Як би мені це зробити?
– Без проблем. Встановити ноші отам, зафіксувавши їх крізь передню частину рами парою ременів безпеки. Ви бачите, де це?
– Так. – А потім до Алберта з Бетані: – Піднімайтеся. Ви молодчаги.
В освітленні салону розмазана на щоках і підборідді Дайни кров різко виділялася на тлі її жовто-блідої шкіри. Очі дівчинки заплющені; повіки делікатного, лавандового відтінку. Імпровізований тампон під ременем (у якому Нік пробив нову дірочку – набагато вище від інших) був темно-червоним. Браян почув, як вона дихає. Ці звуки були схожими на те, як соломинка втягує повітря з дна майже допитої склянки.
– Погано, так? – стиха запитав Браян.
– Ну, в неї легеня, а не серце, і внутрішня кровотеча й зблизька не так швидко гонить, як я боявся… але погано, так.
– Вона доживе, поки ми повернемося?
– Звідки я збіса можу знати? – раптом закричав на нього Нік. – Я солдат, а не якийсь там чортів костоправ!
Усі завмерли, дивлячись на нього настороженими очима. Лорел знову відчула, як її ніби приском обсипало.
– Вибачте, – промовив Нік. – Подорож крізь час диявольськи сильно діє на нерви, хіба не так? Мені дуже жаль.
– Не варто вибачатися, – сказала Лорел, торкаючись його руки. – Ми всі тут такі напружені.
Він подарував їй втомлену посмішку і торкнувся її волосся.
– Ви чисто розкіш, Лорел, це поза всякими сумнівами. Нумо, давайте закріпимо її ременями безпеки і подивимося, що ми можемо зробити, щоби забратися звідси к лихій годині.
2
Через п'ять хвилин ноші Дайни було прилаштовано в похилому положенні до пари крісел салону першого класу – голова дівчинки вище, ноги нижче. Решта пасажирів тісною зграйкою зібралися навкруг Браяна в сервісній секції першого класу.
– Нам треба дозаправити літак, – сказав Браян. – Зараз я заведу другий двигун і якомога ближче підкочуся до того "Боїнга-727-400", що стоїть при перехідному хоботі. – Він показав на лайнер компанії "Дельта", який у цій темряві скидався просто на сіру брилу. – Оскільки в нашого літака посадка вища, я зможу завести наше праве крило прямо понад лівим крилом дельтівської машини. Поки я це робитиму, ви вчотирьох підкотите заправник – один з них стоїть біля іншого перехідного хобота. Я бачив його там до настання темряви.
– Може, нам краще розбудити Сплячу Красуню отам у хвості й примусити його долучитися?
Браян нашвидку це обдумав і похитав головою.
– Останнє, що нам зараз потрібне, це отримати собі на руки дезорієнтованого пасажира – та ще й на додачу такого, в якого дике похмілля. Та він нам і не потрібен – коли треба, двоє дужих чоловіків здатні штовхати такий заправник. Я бачив, так робиться. Тільки перевірте важіль трансмісії, щоб стояв на нейтралці. Заправник треба підвести і поставити прямо під перекритими крилами. Все ясно?
Всі закивали. Браян огледів їх і вирішив, що Бетані й Руді все ще занадто виснажені після боротьби з ношами, щоб очікувати від них якоїсь серйозної помочі.
– Нік, Боб, Алберт. Ви штовхаєте. Лорел, ви кермуєте. Гаразд?
Вони кивнули.
– Тоді йдіть і робіть. Бетані? Містере Ворік? Спускайтеся разом з ними, приберете трап від літака, а коли я його переведу на нове місце, приставите трап до перекритих крил. До крил, не до дверей. Зрозуміло?
Вони кивнули. Окинувши їх поглядом, Браян побачив, що вперше відтоді, як вони тут сіли, в людей з'явився яскравий блиск в очах.
"Звичайно, – подумав він. – Тепер у них є чим зайнятися. І в мене також, слава Богу".
3
Йдучи в гурті до заправника, який стояв лівіше вільного перехідного хобота, Лорел усвідомила, що бачить його.
– Господи, – промовила вона. – Уже знову на день розвидняється. Скільки ж це часу минуло відтоді, як стемніло?
– Менше сорока хвилин, за моїм годинником, – сказав Боб. – Але маю підозру, що мій годинник не вельми точно вимірював час, поки ми перебували поза літаком. Та й взагалі, в мене таке відчуття, що час тут не має великого значення.
– Що буде з містером Тумі? – спитала Лорел.
Вони підійшли до заправника. Це був невеличкий автомобіль з відкритою кабіною, баком позаду і змотаними по боках товстими чорними шлангами. Нік обняв Лорел за талію і розвернув до себе. На якусь мить у неї з'явилася божевільна думка, що він хоче її поцілувати, і Лорел відчула, як у ній прискорилося серце.
– Я не знаю, що з ним буде, – сказав Нік. – Лише знаю, що у вирішальну мить я зробив вибір на користь того, що просила Дайна. Я лишив його лежати непритомним на підлозі. Нормально?
– Ні, – відповіла вона дещо нетвердо. – Але я припускаю, що й так гаразд буде.
Він легенько усміхнувся, кивнув і на мить притис її за талію.
– Ви не проти були б піти зі мною повечеряти, коли і якщо ми повернемося до Лос-Анджелеса?
– Так, – відразу ж відповіла вона. – Це те, на що я з нетерпінням чекатиму.
Він знову кивнув.
– Я також. Але якщо ми не зможемо дозаправити цей лайнер, ми не полетимо нікуди. – Він подивився на відкриту кабіну заправника. – Ви зумієте знайти нейтральну позицію, як гадаєте?
Лорел зміряла поглядом важіль, що стирчав з підлоги кабіни.
– Боюся, я кермую тільки з автоматичними трансмісіями.
– Я зроблю це.
Алберт стрибнув до кабіни, натиснув зчеплення, а потім уп'явся очима в діаграму на головці важеля. Позаду нього завив, прокидаючись до життя, другий двигун "767-го", а коли Браян піддав газу, обидва двигуни почали ревіти дуже сильно. Гуло дуже гучно, але Лорел зрозуміла, що її це не дратує. Це притлумило той, інший, звук, принаймні тимчасово. І ще їй кортіло подивитися на Ніка. Невже він насправді запросив її на вечерю? Це вже зараз здавалося таким, у що було важко повірити.
Алберт перемкнув швидкості, потім погойдав важелем коробки передач.
– Годиться, – сказав він і зіскочив на землю. – Залізайте, Лорел. Щойно ми його покотимо, вам треба різко забирати вправо, щоб ми розвернули його кругаля.
– Гаразд.
Вона нервово озирнулася, коли троє чоловіків вишикувалися в ряд позаду заправника, з Ніком посередині.
– Ви готові? – запитав той.
Алберт з Бобом кивнули.
– Ну, тоді – всі разом!
Боб приготувався штовхати щосили, і до біса той біль у попереку, який отруював йому життя останні десять років, але заправник покотився з абсурдною легкістю. Лорел з усіх сил викручувала туге, громіздке кермо. Жовтий автомобіль зробив невеличке коло по сірому бетону і поїхав у бік "767-го", який повільно котився на позицію біля припаркованого лайнера "Дельти".
– Різниця між цими двома повітряними суднами просто неймовірна, – сказав Боб.
– Так, – погодився Нік. – Ти виявився правим, Алберте. Хай ми відстали від сучасності, але цей літак якимсь дивним чином досі залишається її частиною.
– Так само, як і ми, – докинув Алберт. – Принаймні, поки що.
Турбіни "767-го" завмерли, залишилося тільки рівномірне, низьке гудіння допоміжних силових установок – у Браяна тепер працювали всі чотири. Але їх гучності не вистачало, щоб приховати той скрегіт на сході. Раніше він мав певну суцільну однорідність, але, наблизившись, роздробився; тепер там начебто були присутні звуки у звуках, а в сукупності це починало здаватися жахливо знайомим.
"Тварини під час годівлі, – подумала Лорел і здригнулася. – Ось на що це схоже – вловлене мікрофонами і підсилене до гротескних пропорцій чвакання тварин, які щось жеруть".
Лорел пробрало сильним дрожем, вона відчула, як її думки починає вгризати паніка – стихійна сила, яку вона була здатна контролювати не більше, ніж те хтозна-що, яке утворювало ті звуки.
– Можливо, якби ми могли побачити, що воно таке, ми могли б з ним упоратися, – промовив Боб, коли вони знову почали штовхати заправник.
Алберт кинув на нього короткий погляд і сказав:
– Я так не думаю.
4
Браян з'явився в передніх дверях "767-го" і махнув Руді з Бетані, щоб підкочували до нього трап. Коли вони це зробили, він ступив на горішню платформу і показав на перехрещені крила. Поки вони котили його в тому напрямку, Браян прислухався до звуків зі сходу і раптом йому згадався один фільм, який він дивився дуже давно в нічній телепередачі. Там Чарлтон Гестон грав хазяїна великої плантації в Південній Америці[161]. На його плантацію нападає величезний рухомий килим мурах-солдатів, мурах, які з'їдають геть усе на своєму шляху: дерева, траву, будівлі, корів, людей. Як же називався той фільм? Браян не міг пригадати. Він тільки пам'ятав, що Чарлтон вдавався до дедалі більш відчайдушних хитрощів, щоб зупинити мурашву чи бодай затримати її. А чи поборов він їх врешті-решт? Браян цього не пам'ятав, аж тут зненацька зринув фрагмент його сновидіння, тривожний відсутністю в ньому зв'язку з будь-чим, – той зловісний червоний напис:
"ТІЛЬКИ ЛЕТЮЧІ ЗІРКИ"
– Стоп тут! – крикнув він Руді й Бетані.
Вони припинили штовхати трап, і Браян обережно спустився по сходах, поки його голова не опинилася на рівні нижньої площини крила дельтівського авіалайнера. Обидва літаки – що "767-й", що "727-й" – мали вічка централізованої заправки в лівому крилі. Тепер Браян дивився на маленький квадратний лючок з трафаретними написами: "ДОСТУП ДО ПАЛИВНОГО БАКА" та "ПЕРЕД ЗАПРАВКОЮ ПЕРЕВІРИТИ ЗАПІРНИЙ КЛАПАН". А якийсь веселун ще й причепив на лючок круглу жовту наліпку зі смайликом. Це був останній сюрреалістичний штрих.
Алберт, Боб і Нік підштовхали заправник до місця під Браяном і тепер дивилися вгору, в потемку, що розвиднювався, їхні обличчя були брудно-сірими колами.
Браян нахилився і гукнув униз до Ніка:
– Там два шланги, по одному з кожного боку! Мені потрібен короткий!
Нік звільнив шланг і подав його вгору. Тримаючи сопло шланга й тією ж рукою хапаючись за трап, Браян перехилився під крилом і відчинив заправний лючок. Там стирчав, як палець, з'єднувач зі сталевим штоком. Браян нахилився далі… і послизнувся. Та встиг ухопитися за перила трапа.
– Тримайтеся, друже, – гукнув Нік, піднімаючись по трапу. – Йде допомога.
Він зупинився за три щаблі нижче Браяна і вхопив того за пояс.
– Зробіть мені послугу, гаразд?
– Яку ще?
– Не пердіть.
– Намагатимуся, хоча не обіцяю.
Браян знову перехилився і подивився вниз. Під крилом до Боба з Албертом приєдналися Руді й Бетані.
– Відійдіть, якщо не хочете скупатися під душем з авіапального! – гукнув він. – Я не можу контролювати запірний клапан цього дельтівського, тож він може потекти.
Чекаючи, поки вони відійдуть, він подумав: "Звісно, з нього може нічого не потекти.