Ту ж схильність до містифікацій проявляв і Вацлав Берент: у "Порохні" він жодного разу не обмовився про те, де відбувається дія, а "Живе каміння" оповив таким туманом, що всякі здогади будуть марними.
Дещо інші речі ми зустрічаємо в Пруста. Цей доскіпливий і скрупульозний дослідник свого малого "великого світу" фантазував з непідробною пристрастю. Він вигадав безліч географічних пунктів, які так гармоніювали з французьким пейзажем, що ми ладні звинуватити географічну карту в недоглядах, коли не знаходимо на ній цих міст. І Пруст здобув унікальну перемогу: містечко Ільє приєднало до свого найменування прустівське Комбре й нині називається Ільє-Комбре, причому справа йде до того, що перша частина цього подвійного найменування може зникнути, і в географічних назвах майбутньої Франції лишиться Комбре — два склади, створені фантазією поета.
І у виборі прізвищ позначається індивідуальність, стиль, смак письменника. У поганих авторів звичайно й прізвища героїв обрано невдало. Такі скреготливі прізвища, як Ржавич, Зджарський, Джажджинський, хоча й можуть зустрітися в житті, спокусять лише дуже невибагливе перо. Один з найобмеженіших французьких романістів Абель Ерман у якомусь романі змалював польку й дав їй ім'я княгині де Коломеа-Пшемисл. А втім, не лише він припускався таких похибок: польським іменам і прізвищам в іноземній літературі не щастить. І чого ж вимагати від белетристів, якщо професор Сорбони Шарль Брюно в одній із своїх статей стверджує, що Кельце по-французьки називають Сандомир. Ми не лишаємось у боргу й платимо тим же невіглаством народам, від нас віддаленим, досить нашій уяві забрести в їхні краї.
He менш показовим буває вибір назви книжки. Тут виявляються смаки й нахили, іноді неусвідомлені, тенденції, яким даний твір покликаний служити, нарешті мода або звичаї епохи. У деяких випадках перевага віддається скромності й простоті назви, в інших — її незвичності,заплутаності, загадковості. Ельжбета Дружбацька проявила певну невибагливість, коли назвала свою поему так: "Фортеця, богом вознесена, п'ятьма брамами замкнута, се душа людська з п'ятьма відчуттями". Інші поети в цей же період і в більш ранні часи споруджували назви на цілу сторінку, як у перших виданнях драм, Шекспіра, де в титул виносилося щось на зразок короткого змісту п'єси. Заявляє свої права й настрій, що панує в дану епоху,— веселощі чи смуток, несміливість чи дерзання, життєрадісність чи меланхолія, в періоди, коли панував сентименталізм, чулі серця важко було б привабити якоюсь сухою назвою. Любителі символів обирають для назв квіти, зорі або слова, які містять у собі приховану ідею твору, його зміст. У назві може опинитись будь-яка частина мови, навіть прислівник, навіть дієприслівниковий зворот, як, наприклад, у Честертона "Generally speaking" — "Загалом кажучи".
Часто читачі вважають, що назва так зразу й звалилася на першу сторінку рукопису. Іноді справді таке трапляється, проте рідше, ніж думають. У авторів буває багато турбот з назвами, вони міняють їх по кілька разів, радяться з іншими, рахуються з думкою видавця. Роман Флобера спершу мав називатися "Карфаген", згодом назва помінялася на "Саламбо". "Вогнем і мечем" Сенкевича попервах називався "Вовче лігво". Сенкевич змінив назву за порадою одного з друзів. Назву другої книги його трилогії "Поток" придумав Генкель, редактор "Варшавської бібліотеки". Авторові належить назва лише третьої частини: "Пан Володийовський" — найпростіша з усіх.
Називати твір по імені головного героя — звичай такий же давній, як і "Одіссея", а для античної трагедії він був непорушним правилом. Незважаючи на всю ясність і виразність такої назви, іноді вона могла привести до непорозумінь, як, наприклад, у випадку з "Паном Тадеушем", де персонаж, що носить це ім'я, не підходить на роль головного героя.
Назва — це символічний знак, який виділяє даний твір серед інших, коли твір стає безсмертним, цей символ набуває особливої чарівності. Трапляється, що твір або цілком поглинає автора, як "Пісня про Роланда", "Нібелунги", "Казки тисячі й однієї ночі", або ж від автора лишається бліда тінь, до якої немає діла читачам, котрі тягнуться жадібними руками за томом "Робінзона Крузо". Скільки мрій, роздумів, зітхань, спогадів містять книжки, що живуть з нами протягом багатьох століть! Автори нових книжок іноді вступають з ними в суперечку чи спілку, наприклад "Небожественна комедія" Зигмунта Красінського.
Назви іноді повторюються. Однакові назви одночасно з'являються у різних країнах, а буває і так, що в одній і тій же країні два автори, нічого про це не відаючи, випускають у світ дві книжки під спільною назвою. Співіснування таких книжок — річ дуже неприємна, як Довейки з Домейкою. Бажаючи цього уникнути, письменники завчасно сповіщають про назву книжок, що їх збираються написати, супроводжуючи іноді таке повідомлення посиланням на авторське право. Проте нерідко міняють свої плани й забувають написати книжку під обіцяним титулом. Едмон Ростан якось задумав відвести спеціальну полицю в своїй бібліотеці для ненаписаних книжок, всі вони повинні бути в гарних оправах, назви, тиснені золотом, але всередині тільки порожні сторінки — це ті задумані й наречені, одначе так і не народжені книжки, склеп нездійснених задумів і мріянь.
СТИЛЬ
Мова — це система знаків. Словами ми сигналізуємо людям про те, що відбувається в нашій свідомості.
Знання даної мови можна порівняти з володінням ключем-шифром, необхідним для прийняття передачі чужої станції. Повідомлення, передане шифром, сповіщає про якийсь факт, подробиці якого той, хто приймає, доповнює власною уявою, точно так само найпростіша фраза, якою обмінялися два співрозмовники, є не чим іншим, як коротким сигналом, що вимагає пояснення і не застрахований від нерозуміння.
Хтось каже: "Це потвора". Шість складів — гранично стиснута інформація, символ, ієрогліф. Бувши метафорою, ця фраза нав'язує образи, які не мають нічого спільного з моральною оцінкою, в ній висловленою. Ледве промовлена, вона пробуджує в нас цілий рій уявлень, асоціацій, афектів, і для детального їхнього опису знадобилося б кілька сторінок. Навіть Пруст відмовився б від такого непосильного завдання. А життя тим часом справляється з ним миттю, і двоє співрозмовників, осипавши один одного тисячами шарад, розходяться, задоволені собою і впевнені, що порозумілися.
Хто в це добре вдумається і до того ж за вдачею виявиться песимістом, той відмовиться користуватися словами і, як філософ Кратіл, обмежиться жестами. Мабуть, щось подібне малювалося веселій фантазії Рабле, коли він писав сцену диспуту Панурга.
Той факт, що слово є знаком, символом, не бентежить поетів, навпаки, образ поезії, як певного семафора, що розмовляє в мороці ночі спалахами різнокольорових сигналів, дуже для них привабливий. Неприємно тільки, що сигнали, якими поет старається ввести нас у світ своєї мрії, служать усім і для найпрозаїчніших цілей, а крім того, дуже безбарвні. Досить зануритись під поверхню явищ, і вже стаєш приреченим або на мовчання, або, найбільше, на невиразне бурмотіння. Та, крім того, і самі явища вельми непіддатливі. Ось перо Бальзака безпомічно спіткнулось, і ми читаємо: "... в кімнаті панують нічні сутінки. В якому словнику шукати слова, щоб описати їх? Тут треба пензель художника. Звідки взяти слова, щоб передати моторошну гру навислих тіней, фантастичне трепетання фіранок від подиху вітру, тьмяне світло нічника, що ковзає по червоній матерії, обриси сукні, яка звисає зі стільця?.." Справді, звідки? Будь-яка витонченість у передачі наших психічних станів і при відтворенні матеріальної дійсності, спроба дати якомога чіткішу й точну реляцію про найпростіші речі неминуче натикаються на величезні, часом абсолютно непереборні перешкоди з боку слів, ці слова, з'явившись багато віків тому, не призначались для таких високих цілей. І ось письменник опиняється перед дилемою: або не висловлювати свою думку до кінця, або, користуючись словами-символами, зробити її темною і незрозумілою.
Дехто вдається до надзвичайного заходу й вигадує нові слова. Траплялося, що цілі періоди літератури виявлялися охоплені шаленою манією неологізмів, нібито слів природних, одержаних у спадок, бракувало. І скільки письменників зазнали катастрофи, посвятивши себе цьому невдячному заняттю! Броніслав Трентовський загубив і зробив смішною свою чесну роботу мислителя, ввівши в неї неймовірні слова. Неологізми Красінського стали причиною передчасного занепаду його поезії, а надто прози. Норвіду був недостатній поетичний "словостан" його епохи, тому що він говорив про речі, відмінні від тих, що їх висловили наші великі польські поети Міцкевич, Словацький, Красінський. Якби Норвід знайшов серед сучасників чутливих слухачів і ввійшов би в контакт зі своїми читачами, він, можливо, уникнув би багатьох мовних дивацтв, які так легко чіпляються до письменників-віддюдків, і відкрив би в польській мові нові, невідомі інщим можливості.
Мова потребує все нвоих і нових слів не тільки для поезії, але й для повсякденного вжитку. Їх вимагають зміни в політичному та суспільному житті, в побуті, їх приносить з собою кожне відкриття, кожен винахід. Ремесла, промисли, професії невпинно оновлюють свій словник. Це відбувається наосліп і анонімно. Тут діють іноземні запозичення, наслідування, аналогії. Декотрі слова увійшли в мови всього цивілізованого світу, як, приміром, локомотив, автомобіль, телеграф, радіо, причому ніхто зараз і не пам'ятає їхніх авторів, що запозичили ці слова з латинського і грецького словників. Тільки народ володіє здоровим творчим інстинктом у сфері мови, а люди освічені найчастіше проявляють себе безнадійними бракоробами.
"Для створення доброго нового слова,— говорив Ян Снядецький,— треба майже стільки ж хисту, скільки й для створення нової думки". Його виводили з рівноваги голови, створені для дивацтв, а не для розумного мислення, він запекло боровся проти неологізмів. Це якраз відбувалося в епоху, коли польській мові з усіх боків пред'являлись вимоги і треба було постачати тисячі нових слів для науки, адміністративного апарату, промисловості, всіх нових потреб XIX століття.