. Оскільки серед учасників її будуть і Коверлі і Танкердони, прогулянка може повести до подальшого зближення між Уолтером і міс Ді, чому пан директор був би вельми радий.
Прогулюючись з членами квартету, він розмовляє з ними про цю велику подію досить жваво і за своїм звичаєм дає волю фантазії.
— Друзі мої, — повторює він, — все точнісінько як у музичній комедії... Несподівана пригода приведе до щасливої розв'язки... Раптом коні понесуть... Карета перекинеться...
— Нападуть розбійники... — говорить Івернес.
— Відбудеться поголовна різня екскурсантів!.. — додає Пеншіна.
— Що ж, цілком може статися! — вимовляє віолончеліст буркотливо —похоронним голосом, що нагадує похмурі звуки, які видає четверта струна його інструменту.
— Ні, друзі мої, ні! — вигукує Калістус Менбар. — Навіщо ж різанина!.. Не потрібно!.. Обійдемося якою —небудь подією, під час чого Уолтер Танкердон мав би щастя врятувати життя міс Ді Коверлі.
— І все це під акомпанемент музики Буальдье або Обера! — каже Пеншіна, роблячи рукою такий рух, наче він крутить ручку шарманки.
— А ви, пане Менбар, — запитує Фрасколен, — все ще бажаєте цього шлюбу?
— Бажаю, дорогий Фрасколен? Я мрію про нього і вдень і вночі!.. У мене псується настрій!.. (По правді сказати, цього не видно.) Я худну... (Цього теж не помітно.) Я помру, якщо шлюб не відбудеться!
— Він відбудеться, пан директор! — виголошує Івернес, надаючи своєму голосу пророчу інтонацію. — Бог не допустить смерті вашого превосходительства.
— Бог просто програв би від моєї смерті! — підказує Калістус Менбар.
І вони направляються в тубільний кабачок, де випивають за здоров'я майбутнього подружжя кілька склянок кокосового соку, заїдаючи його чудовими бананами.
Для наших парижан дивитися на самоанських жителів, яких вони бачать на вулицях Паго-Паго і в гаях, що оточують порт, — справжнє задоволення.
Чоловіки вище середнього зросту, з жовтувато —коричневою шкірою, круглою головою, потужної грудьми, м'язистими руками і ногами, привітним і веселим виразом обличчя. Мабуть, на руках, на тулубі, навіть на стегнах, ледь прикритих чимось на зразок спідниці з трави або листя, дуже вже багато татуювання. Їх чорне волосся, пригладжені або завиті, залежно від смаку тубільних чепурунів, і густо намазані білим вапном, виглядають перукою.
— Дикуни в стилі Людовика П'ятнадцятого! — Зауважує Пеншіна. — Цілком могли б красуватися на малих ранкових прийомах у Версалі, їм не вистачає тільки камзола, шпаги, коротких штанів, панчіх і черевиків з червоними каблуками, капелюху з пір'ям і табакерки!
Що стосується самоанок, жінок або дівчат, то, одягнені так само бідно, як і чоловіки, з татуйованими руками і грудьми, з вінками з гарденій на голові, з намистом з червоного гібіскуса на шиї, вони — у всякому разі молоді —виправдовують захоплення, яким переповнені розповіді перших мореплавців. Втім, тримаються вони дуже скромно, з милою, трохи награною сором'язливістю, і викликають захоплення музикантів, коли з посмішкою вимовляють своїм ніжним, мелодійним голосом "калофа!" — тобто "Здрастуйте".
На наступний день наші туристи вирішили здійснити прогулянку або, вірніше, паломництво, яке дало їм можливість перетнути з кінця в кінець весь острів. У тубільному екіпажі проїхали вони на протилежний його берег, в бухту Франса, чия назва викликає в пам'яті Францію. Там у 1884 році споруджений був монумент з білого корала з бронзовою дошкою, на якій вигравірувані незабутні імена майора де Лангль, натураліста Ламанона і дев'яти матросів — супутників Лаперуз, — убитих на цьому самому місці 11 грудня 1787.
Себастьєн Цорн і його товариші повернулися в Паго-Паго через внутрішню частину острова. Наскільки дивовижні густі хащі дерев, перевитих ліанами, —кокосових пальм, диких бананів, інших місцевих порід, придатних для виробництва дорогих меблів! Поля представляють плантації таро, цукрової тростини, кавового дерева, бавовни, коричнику. Всюди апельсинові дерева, гуаяви, манго, авокадо, а також виткі рослини, орхідеї та деревовидні папороті. Тут, в теплому і вологому кліматі, ґрунт породжує дивовижно пишну флору. Що стосується самоанської фауни, то вона зводиться до деяких видів птахів, нешкідливих плазунів, а тубільним ссавцем є маленька щур, єдиний представник сімейства гризунів.
Через чотири дні, 18 грудня, Стандарт-Айленд покинув Тутуілу, а "провіденціальний випадок", якого прагнув директор, так і не відбувся.
Однак відносини між двома ворогуючими родинами явно поліпшуються.
Не більше дванадцяти льє відокремлює Тутуілу від Уполу. На наступний день вранці комодор Сімкоо, йдучи на відстані чверті милі від берега, минув один за іншим острівці Нунтуа, Самуся та Салуафата, які прикривають великий острів, мов три висунутих вперед форти. Він маневрує надзвичайно вміло і вже вдень закріплюється на своїй стоянці навпроти міста Апіа.
Уполу з шістнадцятьма тисячами жителів — найзначніший з островів архіпелагу. Німеччина, Америка і Англія обрали саме його місцеперебуванням своїх резидентів, що утворюють разом щось на зразок ради для захисту інтересів їхніх співвітчизників. Що стосується короля архіпелагу, то він "царює", оточений своїм двором, в Малінуа, на східному краю мису Апіа.
Зовнішній вигляд Уполу — той же, що у Тутуіли; це нагромадження гір, над якими панує пік хребта Місії, що простягнувся через весь острів, немов хребетний стовп. Стародавні згаслі вулкани до самих кратерів поросли густими лісами. У підніжжя гір розкинулися рівнини і поля, які з'єднуються з смугою алювіальних наносів узбережжя, де розкошує рослинність, породжена буйною фантазією тропічної природи.
На наступний день губернатор Сайрес Бікерстаф, обидва його помічника, дехто з іменитих громадян висаджуються в порту Апіа. Треба нанести офіційний візит резидентам Німеччини, Англії та Сполучених Штатів, які представляють собою свого роду змішаний муніципалітет, в чиїх руках зосереджені всі адміністративні функції на архіпелазі.
Поки Сайрес Бікерстаф і його свита відвідують резидентів, Себастьєн Цорн, Фрасколен, Івернес і Пеншіна, які теж вийшли на берег, оглядають на дозвіллі острів.
Перш за все їх вражає контраст між європейськими будинками, де знаходяться лавки купців, і хижами старовинного Канакского села, розсіяними по берегах річки Апіа, де завзято продовжують селитися тубільці; їх низькі дахи визирають з-під витончених парасольок пальм.
Порт не позбавлений пожвавлення. На всьому архіпелазі Апіа це — найбільш відвідуваний порт, і Гамбурзьке торговельне товариство утримує в ньому флотилію суден каботажного плавання між архіпелагом Самоа і прилеглими островами.
Однак, хоча на цьому архіпелазі переважає потрійний — англо-американо-німецький вплив, Францію представляють тут католицькі місіонери. Завдяки своїй порядності і ревним старанням заслужити довіру самоанців вони досягли успіху. Наших музикантів охопило глибоке хвилювання, коли вони побачили церковку католицької місії, яка нічим не нагадує протестантські храми з їх пуританськи суворим виглядом, і, трохи віддалік, триколірний прапор Франції, що розвівається над будівлею школи.
Туди вони і попрямували, і через кілька хвилин їх приймають у цьому французькому будинку. Приїжджим "фаланіям" — так самоанці називають чужинців — влаштували патріотичну зустріч. Католицька місія складається з трьох священиків, які знаходяться тут, на Уполу, ще двох — на Савайі, і кількох монахинь, які живуть на різних островах.
Члени квартету мали цікаву бесіду з настоятелем французької католицької місії, глибоким старцем, який вже багато років проживає на островах Самоа. Він в свою чергу радіє зустрічі зі співвітчизниками і до того ж артистами! Приправою до розмови є напої, приготовані місіонером за рецептом, відомому йому одному.
— Перш за все, — каже старий, — не думайте, що острови нашого архіпелагу населені дикунами. На Самоа ви не знайдете тубільців, прихильних до людоїдства...
— Та ми їх досі ніде не зустрічали, — перебиває його Фрасколен.
— На превеликий наш жаль! — вставляє Пеншіна.
— Тобто як це... на жаль?
— Ви вже вибачте цікавого парижанина! Це все від пристрасті до місцевого колориту!
— Ну, — каже Себастьєн Цорн, — подорож наша ще не скінчилася, і, може бути, людожери, про які мріє мій друг, попадуться на нашому шляху в набагато більшій кількості, ніж потрібно...
— Цілком можливо, — відповідає настоятель. — Мореплавцям слід проявляти велику обережність в районі західних архіпелагів, Нових Гебрід та Соломонових островів. Але на Таїті, на Маркізьких архіпелазі, на островах Товариства і Самоа цивілізація зробила значні успіхи. Я знаю, що через винищення супутників Лаперуза самоанці уславилися лютими дикунами, людоїдами. Однак з тих пір багато що змінилося під впливом віри Христової. На острів проникло просвітництво, тепер у самоанців і уряд на європейський лад, і парламент, і навіть бувають революції...
— Теж на європейський лад ?.. — Запитує Івернес.
— Абсолютно вірно, син мій. Самоанському населенню теж знайомі політичні розбіжності!
— Кажуть, — зауважує Пеншіна, — що тут тільки що відбувалася династична війна між представниками двох королівських домів...
— Так, друзі мої, король Тупуа, нащадок давніх володарів архіпелагу, якого ми всіляко підтримуємо, вів боротьбу проти короля Маліетоа, ставленика англійців та німців. Було пролито багато крові, особливо в великій битві в грудні тисяча вісімсот вісімдесят сьомого року. Обох монархів по черзі то зводили на престол, то скидали, але врешті-решт три великі держави за пропозицією берлінського двору проголосили королем Маліетоа. — При слові "Берлін" старий місіонер не міг стриматися: він судорожно здригнувся. — Бачите, до останнього часу на Самоа
переважав вплив німців. Дев'ять десятих оброблюваних земель перебуває в їх руках. Вони отримали від уряду важливу концесію близько Апії, в Салуафате, поблизу від порту, який може послужити базою для їх військових судів. Вони ввезли на острів скорострільна зброю... Самоанці навчилися нею користуватися. Але можливо, що в один прекрасний день усьому цьому настане кінець...
— До вигоді Франції ? — запитує Фрасколен.
— Ні...