Адже аку-аку мають свій незбагненний спосіб переміщатися в просторі: бургомістр розповідав, що його аку-аку за кілька хвилин може домчати у Чілі і повернутись звідти назад.
Надворі бургомістр пояснив Лазарусові, як закінчити за один день підняття статуї, коли він поїде на "Пінто", а Лазарус візьме на себе керівництво.
Незабаром на нашій і губернаторській машинах прибулій на обід гості, а коли настав вечір, ми всі вирушили до селища, де в маленькому будиночку патера Себастьяна мала відбутися нарада з професором Пенья. Сам священик нездужав, але його тісний кабінет був повний-повнісінький людей.
Головував на нараді командир військового судна, який зараз був найвищою владою на острові. Як і губернатор, він прихильно ставився до нас, особливо після того, як оглянув роботу археологів. Тепер він хотів послати командуванню військово-морського флоту радіограму і спробувати домогтися для нас дозволу забрати з собою цілу статую. Він знав, що ми зверталися з таким проханням і нам відмовили, бо статуї перебувають під охороною держави. Але він сам переконався, що ми знайшли невідомі досі скульптури і тому після нашого від'їзду все одно їх залишиться на острові більше, ніж було раніш. Поруч з командиром та його ад'ютантом сиділи губернатор, професор Вільгельм, професор Пенья і один студент, а також Гонзало, як офіційний представник Чілі в нашій експедиції, Ед та я.
Відкриваючи нараду, професор Пенья заявив, що він захоплений роботою експедиції, але потім, висловлюючи свій жаль, витяг телеграму, що уповноважувала його конфіскувати всі археологічні матеріали. Професор Вільгельм, етнограф із світовим ім'ям, схопився з місця і виступив у наш захист. Археологи не зможуть закінчити роботу, якщо вони не візьмуть з собою до лабораторій зібраний матеріал, заявив він. І чому ніхто не попередив про це раніше? Адже перш ніж вирушити на острів Пасхи, Хейєрдал сам їздив у Чілі, щоб домовитись про все.
Пенья погодився, але заявив, що стався прикрий промах. Міністерство закордонних справ дало дозвіл, хоч компетенція в цьому питанні належить Міністерству освіти. Я зауважив, що сам особисто побував також у міністра освіти, який прийняв мене дуже люб'язно і просив повідомити його, коли нам буде щось потрібно.
Вільгельм одразу ж поспішив запевнити, що всі бажають нам допомогти, тільки треба це зробити законним шляхом. А таку можливість дає одне з формулювань закону, в складанні якого він сам брав участь. Тоді слова попросив студент Пеньї. Він заявив, що нестача в Чілійських музеях матеріалів про острів Пасхи змушує їх наполягати на конфіскації наших знахідок: у самих чілійців матеріалів з острова Пасхи менше, ніж у будь-кого іншого, закінчив він. Пенья ствердно кивнув головою.
При підтримці Еда і Гонзало я повторив, що при розкопках експедиція відкрила лише статуї і мури, які всі вони бачили. Ми тільки відкопали і частково відновили ці пам'ятники. Крім того, ми знаходили ще кістки, деревне вугілля і залишки старовинних знарядь, які не є музейними цінностями, але конче потрібні археологам для подальшого вивчення минулого острова Пасхи. Всі знахідки будуть потім описані в науковому звіті, а якщо там чогось не згадають, значить воно не варте уваги. Тому я запропонував, щоб нам дозволили забрати знайдені матеріали, а після їх вивчення і публікації представники Чілі можуть одержати все те, що їм буде потрібно.
І Пенья, і студент ухопилися за цю думку: вони саме й хотіли запропонувати щось подібне, і тим краще, що такий вихід запропонував я. Я додав, що хоч у землі ми й не знайшли жодних музейних цінностей, які можна було б перенести, але остров'яни дали мені чимало дивовижних речей, котрі, як вони заявили, є їхньою власністю.
— Те, що ви дістали від остров'ян, нас не цікавить, — сказав Пенья, — хіба що, — тут він посміхнувся, — вони принесли вам ронго-ронго.
— Ні, ронго-ронго у нас немає, але вони віддали мені багато інших речей.
— Мене це не цікавить, — повторив Пенья. — Я прибув сюди не як митний чиновник. Все, що ви купили в остров'ян, ми теж могли б купити… Нас торкається тільки те, що знайдено в землі, бо до вас тут ніхто не копав.
Ми відразу ж дійшли згоди: в мене відібрали право власності лише на той матеріал, який члени експедиції знайшли під час розкопок. Я запросив Пенью оглянути все те, що ми знайшли, і те, що купили чи одержали в подарунок. На цьому нарада закінчилась. Кілька чоловік залишилося скласти письмову угоду, а я вийшов на вулицю, де в машині мене чекали капітан і машиніст. Сідаючи, я здригнувся, помітивши поряд з собою якусь чорну тінь. Це був Лазарус. Я шепнув йому, що все гаразд, та він перебив мене:
— Я знаю. Я стояв і підслухував під вікном. Якби той маленький товстун захотів щось забрати в тебе, я побіг би до бургомістра і сюди прибули б двісті остров'ян.
Я від себе й від професора подякував долі за те, що ми по-дружньому дійшли згоди, і постарався умовити Лазаруса, щоб надалі він нічого такого не вигадував.
На дорозі біля своїх воріт стояв бургомістр. Він явно нервував.
— Не хвилюйтесь, не хвилюйтесь, — ще здаля закричав він нам, вважаючи, напевно, що ми теж у такому стані, як він сам. — Ну, як справи?
Почувши, що ніхто не одбере в мене жодного моаї кава-кава, він страшенно зрадів.
— От бачиш! — вигукнув він і вдарив себе кулаком у груди. — Що значать наші об'єднані аку-аку!
Він, ніби вибачаючись, попросив капітана й машиніста почекати в джипі, бо хоче нам з Лазарусом щось сказати в себе в хаті.
В кімнаті бургомістра стояв круглий стіл, три стільці й шафа. Господар засвітив лампу, вийняв недавно куплену пляшку вина і налив три склянки. Ми повинні були хлюпнути трохи вина собі на пальці, змочити ним голови для "доброго щастя", а решту випити.
Бургомістр уже склав план. Ніч зараз темна, місяця немає. Лазарус побуде з тими, що в машині, а бургомістр візьме мене з собою поклонитися бабусі. Треба спитати її, чи можна мені піти в печеру. Я погодився, і ми, напахані вином, сіли в машину.
Доїхавши аж до роздоріжжя біля будинку губернатора, ми завернули до невеликого молу і зупинились там, вимкнувши світло. Тільки зірки мерехтіли над нами. Тут повз нас проїхало верхи кілька остров'ян, і, хоч тупіт чувся поряд з машиною, я ледве розрізняв їхні силуети. Коли вони минули нас, бургомістр заявив, що ми піднімемось на пагорб помилуватись зірками. Капітан і машиніст удали, ніби повірили цьому.
Ми з бургомістром пройшли чималу відстань праворуч від дороги, аж поки не помітили перед собою якесь каміння, що скидалось у темряві на древній мур. Тут бургомістр зупинився і прошепотів, що по той бік каміння він не зможе сказати мені жодного слова, а лише подаватиме знаки. Він прокрався ще метрів п'ятдесят уперед. Я обережно йшов за ним, ледве не наступаючи йому на п'яти.
Ми наблизились до якоїсь речі, схожої на світлу, неправильної форми, кам'яну плиту. Можливо, це був затверділий цемент — у такій темряві я не міг добре розглядіти. Тут бургомістр зупинився. Він показав на землю перед собою, потім дуже низько вклонився, витягнувши поперед себе руки долонями донизу. Я вирішив, що він наказує й мені зробити те саме, тому, ставши поруч, якнайточніше повторив його рухи. Потім бургомістр безшумно обійшов навколо світлої речі. Я рушив за ним і, незважаючи на темряву, помітив, що ми йдемо по добре втоптаній стежці. Повернувшись на те саме місце, ми ще раз поклонились, витягнувши руки. Так повторювалось тричі, потім бургомістр завмер, як силует на тлі зоряного неба, схрестивши руки і втупившись у світлу річ на землі. Я зробив точнісінько те саме. Мене глибоко схвилювала ця несподівана церемонія. Віддалік виднілись вогні великого військового корабля, що стояв біля берега. Але це вже не був острів Пасхи, я став свідком ритуалу, що відбувався в незвіданій частині світу сотні років тому. І все ж таки я знав, що чорний силует поруч мене — це наш мирний бургомістр з дбайливо підстриженою борідкою й вусами. Він не рухався, не розмовляв, а просто стояв, глибоко задумавшись, ніби хотів когось загіпнотизувати. Я вирішив, що коли не втрутиться мій аку-аку, то ми навряд чи — доб'ємося згоди впертої бабусі. Тому, відкривши рота, я почав щось бурмотіти. Цього ніяк не слід було робити.
— Тепер усе, вона зникла, — перебив мене бургомістр і, перш ніж я встиг отямитись, кинувся тікати.
Мені довелось бігти слідом за ним, щоб не загубити його з очей. Трохи нижче, біля каменів, він зупинився, відсапуючись.
— Вона сказала "так", — мовив я.
— Вона сказала "ні", — відповів бургомістр і повторив мені те, що не раз говорив уже й раніше: його власний аку-аку весь час каже "так, так".
Він витяг з кишені коробку сірників і висипав їх на долоню.
— Мій аку-аку каже, що я повинен ось так випорожнити свою печеру для сеньйора Кон-Тікі, але бабуся каже "ні" та "ні".
Він тричі питав її, а вона все відповідала "ні". Але цього разу вона сказала, щоб він їхав кораблем на континент, а коли повернеться, нехай подарує сеньйору Кон-Тікі одну печеру разом з усіма речами.
Ми стояли й довго сперечались, що сказала бабуся, аж поки, нарешті, він не погодився ще раз запитати її, але без мене й іншої ночі. А до відплиття "Пінто" залишалося зовсім мало часу.
Через два дні мій джип знову зупинився біля воріт бургомістра: за весь цей час дон Педро не подавав ніяких ознак життя. Я знайшов його і Лазаруса за пляшкою вина у тій самій маленькій кімнаті з круглим столом. Бургомістр поспішив повідомити мене, що для Лазаруса сьогодні щасливий день: він вирішив показати мені одну з своїх печер за два дні до відплиття експедиції з острова. Але для самого бургомістра день був нещасливий. Бабуся все ще каже "ні", а його брати впевнені, що він помре, коли візьме мене в печеру. А бургомістр — голова роду, і помирати йому не можна. На додачу до всього остров'яни оголосили страйк і відмовились розвантажувати "Пінто", якщо їм не підвищать платню. Бургомістра щойно повідомили, що коли він не втихомирить людей, його не візьмуть на континент.
Страйк тривав далі і поширився на вівцеферму військово-морських сил, де вже більше ніхто не стежив за роботою вітряків, що качали напівсолону воду з доісторичних колодязів для десятків тисяч, овець.
"Пінто" затримувався.