Коли ж, не перевіривши, брехав, що вже зробив це, то, як виявлялося, вона вже розставила пастки, щоб упіймати коханця на брехні. А тоді плакала, ридала.
Іноді в записці вона наказувала прийти не раніше, ніж котроїсь певної години, до цього житла, куди за довгі літа не заглядав жоден білий, крім нього, де ось уже двадцять років вона збавляла ночі одна. Весь тиждень примушувала його лазити до неї у вікно, і Крістмас пристав на те. Деколи Джоанна ховалася, тоді доводилося шукати її по всьому темному будинку й знаходити в якійсь комірчині, в нежитловій кімнаті, де вона чекала на нього, важко дихаючи й світячи в темряві палаючими, як у кішки, очима. Час від часу призначала побачення десь під кущами в парку, де Крістмас заставав її голою або в геть пошматованому вбранні, в буйному нападі німфоманії, коли її мерехтливе тіло помалу звивалося в показових еротичних позах, які зображав би графік Бердслей, якби жив у розпусні часи Петронія. Вона скаженіла в задушливій, повній дихання півтемряві без стін, скаженіли її руки, оживало кожне пасмо її розпатланого волосся, як мацак восьминога, і лунало її придихове: "Негр! Негр! Негр!"
За шість місяців Джоанна геть розбестилася. Не можна було сказати, що розбестив її Крістмас. Його життя, при всіх безладних, випадкових зв'язках, було доволі порядне, як і в кожного, хто живе у здоровому, природному гріху. Звідки прийшло зіпсуття — для Крістмаса це було ще більшою загадкою, ніж для його коханки. Здавалося, воно береться із самого повітря й переходить на нього самого. Він почав боятися. Не розумів, чого саме. Став бачити себе немовби здаля, як людину, яку затягує бездонна драговина. Цього він іще не усвідомлював. Поки що бачив перед собою вулицю — безлюдну, дику й прохолодну. Саме так — прохолодну, думав він, деколи кажучи собі: "Мені треба виїхати. Треба забиратися звідси".
Однак щось тримало його тут — те, що завжди може втримати фаталіста: цікавість, песимізм, звичайнісінька інертність. Тим часом зв'язок тривав, дедалі глибше затягуючи Крістмаса у владну, деспотичну несамовитість ночей. Мабуть, він тямив, що не може виїхати. Так чи сяк, але залишався на місці, спостерігаючи, як в одному тілі борються дві залиті місячним світлом постаті, по черзі топлять одна одну й судомно виринають на поверхню чорного, в'язкого ставу під пізнім місяцем. То перша — спокійна, холодна, стримана жінка першого відтинку, хай навіть зіпсована й приречена, та й далі якась неприступна й невразлива. То друга, яка, відчайдушно зрікаючись цієї невразливості, поривалася втонути в цій чорній безодні, а там знову здобувала тілесну чистоту, адже берегла її так довго, що тепер не могла втратити. Час від часу вони обидві зринали на чорну гладінь, обнявшись, як дві сестри, і з них стікала чорна вода. І тоді повертався колишній світ: кімната, стіни, мирне дзижчання комах за вікнами влітку, де ці комахи дзумкотіли ось уже сорок літ. Тоді Джоанна дивилася на Крістмаса диким, зневіреним поглядом чужої людини. Споглядаючи її, він подумки перефразовував себе: "Хоче молитися, але й цього не вміє".
Вона почала огряднішати.
Кінець цього відтинка не був різкий, не мав кульмінації, на противагу першому. У третій відтинок перейшло так поступово, що годі було визначити, де скінчився попередній і почався наступний. Так літо переходить в осінь, а вона невблаганно поширює на нього свою холодну міць, немов наповзають тіні перед заходом сонця. Так восени напівумерле літо спалахує коли-не-коли, як пломінці в майже згаслому вугіллі. Так тривало два роки. Крістмас і далі працював на деревообробній фабриці, а у вільний час став підторговувати віскі — дуже обачно, обмежуючись кількома надійними клієнтами, жоден із яких не знав інших. Джоанна й не здогадувалася про це, хоч він ховав товар на її землі й зустрічався з покупцями в лісі, біля пасовища. Очевидно, не заперечувала б. Але й місіс Мак-Ічерн нічого не мала проти потайної мотузки; мабуть, і своїй коханці, і місіс Мак-Ічерн він не зізнавався з тієї самої причини. Пригадуючи названу матір, мотузку та офіціантку, якій Крістмас так і не сказав, звідки беруться гроші, що їй дає, і, нарешті, нинішню коханку та віскі, він ладен був повірити, що торгує не задля грошей, а задля того, що йому судилося щось приховувати від жінок, які його оточують. Час від часу бачив Джоанну й удень — здалеку, за будинком. Під чистою й скромною сукнею виразно, очевидно ворушилося зіпсоване, перестигле, готове хлинути гниллю від дотику, як виплід болота. Вона ж ні разу не глянула ні на халупу, ні на нього. І коли Крістмас думав про цю іншу істоту, яка жила десь у пітьмі, йому здавалося, що тепер, у ясному світлі дня, видно тільки привид, який вбила його нічна посестра, який безцільно блукає у місцях колишньої злагоди, визбутий навіть здатності нарікати й голосити.
Звичайно ж, несамовитість другого відтинка не могла тривати вічно. Спершу був стрімкий потік, а тепер — припливи та відпливи. Під час припливу Джоанна майже могла обманути і себе, і коханця. Неначе усвідомлення, що це лише приплив, породжувало в ній нестримну лють і ще більшу несамовитість, яка втягувала його та її в неймовірні фізичні експерименти, зносила їх обох напором і несла невідь-куди, всупереч їхній волі. Немовби вона розуміла, що часу обмаль, що її осінь уже наближається, і ще не знала, що ж означає ця осінь. Здавалося, тут був лише інстинкт тіла та інстинктивне бажання відшкодувати змарновані роки. Тоді наставав відплив. Тоді вони опинялися на спустошілому, пересиченому узбережжі, після холодного напівмертвого північного вітру, докірливо й безнадійно дивлячись одне на одного. Він — з нудьгою, вона — з відчаєм в очах.
Однак на неї вже впала тінь осені. Джоанна заговорила про дитину, неначе інстинкт попередив її, що настав час або виправдовуватися, або покутувати. Говорила таке під час припливів. Спочатку ніч починалася завжди потопом, ніби години світла та розлуки загачували обмілілий струмок так, щоб той принаймні на мить міг вдавати з себе бурхливий потік. Та невдовзі струмок пересох і для цього. Тепер Крістмас ішов до неї знехотя, як чужинець, що вже подумує вертатися; як чужинець, покидав її, посидівши з нею в темній спальні й побалакавши про якогось третього чужинця. Зауважив, що тепер, як змовившись, вони зустрічаються тільки в спальні, немов одружені. Він уже не мусив шукати її по всьому домі. Ночі, коли Крістмас шукав Джоанну, а вона, важко дихаючи, гола ховалася в темному житлі або в заростях занедбаного парку, канули в минулому, як тайник у дупластому стовпі за стайнею.
Усе відійшло в небуття, навіть бездоганно розіграні сцени потайного потворного сластолюбства й ревнощів. Утім, тепер уже були підстави ревнувати, якби вона про це знала. Мало не кожного тижня він їздив, нібито у справах. Джоанна не здогадувалася, що ці справи він залагоджує в Мемфісі, де зраджує її з іншими жінками, яких купують за гроші. Не знала цього. Мабуть, на цьому відтинку вона б і не повірила, не стала б вислуховувати доказів, ані не засмутилася б. Тепер взяла собі за звичку проводити більшу частину ночі без сну, а відсипатися вдень, після обіду. Не була хвора, завинило не її тіло. Вона ніколи не була в кращому здоров'ї, ніж тепер. Мала вовчий апетит і набрала тридцять фунтів понад норму. Не це викликало безсоння, а щось від темряви, від землі, від присмертного літа. Звідти їй загрожувало щось жахливе, хоча інстинкт запевняв, що це не зашкодить, воно спіткає і зрадить її, але не завдасть шкоди. Навпаки, це порятує її, життя піде, як і колись, ба навіть краще: буде не таке жахливе. Жахливим було те, що Джоанна не бажала порятуватися. "Я ще не готова молитися", — казала вона вголос, спокійно, застигло, безгучно, широко розплющивши очі, а місячне сяйво лилося й лилося у вікно, затоплюючи кімнату чимсь холодним, безповоротним і божевільним від жалю. "Не змушуй мене тепер молитися. Любий Боже, дозволь мені побути ще трохи пропащою". Здавалося, вона бачить усе минуле життя, ці виголодувані роки, як сірий тунель, у далекому й безповоротному кінці якого вічним докором нили, немов в агонії три короткі роки тому, її голі, умертвлені незайманістю груди. "Ще ні, любий Боже. Ще трохи, любий Боже".
Отож коли Крістмас тепер приходив до Джоанни, то після в'ялого, холодного злягання, викликаного тільки звичкою, вона заводила мову про дитину. Спершу говорила знеособлено, про дітей взагалі. Може, це була всього лише жіноча хитрість, а може, й ні. У всякому разі, він далеко не зразу зметикував, — і був вражений цим, — що вона говорить про таке всерйоз, як щось здійсненне. Крістмас тут же заперечив.
— Чому ні? — спитала жінка, замислено дивлячись на нього. Крістмас прудко снував думку: "Вона хоче вийти заміж. Ось у чому річ. А дитини хоче не більш, ніж я. Це просто штучки, — міркував він. — Цього слід було сподіватися, знати це наперед. Треба було мені забратися звідси ще рік тому". Та він побоювався це висловити, побоювався, що між ними постане слово "одруження", вимовлене вголос. І думав: "Може, вона ще нічого такого й не гадала, а я підкину їй цю гадку". Джоанна спостерігала за ним.
— Чому ні? — повторила вона. І тоді щось у ньому зблисло: "Чому б і ні? Це означатиме спокій та забезпеченість до кінця життя. Не доведеться волочитися. Одруження нічим не гірше від того, що було раніш". І додав подумки: "Ні. Якщо піддамся зараз, то шкодуватиму тих тридцяти років, які прожив, щоб стати тим, ким я є".
— Якби ми захотіли дитини, — відповів він, — то, напевно, розстаралися б її ще два роки тому.
— Тоді ми не хотіли.
— І тепер не хочемо, — відрік він.
Це було у вересні. А після Різдва вона повідомила Крістмаса, що завагітніла. Ще не встигла договорити, а він уже вирішив, що це неправда. Тепер зміркував, що сподівався цих слів три місяці. Та коли глянув на її обличчя, зрозумів, що не обманює. Повірив: вона знає, що каже. "Ось воно, — подумав Крістмас. — Зараз скаже: оженися. Але я принаймні можу втекти з дому".
Та вона не сказала. Нерухомо сиділа на ліжку, склавши руки на колінах, потупивши нерухоме лице північанки, досі старої діви — виразно кістляве, подовгасте, худорляве, майже чоловіче; на противагу йому, повне тіло виглядало, як ніколи, пухким і по-тваринному м'яким.