Так-так, Росмане, не дивуйся!"
"А звідки Ти знаєш того чоловіка?" — спитав Карл.
"Іноді він теж сюди заходить", — сказав Робінсон.
"Сюди?" — Від здивування Карл легенько ляснув долонею по долівці.
"Дивуйся скільки влізе, — правив своєї Робінсон, — навіть я не міг вийти з дива, коли служник мені оповідав. Уяви собі, коли Брунельди не було вдома, чоловік платив служникові, аби той завів його до її покоїв, і неодмінно прихоплював якусь дрібничку, а залишав натомість завжди щось дуже коштовне і вишукане для Брунельди, суворо забороняючи служникові казати, від кого. Але раз, коли він приніс — так казав служник, і я вірю — щось просто-таки безцінне з порцеляни, Брунельда якось здогадалася, тут же пожбурила на підлогу, потопталася по тому, плюнула і зробила ще щось, про що служник від огиди навіть не годен був говорити".
"А що їй той чоловік заподіяв ?" — спитав Карл.
"Цього я якраз і не знаю, — сказав Робінсон. — Але гадаю, нічого надзвичайного, в кожному разі, він і сам не знає. Я ж кілька разів заговорював із ним про це. Він щодня чекає мене на розі, і коли я приходжу, то завжди розповідаю йому новини, а якщо не можу прийти, він чекає пів години, а тоді йде собі. То був для мене добрий додатковий зарібок, бо за такі вісті він платить дуже пристойно, але відколи про це довідався Делямарш, все доводиться віддавати йому, то я вже й рідше ходжу".
"Але що цьому чоловікові потрібно? — спитав Карл. — Чого йому треба? Він же чує, що вона його не хоче".
"Так", — зітхнув Робінсон, припалив цигарку і, вимахуючи руками, випустив дим угору. А тоді, здавалося, передумав, бо сказав: "А мене що це обходить? Я знаю, він ладен би викласти купу грошей за те, аби могти отак собі лежати тут на балконі, як ми".
Карл устав, прихилився до поруччя і подивився вниз на вулицю. Місяць уже показався, але його світло ще не добралося вглиб завулка. Така порожня за дня вулиця тепер, особливо перед вхідними брамами, аж кишіла людьми, всі перебували в повільному натужному русі, сорочки чоловіків, ясне вбрання жінок слабко вирізнялося з темряви, всі були з непокритими головами. Численні балкони навкруги тепер були заповнені, там при світлі жарівки сиділи родини, залежно від розміру балкона, за маленькими столиками чи просто рядочком на стільчиках, або принаймні вистромляли з кімнат голови. Чоловіки сиділи з широко розставленими ногами, виставивши ноги між поруччям, і читали газети, що сягали мало не до самої долівки, або ж грали в карти, нібито й мовчки, зате гучно ляскаючи ними об стіл, у жінок на колінах було повно шитва, і вони тільки вряди-годи зиркали, що діється довкола або на вулиці, якась квола білява жінка на сусідньому балконі безперестанку позіхала, закочуючи при цьому очі й за кожним разом підносячи до уст якусь річ, яку саме церувала, дітям навіть на найменших балконах удавалося вганятися одні за одними, що дуже дратувало батьків. Усередині в багатьох кімнатах були налаштовані грамофони, вони видмухували спів або оркестрову музику, ніхто особливо на цю музику не зважав, лише то тут, то там котрийсь батько родини подавав рукою якийсь знак, і хтось поспішав до покою, щоб поставити нову платівку. В декотрих вікнах виднілися геть непорушні пари закоханих, в одному вікні навпроти Карла якраз виструнчено стояла така пара, молодий чоловік однією рукою обіймав дівчину, а другою стискав її за перса.
"А Ти знаєш когось із цих людей по сусідству?" — спитав Карл Робінсона, який теж підвівся і, через те що його морозило, крім ковдри, загорнувся ще й у Брунельдину шаль.
"Майже нікого. І це, власне, найгірше в моєму становищі, — сказав Робінсон, притягуючи його до себе, аби шепнути щось на вухо, — бо поза тим наразі гріх нарікати. Через Делямарша Брунельда попродавала все, що мала, і переїхала з усіма багатствами сюди, в це передміське помешкання, щоби повністю присвятити себе йому, і щоби їм ніхто не заважав, до речі, це й Делямаршеве бажання".
"А служників звільнила?" — спитав Карл.
"Саме так, — сказав Робінсон. — Та й де було їх тут примістити? Ці служники — ще й які вибагливі панове. Якось Делямарш іще в Брунельди ляпасами вигнав одного такого з кімнати, просто-таки мигтіли ті ляпаси, аж поки чоловік опинився в коридорі. Звісно, решта служників була з ним заодно, і вони зчинили за дверима такий рейвах, коли виходить Делямарш (тоді я ще був не служником, а другом дому, але перебував поміж служників) і питає: "Чого вам?" Найстарший служник, такий собі Ізидор, та й каже: "З Вами ми не маємо про що говорити, наша господиня — ласкава пані". Як Ти, мабуть, зауважуєш, вони дуже шанували Брунельду. А Брунельда, нітрохи на них не зважаючи, підбігла до Делямарша, тоді вона ще не була така огрядна, як тепер, при всіх його обійняла, поцілувала та ще й "коханим Делямаршем" назвала. "І нажени вже нарешті цих мавп", — сказала вона насамкінець. Мавпи — це служники, тільки уяви собі ті міни, які вони скривили. Тоді Брунельда притягла Делямаршеву руку до свого гаманця, який носила на поясі, Делямарш сягнув туди і взявся розраховуватися зі служниками, сама ж Брунельда брала участь у розрахунках тільки тим, що стояла собі з розкритим гаманцем на поясі. Делямарш мусив сягати туди часто, бо роздавав гроші, не рахуючи і не перевіряючи вимог. Нарешті сказав: "Якщо не хочете говорити зі мною, то я скажу Вам від імені Брунельди: пакуйте свої речі, і то бігцем". Так їх і звільнили, після цього були ще якісь процеси, Делямаршеві навіть раз довелося піти в суд, але про це я нічого докладніше не знаю. Лише після того, як вони спровадили служників, Делямарш каже Брунельді: "Отож тепер у Тебе немає служби?" А вона каже: "Але ж у нас є Робінсон". На це Делямарш, ляснувши мене по плечу: "Що ж, станеш нам за служника". А Брунельда поплескала мене по щоці, як матимеш нагоду, Росмане, підлаштуй так, аби вона й Тебе поплескала, просто не повіриш, яка то розкіш".
"І так Ти став Делямаршевим прислужником? " — сказав, підсумовуючи, Карл.
Робінсон почув у цьому питанні нотки жалю і відповів: "Я служник, але це помічають лише декотрі люди. Бачиш, Ти ж і сам не знав, хоча Ти вже якийсь час у нас. Сам бачив, як я тоді вночі був одягнений у Вашому готелі. В найвишуканіше вбрання, хіба служники так вбираються? Ось лише що мені не вільно відходити, весь час мушу бути під рукою, бо в господарстві без роботи не буває. А одного на таку купу роботи замало. Ти вже, мабуть, зауважив, у нас в кімнаті понаскладувано повно речей, що не вдалося продати при переїзді, ми забрали із собою. Звичайно, їх можна було пороздаровувати, але Брунельда ніколи нічого не дарує. Подумай-но тільки, скільки праці коштувало винести всі ці речі сходами".
"Робінсоне, Ти що, сам усе це витяг нагору?" — скрикнув Карл.
"А хто ж іще? — сказав Робінсон. — Був іще один помічник, ледаще стерво, більшість роботи припало мені. Брунельда стояла внизу коло вантажівки, Делямарш керував тут нагорі, куди що класти, а я безперестанку бігав уверх-униз. Два дні все це потривало, дуже довго, чи не так? Але Ти уявити собі не можеш, скільки тут у цій кімнаті речей, усі шафи напхано, а за шафами все напаковано аж під стелі. Якби найняти на переїзд кількох людей, впоралися б дуже швидко, але Брунельда не хотіла довірити цього нікому, крім мене. Дуже гарно з її боку, але тоді я підірвав собі здоров'я до кінця життя, а що в мене ще було, як не здоров'я. Варто мені бодай трішки напружитися, і вже починає шпигати тут, і тут, і тут. Невже Ти думаєш, що ці хлопаки в готелі, ці трав'яні жаби — бо ж хто іще? — змогли би здолати мене, якби я був здоровий. Але хай як мені зле — Делямаршу з Брунельдою я не скажу ані слова, працюватиму, доки зможу, а коли вже не зможу, ляжу собі тихесенько й помру, і тільки тоді, надто пізно, вони помітять, який я був хворий, і все одно працював і працював, і запрацювався на смерть, їм служачи. Ох, Росмане, — сказав він нарешті, втираючи очі рукавом Карлової сорочки. А за хвилю сказав: — Невже Тобі не холодно, Ти ж стоїш у самій сорочці".
"Та ну Тебе, Робінсоне, — сказав Карл, — Ти тільки й робиш, що плачеш. Щось я не вірю, аби Ти був аж такий хворий. Виглядаєш Ти на цілком здорового, та оскільки лежиш тут постійно на балконі, понавигадував собі різного. Може, часом і кольне десь у грудях, у мене теж таке буває, в кожного таке буває. Якби всі люди так плакалися з кожної дрібниці, як Ти, то всі на цих балконах тільки би те й робили, що ридали".
"Мені краще знати, — сказав Робінсон, витираючи очі тепер уже краєчком ковдри. — Студент, який мешкає поряд із винаймачкою, що варила для нас, сказав мені недавно, коли я відносив посуд: "Послухайте, Робінсоне, а Ви не хворі часом?" Мені заборонено розмовляти з людьми, тому я просто поставив посуд і хотів був уже йти. Коли він приступає до мене і каже: "Послухайте, чоловіче, не доводьте себе до краю, Ви хворі". "Добре, ну то й що мені робити", — питаю. "То вже Ваша справа", — сказав він і відвернувся. Інші, ті, що сиділи при столі, зареготали, в нас тут скрізь вороги, тож я взяв і пішов".
"Тобто людям, що мають Тебе за дурня, Ти віриш, а тим, що бажають Тобі добра, ні".
"Але ж я то знаю, як мені", — скипів Робінсон, але тут-таки знову заплакав.
"Ти просто не знаєш, чого Тобі бракує, ліпше пошукай собі якусь путящу роботу, замість прислужувати тут Делямаршеві. Бо, наскільки можу судити з Твоїх розповідей і з того, що сам побачив, це не служба, а просто-таки рабство якесь. Цього не знесе жодна людина, охоче вірю. Але Ти, мабуть, думаєш, раз Ти Делямаршеві друг, то не смієш його покинути. Це неправильно, якщо він не бачить, яке в Тебе злиденне життя, то в Тебе нема перед ним анінайменших зобов'язань".
"Тобто Ти й справді віриш, що я відживу, коли полишу служити тут".
"Звісно", — сказав Карл.
"Звісно?" — перепитав Робінсон.
"Ну, звісно ж", — сказав Карл, усміхаючись.
"Тоді я відразу можу починати відпочивати", — сказав Робінсон і подивився на Карла.
"Як це так?"
"Ну, Ти ж маєш перебрати всю мою працю", — відповів Робінсон.
"Хто Тобі таке сказав?" — запитав Карл.
"Та це ж давній план. Про це мова ось уже кілька днів. Почалося все з того, що Брунельда на мене визвірилася, бо я, бач, не утримую помешкання в належній чистоті.