Сонце вже зійшло. Цієї ночі мені приснився жахливий сон: Лалі переді мною розпорола собі живіт, і наша дитина виходила з нього шматками.
Я голюся і швидко вмиваюсь. Потім спускаюся вниз. Біля сходів стоїть ірландка, вона зустрічає мене усмішкою.
– Добрий день, Анрі. Виспалися?
– Так, сестро.
– Прошу вас до кабінету нашої ігумені, вона хоче побачитися з вами.
Входимо. За письмовим столом сидить жінка. Ця п'ятдесятирічна, а може, й старша особа з дуже суворим обличчям дивиться на мене своїми чорними очима без тіні привітності.
– Пане, ви говорите по-іспанському?
– Дуже погано.
– Гаразд, наша сестра буде за перекладачку. Мені сказали, що ви француз.
– Так, пані ігуменя.
– Ви втекли з в'язниці в Ріоачі?
– Так, пані ігуменя.
– Коли?
– Місяців сім тому.
– Що ви робили весь цей час?
– Жив у індіанців.
– Що?! Ви жили в гуахірів? Це неможливо! Ті дикуни ніколи нікого не пускали на свою землю. Жодному місіонерові не вдалося проникнути до них. Я не приймаю цієї відповіді. Де ви були? Кажіть правду!
– Пані ігуменя, я був у індіанців і маю доказ цього.
– Який?
– Перлини, які вони ловлять у морі.
Я дістаю торбинку, приколоту шпилькою до підкладки на спині моєї куртки, і даю її ігумені. Вона розв'язує торбинку й бере з неї жменю перлин.
– Скільки їх тут?
– Не знаю, десь п'ятсот-шістсот.
– Це не доказ. Ви могли їх украсти будь-де.
– Пані ігуменя, щоб ваше сумління було чисте, я, коли ваша ласка, залишусь тут доти, доки ви дізнаєтеся, чи десь не пропали перли. Я маю гроші й заплачу за своє проживання. Обіцяю, що без вашого дозволу й кроку не ступлю з кімнати.
Жінка дивиться на мене дуже пильно. Я здогадуюся, про що вона думає. "А що, як ти втечеш? Ти ж утік із в'язниці, а звідси ще легше".
– Я залишу вам торбинку з перлами, це все моє багатство. Я знаю, вона буде в добрих руках.
– Гаразд, домовились. Але вас у кімнаті не замикатимуть. Вранці й пополудні, j коли мої дочки будуть у каплиці, ви зможете спускатися в садок. А їстимете на кухні із служниками.
Ця розмова мене трохи заспокоїла. Я вже рушаю нагору до своєї кімнати, але черниця-ірландка веде мене на кухню. Тут на мене чекає велика чашка кави з молоком, дуже свіжий чорний хліб і масло. Поки я снідаю, черниця мовчки стоїть переді мною. В неї заклопотаний вигляд.
– Дякую, сестро, за все, що ви зробили для мене, – кажу їй.
– Я хотіла б зробити більше, та не можу, мій друже Анрі, – відповідає вона й виходить з кухні.
Я сиджу біля вікна й дивлюся на місто, на порт, на море. Поле довкола добре оброблене. Я не можу позбутися відчуття, що мені загрожує небезпека. Причому відчуття це таке гостре, що я вирішую наступної ночі втекти звідси. Тим гірше для моїх перлин, хай ця ігуменя збереже їх для свого монастиря й для себе самої! Вона не викликає в мене довір'я, і, мабуть, я не помиляюсь, бо як могло статися, що вона не розмовляє по-французькому, будучи каталонкою й ігуменею монастиря, отже, освіченою жінкою? Це явище рідкісне. Висновок: цієї ночі я піду звідси.
Так, сьогодні пополудні я зійду на подвір'я й подивлюся, де можна буде перелізти через мур.
Десь о першій годині дня стукають у двері.
– Анрі, просимо обідати!
– Дякую, йду.
На кухні я сідаю за стіл і починаю накладати собі в тарілку варену картоплю з м'ясом. Коли це раптом відчиняються двері і входять четверо поліцейських у білій формі, з рушницями, а один з револьвером у руці.
– Ані руш, а то вб'ю!
Мені надягають наручники. Черниця-ірландка від жаху скрикує і непритомніє. Дві черниці з кухні підводять її.
– Ходімо, – каже офіцер.
Він підіймається разом зі мною до моєї кімнати. Поліцейські обшукують мої речі й знаходять тридцять шість золотих монет по сто песо, подарованих мені індіанцем. На чохол з двома стрілами вони навіть не дивляться. Мабуть, гадають, що то олівці. З неприхованим задоволенням офіцер кладе золоті монети собі до кишені. Виходимо. На подвір'ї стоїть автомобіль.
П'ятеро поліцейських і я сяк-так залазимо до цієї тарадайки, і чорний, як вугілля, водій у білій поліцій– ній формі рушає. Я приголомшений і навіть не протестую: вирішую поводитися з гідністю. Тут нема чого чекати ні співчуття, ні милосердя. Будь справжнім чоловіком і не втрачай надії! Такі думки промайнули у мене в голові. І коли я виходжу з автомобіля, то сповнений рішучості мати вигляд справжнього чоловіка, а не бути ганчіркою. Це мені непогано вдається, і офіцер, що оглядає мене, каже:
– А цей француз загартований, навіть не хвилюється, що потрапив до наших рук.
Я входжу до його кабінету, скидаю бриля і, не чекаючи запрошення, сідаю. Свій клунок я затискую між коліньми.
– Ти говориш по-іспанському?
– Ні.
– Поклич шевця.
За хвилину входить низенький чоловік у синьому фартусі і з шевським Молотком у руці.
– Ти той француз, що рік тому втік із Ріоачі.
– Ні.
– Брешеш!
– Не брешу. Я не той француз, що рік тому втік із Ріоачі.
– Зніміть з нього наручники. Скинь куртку й сорочку. – Він дивиться в якийсь папірець. Там у нього опис татуювань.
– У тебе на лівій руці нема великого пальця. Так, це ти!
– Ні, це не я, бо я втік не рік, а сім місяців тому.
– Це те саме.
– Для вас те саме, а для мене ні.
– Бачу, ти страшний розбійник. Француз ти чи колумбієць, усі розбійники однакові – не визнають ніякої влади. Я тільки заступник коменданта цієї в'язниці й не знаю, що з тобою зроблять. Поки що я посаджу тебе разом з твоїми колишніми товаришами.
– Якими товаришами?
– Французами, яких ти привіз до Колумбії.
Поліцейські ведуть мене до камери, загратовані вікна якої виходять на подвір'я. Тут я застаю всіх п'ятьох своїх друзів, і ми обіймаємось.
– Друже, ми гадали, що ти врятувався, – каже Клузйо.
Матюрет плаче, як хлопчик. Решта троє теж приголомшені. Те, що я знов серед друзів, додає мені сили.
– Розповідай, – кажуть вони.
– Потім. А як ви?
– Ми тут уже три місяці.
– До вас добре ставляться?
– Ні добре, ні погано. Чекаємо, коли нас перевезуть до Барранкільї. Здається, вони хочуть передати нас французьким властям.
– От негідники! А втекти не можна?
– Ти тільки з'явився тут, а вже думаєш про втечу!
– А все ж таки? Гадаєш, я так просто змирюся! Вас дуже пильно охороняють?
– Удень не дуже, а ввечері ставлять окрему варту.
– Скільки їх?
– Троє.
– А як твоя нога?
– Все гаразд, навіть не кульгаю.
– Ви весь час замкнені?
– Ні, нас випускають погуляти на подвір'я. На дві години зранку й на три – пополудні.
– А що являють собою колумбійські в'язні?
– Є типи дуже небезпечні, трапляються серед них, здається, і злодії, і вбивці.
Пополудні на подвір'ї я відводжу вбік Клузйо й розмовляю з ним. Аж раптом мене викликають. Я рушаю за поліцейським і входжу до того самого кабінету, де був уранці. Тут застаю коменданта в'язниці й того самого поліцейського, що вже допитував мене. На почесному місці сидить дуже засмаглий, майже чорний чоловік. Це скоріше негр, аніж індіанець. Швець також тут.
– Французе, тебе схопили через сім місяців після того, як ти втік. Що ти робив увесь цей час?
– Я жив у індіанців гуахірів.
– Не глузуй з мене, а то покараю.
– Я кажу правду.
– В індіанців ніхто ніколи не жив. Тільки цього року вони вбили понад двадцять п'ять чоловік із берегової охорони.
– Ні, берегову охорону вбивають контрабандисти.
– Звідки ти знаєш?
– Я прожив там сім місяців. Гуахіри ніколи не виходять за межі своїх земель.
– Гаразд, може, це й правда. Де ти вкрав тридцять шість стопесових золотих монет?
– Монети мої. Їх подарував мені вождь одного гірського племені, його називають Праведником.
– А де ж той індіанець узяв таке багатство, щоб тобі дарувати?
– Гаразд, начальнику, скажіть: десь пропали золоті монети?
– Ні, не пропали. В нашому бюлетені такої крадіжки не зафіксовано. Але це не завадить мені навести довідки.
– Наведіть, це мені буде вигідно.
– Французе, ти дуже завинив, що втік із в'язниці в Ріоачі. Та ще більша твоя вина в тому, що ти допоміг утекти такому злочинцеві, як Антоніо. Він убив кількох чоловік із берегової охорони, і його мали розстріляти. Тепер ми знаємо: тебе самого розшукує поліція Франції, бо ти повинен відбувати довічне ув'язнення. Ти небезпечний убивця. Тож я не ризикуватиму. Я не хочу, щоб ти втік звідси, і не залишу тебе разом з рештою французів. Я посаджу тебе в карцер, і ти сидітимеш там аж до від'їзду в Барранкілью. Золоті монети ми тобі повернемо, коли з'ясується, що їх справді не вкрадено.
Я виходжу з кабінету, і мене ведуть до сходів у підземелля. Спускаючись униз, я нараховую двадцять п'ять східців і опиняюсь у ледь освітленому коридорі, обабіч якого тягнуться камери-клітки. Поліцейські відмикають одну з них і впихають мене до неї. Коли двері зачиняються, я відчуваю, як від липкої земляної долівки тхне гнилизною. З усіх боків до мене озиваються голоси. В кожній камері-клітці сидить по одному, по два або по три в'язні.
– Французе, французе! Що ти накоїв? Чого ти тут? Чи ти знаєш, що це – карцер смерті?
– Замовкніть! Дайте йому слово сказати! – лунає чийсь голос.
– Так, я француз. Я тут, бо втік із в'язниці в Ріоачі.
Вони добре розуміють мою калічену іспанську.
– Слухай, французе: на підлозі в твоїй клітці лежить дошка. На ній ти спатимеш. Праворуч стоїть бляшанка з водою, не накидайся на неї, бо воду приносять тільки вранці й дуже мало, а більше в них не випросиш. Ліворуч – відро, то буде твій нужник. Накрий його курткою. Тут тепло, куртка тобі не знадобиться, а відро треба накрити, щоб менше смерділо. Ми теж понакривали свої відра хто чим.
Я підходжу до грат і намагаюся розгледіти обличчя в камері-клітці навпроти. Їх лише двоє: одне індіанське – таке, як у поліцейських, що заарештували мене в Ріоачі, а друге негритянське, однак досить світле, молоде й гарне. Негр попереджає мене, що з кожним морським припливом вода затоплює і карцер. Але не треба жахатися – вода ніколи не підіймається вище живота. Не слід ловити пацюків, які лазитимуть по мені, – треба їх тільки бити й відганяти. Якщо я не хочу, щоб вони мене покусали, то не треба хапати їх руками.
– Ти давно в цьому карцері? – питаю його.
– Уже два місяці.
– А інші?
– Тут більше трьох місяців не тримають. Якщо хтось відсидить у карцері три місяці і його звідси не випускають, то це означає, що він повинен тут померти.
– А є хтось такий, хто просидів тут довше?
– Один сидить вісім місяців, але він довго не протягне.