В записці говорилося:
"Візьміть з собою двох остров'ян у пірозі, а гумовий човен приведіть на буксирі. Не повертайтеся в гумовому човні самі".
Ми розраховували на те, що доброзичливо настроєні остров'яни погодяться взяти Кнута з собою в пірозі, коли, звичайно, вони взагалі визнають за можливе вирушити в океан; а якщо вони вирішать, що це надто небезпечно, то з боку Кнута буде безумством ризикнути попливти в океан у гумовому човні, сподіваючись наздогнати пліт.
Остров'яни взяли записку, сплигнули в піроги і зникли в ніч. Останнє, що ми чули, був різкий голос нашого першого приятеля, який чемно кричав з темряви:
— Добрий вечір!
Ми почули схвальний шепіт його товаришів, які не володіли такими багатими лінгвістичними знаннями, а потім усе змовкло; жоден звук більше не долітав до нас, наче ми все ще були на відстані двох тисяч миль від найближчої землі.
Гребти нам вчотирьох тут, у відкритому океані, без усякого захисту від вітру було марною справою, але ми й далі подавали світлові сигнали з верхівки щогли. Ми більше не наважувались передавати "повертайтесь"; тепер ми регулярно посилали тільки сніп світла. Було зовсім темно. Лише зрідка місяць пробивався з-за хмар. Мабуть, ми були під купчасто-дощовою хмарою, що піднімалася над Ангатау.
О десятій годині ми втратили всяку надію знову побачити Кнута. Ми мовчки сиділи з краю плоту і жували галети; по черзі ми подавали сигнали, піднімаючись на щоглу, яка без широкого паруса з головою "Кон-Тікі" видавалася тепер звичайною колодою.
Ми вирішили подавати сигнали цілу ніч, бо не знали, де перебуває Кнут. Ми відмовлялися вірити в його загибель у бурунах. Кнут ніколи не розгублювався, чи доводилося йому мати справу з важкою водою, чи з бурунами; він, звичайно, живий. Але страшенно неприємно залишати його самого серед полінезійців на тихоокеанському острівці, що лежав осторонь усяких шляхів. Огидна історія! Після всієї нашої довгої подорожі ми тільки й змогли, що ненадовго наблизитись до самітного острівця в Південному морі, висадити на нього одну людину і знову відпливти звідти. Тільки-но перші полінезійці, посміхаючись, з'явилися до нас на пліт, як їм довелося поспішно втекти, щоб не піти за "Кон-Тікі" в його дикому, невпинному русі на захід. Диявольське становище. А вірьовки цієї ночі так жахливо рипіли. Нікому з нас не хотілося спати.
Було пів на одинадцяту. Бенгт спустився з хисткої щогли, і його мав змінити інший. Раптом ми всі здригнулись. В оповитому темрявою океані ми виразно почули голоси. Ось знову. Говорили по-полінезійському. На всю силу своїх легень ми закричали в чорну ніч. У відповідь почувся крик; серед інших голосів ми розпізнали голос Кнута! Ми ледве не збожеволіли від радості; втоми як не бувало; у нас наче гора з плечей спала. Що з того, що нас віднесло від Ангатау? В океані є й інші острови. Тепер, коли ми всі шестеро знову зібралися на плоту, дев'ять бальзових колод, які так полюбили мандрувати, можуть пливти куди їм завгодно.
Три піроги з балансиром виринули з темряви, ковзаючи по хвилях; Кнут перший вистрибнув на палубу доброго старого "Кон-Тікі", а слідом за ним шість коричневих чоловіків. Розпитувати було ніколи; остров'яни повинні одержати подарунки і якнайшвидше вирушити в небезпечну путь назад до острова. Вогню на березі не було видно, на небі жодної зірки; їм доведеться в темряві гребти проти вітру і хвиль, аж поки вони не побачать багаття. Ми щедро наділили їх продуктами, сигаретами й іншими подарунками, і кожен з них при прощанні гаряче потиснув нам руку.
Остров'яни виявляли неприховану тривогу за нас; вони вказували на захід, даючи нам зрозуміти, що ми посуваємося в бік небезпечних рифів. Ватажок із слізьми на очах ніжно поцілував мене в підборіддя, що змусило мене подякувати провидінню за свою бороду. Потім вони сіли в піроги, а ми, шестеро, залишилися на плоту знову вкупі і знов самі.
Ми полишили пліт напризволяще і почали слухати розповідь Кнута.
Гадаючи, що він виконує моє доручення, Кнут плив у човні до берега разом з ватажком остров'ян. Той, орудуючи маленькими веслами, гріб у напрямі проходу в рифі. Раптом Кнут, на своє здивування, побачив світлові сигнали з "Кон-Тікі", які пропонували йому повернутися. Він знаками пояснив гребцю, що треба повернутися, але той не послухався; тоді Кнут сам схопився за весла, але остров'янин вирвав їх, навколо вже гримотіли буруни, і вступати в боротьбу було безглуздо. Човен проскочив через прохід у рифі і пішов по той бік рифу, аж поки хвиля не винесла його на велику коралову брилу на самому острові. Юрба полінезійців схопила гумовий човен і витягнула його на берег, а Кнут, стояв один під пальмами, оточений величезною юрбою остров'ян, які балакали якоюсь незрозумілою мовою. Коричневі, з голими ногами чоловіки, жінки і діти різного віку оточили його й обмацували на ньому сорочку і штани. Самі вони були одягнені в старе обшарпане вбрання європейського фасону, але білих людей на острові не було.
Кнут одібрав кілька найпроворніших на вигляд хлопців і знаками запропонував їм відправитися разом з ним у гумовому човні. Але тут, перевалюючись, підійшов якийсь великий гладкий чолов'яга; Кнут вирішив, що це вождь, бо він носив старий формений картуз і розмовляв голосно й авторитетно. Всі розступилися перед ним. Кнут пояснив по-норвезьки і по-англійськи, що йому потрібні люди, щоб повернутись на пліт, поки його не віднесло. Вождь сяяв посмішкою, але нічого не зрозумів, і вся юрба з криками потягнула Кнута, незважаючи на його енергійні протести, в село. Там його зустріли собаки і свині. Гарненькі дівчата Південного моря принесли йому свіжих фруктів. Було ясно, що остров'яни намагалися зробити перебування Кнута на острові якнайприємнішим, та Кнут не піддавався спокусі; він із сумом думав про пліт, який плив кудись на захід.
Наміри остров'ян були очевидні. Вони хотіли бути в нашому товаристві, бо знали, що звичайно на судні білих людей є безліч хороших речей. Коли б їм удалося затримати Кнута на березі, то й решта екіпажу дивного судна, звичайно, також з'явилася б. Жоден корабель не покине білу людину на острові, що стоїть осторонь морських шляхів.
Після кількох цікавих епізодів Кнуту пощастило піти з села, і, оточений прихильниками обох статей, він швидко попрямував до свого човна, його слова всіма відомими йому мовами і жести були зовсім недвозначні; остров'яни зрозуміли, що Кнут має повернутись і повернеться на дивне, зникле у нічній темряві судно, яке так поспішало, що мусило без затримки плисти далі.
Тоді остров'яни вдалися до хитрощів: вони знаками пояснили Кнутові, що інші його товариші пристали до острова на другому боці мису. Кілька хвилин Кнут не знав, як бути, але саме в цей час на березі, де жінки й діти підтримували багаття, почулися гучні голоси. Це повернулися три піроги, і гребці принесли Кнуту записку. Він опинився в жахливому становищі. В записці було розпорядження не виходити в океан самому, а всі остров'яни рішуче відмовлялися йти з ним.
Серед полінезійців розпалилася гаряча суперечка. Ті, хто виходив на пірогах і бачив пліт, прекрасно розуміли: затримувати Кнута, сподіваючись, що й інші припливуть на берег, справа безнадійна. Скінчилося на тому, що обіцянки і погрози Кнута, висловлені за допомогою загальноприйнятої мови жестів, зробили свою справу, і екіпаж трьох пірог погодився відправитись з ним в океан навздогін "Кон-Тікі". Вони вийшли в оповитий тропічною ніччю океан, ведучи на буксирі гумовий, танцюючий на хвилях, човен, а остров'яни непорушно стояли біля згасаючого багаття і дивилися вслід своєму новому білявому другові, який так само швидко зник, як і появився.
Коли піроги піднімалися на хвилях, Кнут і його супутники бачили далеко в океані тьмяні світлові сигнали з плоту. Довгі вузькі полінезійські піроги, які мають для стійкості загострені балансири, розрізали воду, мов ножі, але Кнуту здавалося, що минула ціла вічність, перш ніж він знову відчув під ногами товсті круглі колоди "Кон-Тікі".
— Добре провели час на березі? — з заздрістю запитав Торстейн.
— О, якби ви тільки бачили дівчат-остров'янок! — дражнив його Кнут.
Ми не піднімали паруса і не спускали весла за борт, а всі шестеро забралися до бамбукової каюти і спали, мов коралові брили на березі Ангатау. Протягом трьох днів ми пливли по океану, але не бачили ніякої землі.
Нас несло просто до зловісних рифів, які оточували острови Такуме і Рароіа і на протязі 40‒50 миль перегороджували океан попереду пас. Ми робили відчайдушні спроби уникнути цих небезпечних рифів, пройшовши трохи на північ; все йшло наче непогано, поки одного разу вночі вахтовий не вбіг у каюту і не викликав нас усіх на палубу.
Вітер змінив напрямок. Нас несло просто на риф Такуме. Почався дощ, і видимість була дуже погана. До рифу залишалося недалеко.
Серед ночі ми зібрали військову нараду. Тепер йшлося про врятування життя. Обігнути риф з півночі не було вже ніякої надії, ми мусили зробити спробу пройти з південного боку. Ми підтягнули парус, повернули стерно і рушили в небезпечне плавання, маючи за кормою нестійкий північний вітер. Коли східний вітер знову почне дути до того, як ми встигнемо минути весь довгий п'ятдесятимильний бар'єр рифів, ми опинимось у повній владі бурунів.
Ми домовилися про все, що треба буде зробити, коли аварія стане неминучою. Будь-що ми повинні залишатися на борту "Кон-Тікі". Ми не повинні вилазити на щоглу, звідки нас струсить, мов гнилі фрукти, а повинні міцно триматися за шкоти і ванти щогли, коли хвилі перекочуватимуться через нас. Ми поклали на палубу нічим не закріплений гумовий пліт і прив'язали до нього маленький водонепроникний радіопередавач, невелику кількість продовольства, бутлі з водою і запас медикаментів. Гумовий пліт приб'є до берега незалежно від нас, і він дуже згодиться, якщо нам самим пощастить благополучно, але з порожніми руками, перебратися через риф. На кормі "Кон-Тікі" ми прив'язали довгу вірьовку з буєм, який також приб'ється до берега, і з допомогою вірьовки ми спробуємо підтягнути дерев'яний пліт, якщо він застряне на рифі. Після цього ми лягли спати.
Поки дув північний вітер, ми поволі, але вірно пливли вздовж бар'єру коралових рифів, що ховалися в засаді за горизонтом.