Аржан-1 складався з могильної камери й складної зрубної навколишньої конструкції, які були поховані під круглою платформою з кам'яних валунів 100 м у поперечнику та 3–4 м заввишки: це свідчить про колосальні витрати праці. На платформі колись стояв оленевий камінь. Центральна могильна камера була пограбована, але те, що збереглося, свідчить, що там містилися два тіла, царя і його дружини, дбайливо вбрані в хутро, золоті та бірюзові прикраси; також там була зброя, зокрема, кинджали, бойова сокира й бронзові вістря стріл, різноманітна кінська збруя і два бронзових навершя від жердин або булав, увінчаних гірськими баранами, що характерно для скіфо-сибірського звіриного стилю. Навколо центрального поховання, у відсіках, утворених дерев'яною конструкцією, були знайдені тіла 15 слуг, яких, ймовірно, умертвили із цієї нагоди, а також понад 160 осідланих і загнузданих коней, усі жеребці й мерини, найкращі верхові тварини, причому їхня прикрашена збруя свідчить про те, що їх привели здалеку, з Мінусінської улоговини, Алтаю, Казахстану та Монголії, цілком можливо, як дари від представників сусідньої еліти, аби вшанувати померлого царя і його рід. Кульмінацією заключного етапу похоронної церемонії став грандіозний бенкет, під час якого було забито сотні тварин – велику рогату худобу, овець, кіз і коней. Підраховано, що із цієї нагоди було вбито 300 коней. Залишки від бенкету були дбайливо поховані під сотнями невеликих кам'яних пагорбів навколо великого кургану.
Аржан-1 – це визначна знахідка, що дає змогу уявити велич і розвиненість войовничого кочового суспільства в Алтайсько-Саянському регіоні на момент приблизно 800 р. до н.е. Насамперед, це пам'ятка мобільності тих часів, коли люди з віддалених на сотні кілометрів племен приходили з дарами на похорон великої людини, щоб узяти участь у церемоніях із нагоди її смерті. Таке поховання було б слушним моментом для соціального згуртування, де створювалися союзи та укладалися договори, де присутні мали нагоду позмагатися за статус через якість своїх подарунків померлому, і де ще раз підтверджувалися цінності та вірування степової спільноти. Аржан-1 є найдавнішим відомим прикладом складного поховального ритуалу, що згодом поширився по всьому степу, і уособлює культуру степових кочовиків-загарбників із її наголосом на великих вождях, силі вершників, що вправно володіють луком, і з віруваннями, які символізує скіфо-сибірський стиль звіриного мистецтва.
Друге поховання, розкопане на кладовищі Аржан, Аржан-2, датоване кінцем VII ст., повністю вціліло. Основне поховання чоловіка й жінки знаходилося на дні прямокутної поховальної камери, обкладеної деревом. Обидва були вбрані в одяг з нашитими золотими бляхами, переважно із зображенням хижих звірів. Вони носили головні убори, вкриті золотими пластинами із зображенням коней, оленів і пантер. Інші прикраси включали, зокрема, масивний золотий обруч, золоту пектораль[32], а також намиста й підвіски із золота, бірюзи та бурштину. Серед похоронних дарів були бронзове люстерко, шкіряні контейнери із зерном, лук і сагайдак зі стрілами, короткий залізний меч, ножі та бойова сокира. Це був дивовижний набір скарбів, що є яскравим свідченням того, що регіон Туви протягом тривалого часу відігравав видатну роль у кочовій культурі степу. 
5.23 План і поперечний розріз гробниці воїна кінця ІХ ст. (гробниця 1) в Аржані, Тува, Сибір. Елітний воїн і його дружина були поховані в центральній камері з дерева. Принесені в жертву коні були поховані в навколишній споруді з дерев'яних колод.
5.24 Поховання 2 в Аржані, Тува, під час розкопок 2000-1 років було знайдено повністю недоторканим. У ньому була велика кількість золотих прикрас, більша частина яких колись були пришиті до тканин, що були на померлому. Поховання датується 2-ю половиною VII ст. до н.е.
Відкриття в Аржані та нещодавні археологічні дослідження в Мінусінській улоговині та монгольському степу різко змінили наше розуміння степової культури початку 1-го тисячоліття до н.е. До цього воно спиралося переважно на археологічні дослідження скіфів, що жили в причорноморській степовій зоні й були описані грецьким істориком Геродотом наприкінці VI ст. Відкриття в Алтайсько-Саянському регіоні свідчать про те, що походження і поширення культури загарбницького кочівництва, до якої належали причорноморські скіфи, є набагато складнішим процесом, ніж вважалося раніше, і має своє коріння в східному степовому регіоні. Ми ще повернемося до цього питання (с. 196-197).
Кочовики Понтійсько-каспійського степу
Ми вже бачили, що у другій половині 2-го тисячоліття до н.е. в Понтійсько-каспійському степу оселилися громади скотарів, що мешкали в сотнях невеликих селищ або хуторів на схід від Дніпра. Їх відносять до зрубної культури, тоді як подібні поселення на захід від Дніпра відомі як сабатинівська культура, хоча насправді суттєвої різниці між ними немає. Внаслідок кліматичних змін, які вплинули на всю Євразію у XII–XI ст. до н.е., умови в причорноморському степовому регіоні почали ставати більш посушливими. Ці зміни, у поєднанні, можливо, з надмірною експлуатацією традиційних пасовищ, призвели до нових стратегій господарювання, коли більше уваги стало приділятися напівкочовому й кочовому скотарству, а постійні поселення помітно занепадали. Ця фаза відома археологам як білозерська культура. Населення, що залишилося в степу між Дніпром і Дністром, схоже, перейшло до кочового способу життя, залежного від випасу худоби, тоді як ті, що займали більш сприятливі ніші, зокрема, у долині Дніпра, у приморській зоні та в дельті Дунаю, залишалися більш залежними від землеробства. Вважається, що саме між цими двома річками з'явилися кочовики-скотарі, відомі Гомеру та Геродоту як кімерійці.
Про кімерійців Гомер розповідає нам мало, кажучи лише, що кораблі грецьких героїв у Чорному морі тягнуло до "кордонів світу, де у Місті Вічної Мли живуть окутані туманом кімерійці". Але й Геродот, який писав у V ст., подає не набагато більше інформації. Він дізнався зі своїх джерел, що землі, які раніше займали кімерійці, тепер належать скіфам, які прибули зі сходу, десь з-за Волги. Серед кімерійців стався розлад, що призвів до внутрішнього конфлікту, і деякі з них пішли, залишивши порожні землі скіфам (Історії 4.11). Частина кімерійців-мігрантів рушила на південь уздовж узбережжя Чорного моря до Малої Азії.
5.25 Батьківщина кімерійців у причорноморському степу. Поширення знахідок предметів кімерійського стилю в центральній Європі (переважно кінської збруї) вказує на ступінь впливу кімерійців на західні культури через набіги та торгівлю.
Археологічні дані свідчать, що ці події мали місце в період між Х і VIII ст., коли люди рухались у більш сприятливі екологічні ніші. Хтось рухався в придніпровську лісостепову зону, інші – на Кримський півострів, а треті – на північний Кавказ. Також відбувалася міграція у західному напрямку в Європу через Карпати й вздовж долини нижнього Дунаю на Велику Угорську рівнину. Тих, хто оселився в Угорщині, легко впізнати за їхньою матеріальною культурою (відомою тут як культура Мезйочат). Поховання завжди були інгумаційними[33], на відміну від місцевих кремацій, і часто супроводжувалися жертвоприношеннями тварин і бронзовою кінською збруєю. Без сумніву, саме через цих перших поселенців, які все ще підтримували зв'язок із причорноморським степом, йшло постачання верхових коней зі степу, якими кімерійці торгували зі своїми європейськими сусідами. За місцями знахідок характерної кінської збруї кімерійського стилю в східній та північній Європі можна простежити, якою мірою степові коні були залучені до європейского світу.
Кімерійські вершники, які рухалися на південний схід по узбережжю Чорного моря, а звідти в Анатолію, знову з'являються в ассирійських джерелах як гімірраї, що служили найманцями у війнах між ассирійцями та царством Урарту, столиця якого, Тушпа, була розташована на озері Ван. Перша згадка про гімірраїв належить до часів правління Саргона II (721–705 рр. до н.е.), коли його син Сінаххеріб у листі, датованому 707 р. до н.е., повідомляє, що гімірраї перемогли у битві царя Урарту. Більше про них нічого не чути до 677 р. до н.е., коли Асархаддон стверджує, що вбив кімерійського царя і знищив його війська на заході, у нинішній Кілікії. Кімерійці загрожували Кілікії і далі, і у 650-х роках напали на Лідію. Остаточно лідійців було розбито у 652 р. до н.е., коли кімерійці захопили їхню столицю Сарди та вбили царя Гігеса. Кімерійці також з'являються в Старому Завіті як "діти Гомера, сина Яфета", одне з північних племен, посланих Богом, щоби покарати народ Ізраїлю. Пророк Єремія згадує про цю жахливу загрозу:
Я [Господь] наведу на вас народ далекий... як гріб відкритий, сагайдак у нього… Ось іде народ із північної країни… У руках їхніх лук зі списом; вони жорстокі, не мають милосердя. Голос їхній реве, як море; вони верхи на конях.
Із цих ізольованих уривків видно, що мобільні племена кімерійців активно діяли в Анатолії з кінця VIII ст. і зберігали свою етнічну ідентичність до VII ст., після чого вони зникають, розчинившись у круговерті воюючих держав.
Войовничі кочовики, які зайняли причорноморські степи після того, як їх залишили кімерійці, були відомі Геродоту як скіфи. Він вважав, що вони прийшли з-за Волги, десь із Центральної Азії. Археологічні дані свідчать, що найдавніші скіфські поховання, датовані із середини VIII по V ст., були розкидані по всьому степу між Доном і Дунаєм, із зонами підвищеної концентрації на Кубані на північ від Кавказу, у долині Дніпра, на Кримському півострові та вздовж прибережного степу на захід аж до пониззя Дунаю. Перелічені землі мали залишатися їхньою батьківщиною до кінця ІІІ ст. Ми розглянемо культуру скіфів пізніше (с. 196-197), але тут ми маємо сказати більше про міграційні процеси, що привели цих кочовиків на їхню останню батьківщину.
5.26 Місця знахідок скіфських курганів у причорноморському степу позначають скіфську територію з VII по V ст.