Він виявив цим свою слабість. В його рухові виразно почувалась невпевненість.
Місіс Герствуд помітила це і накинулася на нього, як лютий звір, готуючись завдати рішучого удару.
— Я вимагаю, щоб гроші на поїздку у Вокішу були в мене завтра вранці,— заявила вона.
Герствуд вражено дивився на дружину. Він ніколи ще не бачив в її очах такої холодної, стальної рішучості, такої жорстокої байдужості до нього. Видно було, що вона добре володіє собою і вирішила за всяку ціну вирвати з його рук владу над домом. Герствуд відчув, що в нього не вистачить сил для оборони, і вирішив перейти до наступу.
— Що це ти вигадала? — вигукнув він, схопившись на ноги. — Ти вимагаєш! Хотів би я знати, який гедзь тебе вкусив сьогодні.
— Ніщо мене не вкусило! — спалахнула вона. — Мені потрібні гроші, от і все! Можеш тоді займатися своїм паскудством!
— Паскудством! Що ти верзеш! Нічого я тобі не дам! Що мають означати ці твої нападки?
— Де ти був учора ввечері? — крикнула вона несамовито. — З ким катався на Вашінгтонському бульварі? З ким був у театрі, коли Джордж тебе бачив? Ти думаєш, я дурна і мене можна водити за носа? Думаєш, я вічно сидітиму вдома і віритиму отим твоїм "я не маю часу" та "мені ніколи", а ти будеш розважатися й казати всім, що я хвора і не виходжу з дому? Але затям собі: з мене досить твоєї тиранії! Я не дозволю тобі знущатися з мене і з дітей! Годі!
— Це брехня! — тільки й спромігся сказати Герствуд, почуваючи, що потрапив у безвихідь.
— Брехня, аякже! — просичала вона люто, але потроху опановуючи себе. — Можеш називати це брехнею, але я знаю, що це правда!
— А я тобі кажу, що це брехня! — глухим і захриплим голосом повторив він. — Ти, мабуть, місяцями збирала мерзенні плітки і тепер гадаєш, що я у тебе в руках. Думаєш, тобі пощастить налякати мене і забрати владу наді мною? Не буде цього, чуєш, не вийде! Поки я в цьому домі, я тут хазяїн, і ні ти, ні будь-хто інший не буде командувати мною. Зрозуміло?
Він усе приступав до дружини, і в його очах горів лихий огонь. Було в цій жінці щось таке бездушне, безсоромне і зухвале, що він на мить, відчув бажання задушити її.
А місіс Герствуд дивилася на нього холодними очима, наче удав на свою жертву.
— Я не командую тобою, — відповіла вона. — Я тільки кажу тобі, чого я хочу.
Її відповідь була така холодна і визивна, що зовсім спантеличила Герствуда. Він уже не міг нападати, вимагати доказів. В її погляді він прочитав, що вона має докази, що закон на її боці, що все його майно записане на її ім'я. У цю мить Герствуд нагадував потужний і грізний корабель, що залишився без вітрил і безладно несеться на хвилях.
— А я тобі кажу, — промовив він, теж трохи опам'ятавшись, — що ти не діждеш цього!
— Це ми ще побачимо! — промовила вона. — Я з'ясую, які мої права. Може, ти розмовлятимеш з моїм адвокатом, якщо не хочеш розмовляти зі мною.
Місіс Герствуд чудово зіграла свою роль, і її слова справили належне враження. Герствуд почував, що сила на її боці. Він зрозумів, що це не просте залякування. Справа повертала на зле, на дуже зле. Він уже не знав, що казати. Веселе сяйво цього дня раптом померкло. Герствуд був стурбований, злий, глибоко нещасний. Що ж тепер діяти?
— Роби, як знаєш, — промовив він нарешті.— Я більше не хочу мати з тобою нічого спільного,
І він вийшов з кімнати.
РОЗДІЛ XXIII
Душевні муки. Один щабель пройдено
Керрі не встигла ще дійти додому, як її охопили сумніви і побоювання, одвічні супутники нерішучості. Вона ніяк не могла переконати себе, що не схибила, давши обіцянку Герствудові, і не знала, чи повиниа додержати слова. Обміркувавши все докладно на самоті, вона помітила багато такого, що не спадало їй на думку, коли він так палко її умовляв. Тепер вона ясно бачила, що опинилася в двозначному становищі, погодившись стати дружиною Герствуда, який мав уважати її заміжньою жінкою. Пригадалося їй і все те, що зробив для неї Друе, і промайнула думка, що було б негарно піти від нього отак, не сказавши йому й слова. Крім того, живе вона в затишку, в достатку, а для людини, яка боїться життя, це неабиякий аргумент і на підкріплення його виникають несподівані й дивні міркування:
"Хіба ти знаєш, що на тебе чекає? На світі так багато лихого! Людям доводиться жебрати. А скільки жінок потрапляє у біду! Невідомо, що може трапитись. Пригадай той час, коли ти сама була голодна. Тримайся того, що маєш!
Дивна річ: хоч її вабило до Герствуда, йому не пощастило цілком підкорити її собі. Вона слухала його, усміхалася, раділа — і все ж таки, кінець кінцем, не погоджувалася з ним. Причина ж була та, що йому бракувало тієї величної і могутньої пристрасті, яка затьмарює розум, сплутує і трощить усі доводи і теорії, тимчасово позбавляє людину здатності міркувати. Майже кожного чоловіка охоплює один раз у житті — найчастіше замолоду — така могутня пристрасть, що закінчується першою перемогою.
Герствуд, чоловік літній, не зберіг цього юнацького вогню, хоч і кохав палко і нерозважливо. Його пристрасть була така сильна, що змогла збудити в Керрі потяг до нього. Вона навіть повірила, що кохає його, хоч насправді цього не було. З жінками це часто трапляється, бо кожна жінка прагне любові і для неї найбільша радість знати, що її хтось кохає. Бажання бути під чиїмсь захистом, відчувати ніжне піклування, співчуття — невід'ємна риса жіночої вдачі. Коли ж до цього прилучається симпатія і природний нахил до сентиментальності, жінці важко відмовити чоловікові, і їй здається, що вона закохана.
Повернувшись додому, Керрі переодяглась і заходилася по-своєму прибирати в кімнатах. їй не подобалось, як покоївка розставляє меблі. Одне з крісел-гойдалок завжди опинялося в кутку, і Керрі так само неухильно переставляла його. Але сьогодні вона була така заклопотана своїми думками, що не звернула на це уваги. Так минув час до п'ятої години, і з'явився Друе. Комівояжер був червоний і схвильований, він твердо вирішив дізнатися, що було між Керрі й Герствудом. Він цілий день сушив собі над цим голову і стомився від цих думок. Йому хотілося, щоб з цією справою швидше було покінчено. Він не чекав нічого особливо серйозного, проте чомусь не наважувався почати розмову. Коли він ввійшов, Керрі сиділа біля вікна, гойдаючись і дивлячись у парк.
— Що це з тобою? — спитала вона невинним тоном, стомлена внутрішньою боротьбою, помічаючи його нервові рухи і погано приховане хвилювання. — Ти кудись поспішаєш?
Опинившись перед нею, він вагався, не знаючи, з чого почати. Він не був дипломатом, не вмів читати в думках і взагалі не відзначався спостережливістю.
— Коли ти повернулась додому? — запитав він якось по-дурному.
— Годину, чи що, тому. А чом ти питаєш?
— Тебе не було, коли я приходив додому сьогодні вранці, отже, ти десь була.
— Так, я пішла погуляти, — просто сказала Керрі.
Друе не відривав від неї очей. Хоч він і не боявся принизити себе цією розмовою, він усе ж таки не наважувався заговорити. І він усе дивився й дивився на неї, поки вона не спитала:
— Чого ти так видивився на мене? Що сталося?
— Нічого, — відповів він, — я просто думав…
— Що думав? — спитала вона, усміхаючись, здивована його поведінкою.
— Так, нічого… нічого особливого.
— То чого ж ти так дивишся?
Друе стояв біля туалетного столика, кумедно вирячивши очі. Капелюх і рукавички він уже скинув і тепер перебирав усе, що було під рукою. Він не йняв віри, що ця вродлива жінка, яка сидить перед ним, могла бути така підступна. Йому дуже хотілося впевнитись, що все гаразд. Проте слова покоївки не давали йому спокою. Він хотів поговорити з Керрі по щирості, але не знаходив потрібних слів.
— Що ти робила сьогодні вранці? — нерішуче спитав він нарешті.
— Таж ходила гуляти! — відповіла Керрі.
— Напевне? — допитувався він.
— Та напевне ж! А що таке, чому ти питаєш?
Керрі почала догадуватись, що він щось знає. Вона миттю насторожилася, її щоки трохи зблідли.
— А я подумав, що, може, це не так, — вів далі він, все ще безпорадно пробуючи зрушити справу з місця.
Керрі дивилась на нього і набиралась нової сміливості. Вона помітила, що він і сам вагається, і жіноча інтуїція одразу підказала їй, що нема чого особливо лякатися.
— Що ти таке кажеш, нічого не розумію! — промовила вона і наморщила гарне чоло. — Ти якийсь чудний сьогодні.
— Бо я й почуваю себе якось чудно, — відповів він.
Ще якусь мить вони дивились одне одному в вічі, і нарешті Друе зважився.
— Що у тебе з Герствудом? — спитав він.
— У мене з Герствудом?.. Що ти хочеш цим сказати?
— А він хіба не приходив сюди без кінця, коли мене не було в місті?
— Без кінця?.. — повторила Керрі з винуватим виглядом. — Та ні! Що ти говориш!
— Мені сказали, що ти їздила з ним кататись, що він приходив сюди щовечора!
— Зовсім ні! — відповіла Керрі.— Це неправда! Хто тобі сказав?
Вона почервоніла по саме волосся, але Друе не міг цього помітити, бо в кімнаті вже посутеніло. Він слухав заперечення Керрі, і до нього поверталась упевненість у собі.
— Байдуже, хто сказав, — заявив він. — Так ти запевняєш, що цього не було?
— Та кажу ж тобі! — відповіла Керрі.— Ти ж знаєш, скільки разів він тут був.
Друе мовчав і напружено думав.
— Я знаю тільки те, що ти мені казала, — мовив він нарешті.
Він нервово почав ходити туди й сюди, а Керрі розгублено стежила за ним.
— Я тобі не казала нічого такого, — заявила Керрі, трохи отямившись.
— На твоєму місці,— провадив Друе, не звертаючи уваги на її слова, — я не став би з ним водитися. Він же одружений.
— Хто… хто одружений? — перепитала Керрі, затинаючись.
— Як то хто? Герствуд, звичайно! — промовив Друе, помітивши, яке враження це на неї справило, і зрозумівши, що завдає їй дошкульного удару.
— Герствуд! — вигукнула Керрі, схоплюючись з місця.
Вона то блідла, то червоніла, все пливло в неї перед очима.
— Хто тобі сказав? — спитала вона, забуваючи, що така цікавість недоречна і цілком викриває її.
— Як то хто? Я сам знаю! Мені це давно відомо.
Керрі марно намагалася зібрати докупи думки. Вигляд у неї був жалісний, проте почуття, що ворушилися в ній, не мали нічого спільного з боязкістю.
— Здається, я казав тобі про це, — додав Друе.
— Ні, не казав, — заперечила вона, і голос її раптом зміцнів. — Ти й не думав мені про це говорити!
Друе уважно слухав її.