— Як у тебе повертається язик про таке доповідати, дармоїде!
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, — тихо обізвався Швейк, — таки справді вкрали. На вокзалі завжди вештається чимало отих злодюжок. Я собі цю історію уявляю так: одному з них, безсумнівно, припала до вподоби ваша валіза, і той жевжик, безсумнівно, скористався хвилиною, коли я відійшов від багажу, щоб доповісти вам, що з вашими речами все гаразд. Той голодранець міг поцупити вашу валізу саме в цю зручну для нього мить. Вони чигають якраз на таку хвилину. Два роки тому на Північно-Західному вокзалі вкрали в однієї пані візочок разом з дівчинкою, загорнутою в ковдру, але злодії були такі порядні, що віднесли її в поліцію на нашій вулиці, мовляв, дитину хтось підкинув і вони знайшли її у під'їзді. Потім газети з тієї сердешної пані зробили матір-душогубку. — І Швейк з притиском заявив: — На вокзалах завжди крали і будуть красти. І нічого тут не вдієш.
— Я глибоко переконаний, Швейку, — промовив надпоручник, — що ви колись таки довоюєтесь, Я й досі не добрав, чи ви вдаєте дурня, чи вже таким дурнем народилися. Що було в тій валізі?
— Та нічого особливого, пане обер-лейтенанте, — відповів Швейк, не зводячи очей з голомозого черепа цивільного, який сидів навпроти надпоручника і, здавалося, зовсім не цікавився цією справою, а читав свою "Neue Freie Presse". — В тій валізі тільки й було, що дзеркало з нашої кімнати та залізна вішалка з передпокою, і ми, власне, нічого не втратили, бо дзеркало і вішалка належали домовласникові.
Побачивши погрозливий рух надпоручника, Швейк провадив лагідним тоном:
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я про те, що ту валізу поцуплять, наперед нічого не знав, а щодо дзеркала й вішалки, то я повідомив домовласника, що ми їх повернемо, тільки-но прийдемо з війни додому. У ворожих країнах, певно, буде багато дзеркал і вішалок, отже, в кожному разі, ні ми, ні пан домовласник не зазнаємо жодного збитку. Як тільки здобудемо якесь там місто...
— Геть звідси! — страшним голосом ревнув надпоручник. — Я вас колись до польового суду віддам. Ну, чи не найбільший ви кретин у світі? Інша людина, коли б навіть жила тисячу років, не наробила б стільки дурниць, як ви за ці кілька тижнів. Гадаю, що й ви це помітили?
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, помітив. У мене, так би мовити, неабиякий спостережницький хист, та він виявляється аж тоді, коли вже запізно. І вийшло таке, що хоч під землю провалися. Так уже мені, видно, на роду написано, як тому Нехлебі з Неказанки, якого носило до шиночка "В сучому гайку". Він завжди мріяв стати доброчесним і від суботи почати нове життя, але завжди другого ж дня розповідав: "Прокидаюсь я вранці, друзі, дивлюсь — лежу на нарах у поліції". І ставалося з ним таке кожного разу, коли він давав собі слово йти чемно додому, а наприкінці виявлялося: або він по дорозі повалив десь тин, або випряг коня візникові, або намагався прочистити люльку пером, видертим із султана на касці в поліцая. Він просто вже й не знав, що йому робити. Але найбільше його мучило, що те прокляття переслідує його вже з діда-прадіда. Якось вибрався його дід у мандри...
— Швейку, дайте мені спокій з вашими розповідями.
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, все, що я вам зараз розкажу, чистісінька правда. Вибрався його дід у мандри...
— Швейку, — розлютився надпоручник, — я ще раз наказую вам нічого мені не розповідати! Я не хочу більше нічого слухати. Стривайте-но, приїдемо до Будейовиць, я з вами порахуюся. Я накажу посадити вас на гауптвахту! Вам це відомо?
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, невідомо, — лагідно сказав Швейк.
— Ви мені про це ще на згадували.
У надпоручника мимохіть заклацали зуби, він зітхнув, видобув з шинелі "Богемію" і почав читати відомості про великі перемоги на фронті та про дії німецького підводного човна "Е" в Середземному морі. Та коли він дійшов до повідомлення про новий німецький винахід — висаджувати міста в повітря за допомогою спеціальних бомб, які, скинуті з літака, вибухають тричі підряд, то почув голос Швейка, що звернувся до лисого пана:
— Пробачте, шановний пане, чи не ви часом пан Пуркрабек, представник банку "Славія"?
Коли голомозий не відповів, Швейк заговорив до надпоручника:
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я читав якось у газеті, що нормальна людина повинна мати на голові в середньому від шістдесяти до сімдесяти тисяч волосин, а в брюнетів звичайно волосся буває рідше, як це видно з багатьох прикладів. — І він невблаганно повів далі: — А один студент медик у кав'ярні "У Шпірків" також казав раз, нібито причиною випадання волосся буває нервовий струс протягом перших шести тижнів після народження.
Тоді сталося щось жахливе. Голомозий пан кинувся на Швейка і, заверещавши:
"Marsch heraus, Sie Schweinkerl!" 1 — виштовхав його коліном у коридор, потім повернувся в купе і зробив невеличкий сюрприз надпоручникові, відрекомендувавшись йому.
1 Геть звідсіля, свинюко! (Нім.)
Швейк трохи помилився. Голомозий суб'єкт був не паном Пуркрабеком, представником банку "Славія", а всього-на-всього генерал-майором фон Шварцбурґом.
Генерал-майор у цивільному одязі саме виконував інспекційну подорож по гарнізонах ї зараз збирався налетіти на Будейовиці.
Це був найстрашніший інспекційний генерал з усіх, що будь-коли існували на світі. Виявивши якісь непорядки, він провадив з начальниками гарнізонів таку розмову:
"Ви маєте револьвер?"
"Маю".
"Добре. На вашому місці я б, напевно, вже знав, що з ним робити, бо те, що я тут бачу, це не гарнізон, а свиняча череда".
І справді, після його інспекційної подорожі то тут, то там хтось завжди стрілявся, і генерал-майор фон Шварцбурґ сприймав це з задоволенням:
"Так і повинно бути. Оце справжній солдат!"
Скидалося на те, що він узагалі не любив, щоб після його інспекції будь-хто лишався живий. У нього була манія переводити офіцерів у найнеприємніші місця.
Щось не так, яка-небудь дрібничка — і офіцер уже прощався зі своїм гарнізоном і їхав на чорногорський кордон або до якогось задрипаного гарнізону, що вщент снився в брудному закутку Галичини.
— Пане надпоручнику, — спитав генерал-майор, — у якому кадетському корпусі ви вчилися?
— У Празькому.
— Отже, ви вчилися в кадетському корпусі й навіть не знаєте, що офіцер відповідає за свого підлеглого? Дуже гарно. По-друге, ви розмовляєте зі своїм денщиком, немов з якимсь сердечним другом. Дозволяєте говорити, хоч його не питають. Це ще краще. І, нарешті, ви дозволяєте йому ображати ваше начальство, а це вже найгарніша справа. З цього всього я зроблю деякі висновки. Ваше прізвище, пане надпоручнику?
— Лукаш.
— А в якому полку служите?
— Я був...
— Дякую, ми зараз говоримо не про те, де ви були. Я хочу знати, де ви тепер.
— В дев'яносто першому піхотному полку, пане генерал-майоре. Мене перевели,
— Вас перевели. Значить, зробили дуже добре. Вам не зашкодить якнайшвидше разом з дев'яносто першим піхотним полком подивитись, як виглядає фронт.
— Це вже вирішено, пане генерал-майоре.
Тепер генерал-майор почав розводитися про те, що в станні роки, як він помітив, офіцери розмовляють зі своїми підлеглими в фамільярному тоні, і він у цьому вбачає небезпечне поширення деяких демократичних принципів. Солдата треба тримати в страху. Треба, щоб він тремтів перед своїми начальниками, боявся їх.
Офіцери повинні тримати рядових на відстані десяти кроків від себе й не дозволяти солдатам думати самостійно, навіть взагалі думати. В цьому полягає трагічна помилка останніх років. Раніше солдати боялись офіцерів, як вогню, а сьогодні...
Генерал-майор безнадійно махнув рукою:
— Теперішні офіцери здебільшого панькаються з солдатами. Ось що я хотів сказати.
Він знову взяв газету і заглибився в читання. Надпоручник Лукаш, блідий, вийшов у коридор, щоб порахуватись із Швейком.
Той стояв біля вікна, і на його обличчі був такий щасливий і задоволений вираз, який може мати лише одномісячна дитина, що наїлася й напилася, а тепер солодко спить.
Надпоручник зупинився й кивком показав Швейкові на порожнє купе. Потім увійшов за ним і замкнув двері.
— Швейку, — сказав він урочисто, — нарешті прийшла хвилина, коли ви дістанете від мене зо два таких ляпаси, яких іще світ не бачив. Якого чорта ви причепилися до цього лисого пана? Ви знаєте, хто він такий? Це генерал-майор фон Шварцбурґ!
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, — обізвався Швейк з міною великомученика, — мені ніколи в житті й на думку не спадало будь-кого образити, а щодо якогось генерал-майора, то про нього я навіть і не чув, і в вічі його не бачив. Він справді викапаний Пуркрабек, представник банку "Славія". Той ходив до нас у шинок, а раз, коли біля столу був заснув, якийсь добродій написав йому на лисині чорнильним олівцем: "Дозволяємо собі ввічливо запропонувати вам згідно з доданим тиражем № 111-в застрахувати у нас життя і таким чином назбирати грошей на посаг і забезпечення ваших дітей". Потім, зрозуміло, всі пішли геть, а я залишився з ним наодинці, а оскільки мені завжди немов наврочено, то він, коли продер очі й лупнув на себе в Дзеркало, зовсім оскаженів і, гадаючи, що це я йому таке встругнув, також хотів мені врізати кілька ляпасів. Слівце "також" спливло з Швейкових уст так щиро, лагідно і з таким докором, що в поручника опустилася рука. А Швейк вів далі:
— Через таку дрібнісіньку помилку тому панові не варто було так хвилюватися, у нього насправді повинно бути від шістдесяти до сімдесяти тисяч волосин, як писалося в тій статті "Що треба мати нормальній людині". Мені ніколи в житті на думку не спадало, що на світі існує якийсь лисий генерал-майор. Сталася, так би мовити, трагічна помилка; вона може трапитися з кожним, коли один зробить якесь зауваження, а другий зараз же за це вчепиться. Кілька років тому кравець Гівль розповідав нам, як він їхав із Штірії, де кравцював, до Праги через Леобен і віз із собою шинку, куплену в Маріборі. Їде він поїздом і гадає, ніби він узагалі єдиний чех між усіма пасажирами. Та, коли проїздили біля Святого Моріца, він почав краяти по шматочку з цілої шинки, якийсь пан навпроти нього так ласо почав завертати на неї очима, аж слина йому з рота котила.