За декілька моментів усі замовкли, потім — рух, гомін і незрозумілі звуки його голоса; далі м-р Лоррі бачив, як оточили його всі, чоловік з двадцять, плече в плече, утворили ланцюг і побігли кричачи: "Хай живе бастільський в'язень. На допомогу родичеві бастільського в'язня в ля-Форс. Розступіться перед бастільським в'язнем. Рятуйте в'язня Евре— мона в ля-Форсі". І тисячний натовп відповідав на це.
Серце колотилося в м-ра Лоррі. Він закрив заслону, зачинив вікно й поспішив до Люесі сповістити її, що народ допомагає її батькові и пішов шукати її чоловіка. М-р Лоррі застав тут її дитину й міс Прос; проте його ніяк не здивувало, як вони з'явилися там, і тільки потім спитав їх про це.
Тим часом Люесі лежала як непритомна на підлозі коло його ніг, стискуючи його руку. Міс Прос поклала дитину на його ліжко, і голова її поволі схилилася на подушку поруч з коханою вихованкою. О, яка довга, довга ця ніч із стогоном бідної жінки. О, яка довга, довга ця ніч. А батько її не вертався, і не було ніяких вісток.
Щ,е двічі в нічній темряві продзвонив дзвінок коло великих воріт, ще двічі вдирався натовп, і точило крутилося, вищало й свистіло.
— Що це таке? — крикнула перелякана Люесі.
— Цитьте. Там гострять салдатські шаблі, сказав м-р Лоррі. — Це місце тепер національна власність, і його використовують, як щось подібне до арсеналу, моя люба.
Тільки двічі, проте останнього разу праця йшла мляво й прихапцем. Аж ось почало й світати. М-р Лоррі ніжно визволив свою руку з Люссиної руки и обережно виглянув знову. Чоловік, такий забризканий кров'ю, що його можна було признати за тяжко пораненого салдата, коли він приходить до пам'яті на бойовищі, підвівся з бруку коло точила й безтямно оглядався. Потім у ранішньому півсвітлі він побачив одну з монсеньйорових карет, хитаючись, пішов до пишного екіпажа, вліз у нього, зачинив дверці і ліг відпочивати на розкішних подушках.
Велике точило-Земля обернулося, коли м-р Лоррі виглянув знову, і сонце зачервонило двір. Однак менше точило самотньо стояло посеред двору в спокійному ранішньому повітрі, з тим червоним на ньому, якого сонце ніколи не давало и ніколи не могло знищити.
Розділ III.
ТІНЬ.
Одно з перших міркувань, що виникли в практичній голові м-ра Лоррі, коли тільки настав час повернутися до ділових справ, було таке, що він не має права наражати на небезпеку Телсонів, давши притулок у банковому приміщенні дружині ув'язненого емігранта. Він міг би важити своєю власністю, безпекою, життям для Люесі та її дитини, не замислившись ні на хвилину; однак на нього звірено було чужу власність, а в ділових справах він був точною діловою людиною.
Спочатку він подумав був про Дефаржа й гадав знову розшукати його винарню й порадитися, де б можна знайти найбезпечніше помешкання серед такого заколоту в місті. Проте з цих самих міркувань він зрікся такої думки: Дефарж мешкає в най— бунтівливішому кварталі, напевне впливовий там і занадто заплутаний в небезпечні події.
Настав південь, а доктор ще не повернувся; кожна прогаяна хвилина могла скомпромітувати Телсонів, а тому м-р Лоррі пішов порадитись з Люесі. Вона сказала, що батько її й сам думав найняти помешкання на короткий час у цьому кварталі,, недалеко від банку. Ділових заперечень проти цього не могло бути; м-р Лоррі передбачав, що хоч би навіть з Чарлзом усе було добре, і він був звільнений, усе таки не було надії залишити місто, і от він пішов сам шукати такого помешкання і знайшов підхоже, нагорі, в глухому провулку, де зачинені вікна на всіх інших високих сумовитих будинках відзначали покинуті доми.
До цього помешкання він зараз перевіз Люесі з дитиною та міс Прос, давши їм такий комфорт, який тільки міг, і навіть більший, ніж сам мав. Він залишив з ними Джеррі, як особу, що на випадок могла загородити двері, і якої голова могла знести доволі стусанів, а сам повернувся до своїх службових обов'язків. Стурбований і з сумними думками, він узявся до них, і повільно*
й тяжко йшов цей день. Настав час замикати банк. М-р Лоррі знов був сам у своїй кімнаті, як і минулого вечора, і міркував, що робити далі, як ось почув чиїсь кроки по сходах. За кілька хвилин перед ним стояла людина, яка проникливо подивилася на нього й звернулася до нього, назвавши його на ім'я.
— До ваших послуг, — сказав м-р Лоррі. — Ви мене знаєте?
Це була міцної будови людина, з чорним кучерявим волоссям, років сорока п яти, п'ятдесяти. Замість відповідати, він повторив ті самі слова, не змінившй виразу:
— Ви мене знаєте?
— Я десь бачив вас.
— Може в моїй винарні.
Дуже зацікавлений і схвильований, м-р Лоррі сказав."
— Ви прийшли від доктора Манетта?
— Так, я прийшов од доктора Манетта.
— А що він каже?
Дефарж передав у його тремтячу руку відкритий клаптик паперу. На ньому було написано рукою доктора:
"Чарлз здоровий, проте я ще не можу безпечно покинути цього місця. Мені ласкаво дозволили, щоб цей посланець передав коротеньку записку від Чарлза до його дружини. Дозвольте посланцеві побачитися з його жінкою".
Листа датовано було з ля-Форс, з годину тому.
— Ви підете зо мною до помешкання, де живе його жінка?— сказав радісно м-р Лоррі, прочитавши вголос його записку.
— Так,-—відповів Дефарж.
М-р Лоррі ледве примітив дивну стриманість і механічність Дефаржевих відповідів, надів капелюха, і вони вийшли у двір. Тут вони застали двох жінок, — одна плела.
— Напевне, мадам Дефарж! — сказав м-р Лоррі, що років з сімнадцять тому залишив її за такою самою роботою.
— Вона, — зауважив її чоловік.
— Мадам піде з нами? —спитав м-р Лоррі, побачивши, що и вона рушила разом з ними.
— Так. Щоб мати змогу розглянути їхні лиця й пізнати осіб. Це для їхньої власної безпеки.
Дефаржева поведінка починала вражати м-ра Лоррі; він сумнівно поглянув на нього и пішов уперед. Обидві жінки пішли за ними, — друга жінка була Помста.
Вони якнайшвидше пройшли вулицями, що відділяли їх, і зійшли по сходах до нового помешкання; Джеррі впустив їх, і вони застали Люесі саму заплакану. Люесі з радощів себе не чула, одержавши від м-ра Лоррі звістку про свого чоловіка й стиснула руку, що подала їй записку, — вона зовсім не гадала про те, що та рука робила цієї ночі навколо її чоловіка і що могла заподіяти йому, коли б не добра нагода.
Повість про двоє міст — 12.
"Наймиліша! Будь мужня! Я здоровий, а твій батько має вплив на тих, що оточують мене. Не відповідай на цього листа. Поцілуй нашу дитину за мене".
От і все, що було в листі. Однак, це було так багато для тієї, що одержала його, що Люесі повернулася від Дефаржа до його жінки й поцілувала її в ту руку, що плела. Це був палкий, люблячий, вдячний, жіночий рух; проте рука Дефаржевої жінки не відповідала на це: вона холодно й тяжко спустилася и знов взялась до плетіння.
Тут було щось таке, що вразило Люесі. Вона мала заховати записку за пазуху й спинилася; рука так і залишилася коло шиї, — вона полохливо поглянула на мадам Дефарж. Мадам Дефарж холодно й безстрасно поглянула на її збентежено підведені брови.
— Моя люба, — сказав м-р Лоррі, щоб пояснити її присутність,— на вулицях часто виникають заколоти, і хоч неймовірно, щоб колинебудь потривожили вас, мадам Дефарж хоче побачити тих, кого вона може захистити в таких випадках, щоб пізнати їх... щоб посвідчити їх. Здається, — сказав м-р Лоррі, затнув— шися в своїх підбадьорливих словах, бо ті три кам'яні лиця вражали його що далі, то більше, — справа стоїть так, громадянине Дефарже?
Дефарж подивився на свою жінку й не дав відповіді, а тільки щось пробурчав на знак згоди.
— Краще було б, Люесі, — сказав м-р Лоррі, намагаючись тоном і манірами вмилостивити їх, — покликати сюди любу дитину й нашу добру міс Прос. Наша добра Прос — англійська леді й зовсім не розуміє французької мови.
Міс Прос не боялася лиха й небезпеки, ввійшла із зложеними навхрест руками й різко заговорила до Помсти й мадам Дефарж англійською мовою; проте ні та, ні та не звернули на неї уваги.
— Це його дитина? — сказала мадам Дефарж, вперше спинивши свою роботу й показуючи на маленьку Люесі дротом, немов пальцем Фатуму.
— Так, мадам, — відповів м-р Лоррі,— це люба донька нашого бідного в'язня, єдине дитя.
Тінь мадам Дефарж та її супутників лягла тепер на дитину такою грізною й темною плямою, що мати інстинктивно впала навколішки коло неї й притиснула її до своїх грудей.
— Досить, мій мужу, — сказала мадам Дефарж. — Я бачила їх. Можемо йти.
Однак в її стриманій поведінці було стільки загрозливого, що збентежена Люесі, доторкнувшися рукою до одягу мадам Дефарж, благаючи сказала:
— Ви будете добрі до мого нещасного чоловіка? Ви не зробите йому шкоди? Ви допоможете мені побачитися з ним, якщо можете?
— Що мені до вашого чоловіка? — відповіла мадам Дефарж, дивлячись на неї зверху зовсім спокійно. — В мене справа тільки про доньку вашого батька.
— Так задля мене будьте милостиві до мого чоловіка. Задля моєї дитини. Вона зложить ручки й благатиме вас бути милосердною. Ми боїмося вас більше, ніж кого іншого.
Мадам Дефарж сприйняла ці слова як комплімент і поглянула на свого чоловіка. Дефарж, що неспокійно кусав нігті й дивився на неї, ще суворіше зморщив своє лице.
— Що то ваш чоловік каже в цій записці? — спитала мадам Дефарж з похмурою усмішкою.—Вплив. Він каже щось про вплив?
— Що мій батько має великий вплив на тих, хто оточує його, — сказала Люесі, тороплено виймаючи папірця з-за пазухи, однак дивлячись своїми переляканими очима не на нього, а на ту, що питала Ті.
— Напевне він і звільнить його, — сказала мадам Дефарж.— Нехай буде так.
— Як жінка й мати, — крикнула Люесі з великим запалом,— благаю вас, майте милосердя до мене й не вживайте влади, що ви її маєте, проти мого безвинного человіка, а поверніть на його користь. О, сестри-жінки, подумайте про мене. Як жінка й мати!
Мадам Дефарж поглянула на прохачку так само холодно, як і раніш, і сказала, повернувшись до своєї товаришки Помсти:
— Чи дуже то зважали на жінок і матерів, яких ми звикли бачити з того часу, як ми були такими малими, як оця дитина, і навіть ще меншими? Чи ми не знаємо, як їхніх чоловіків і батьків садовили у в'язниці й тримали там досить довго? За цілісіньке наше життя чи ми не бачили, як страждали наші сестри-жінки, і сами і їхні діти, в бідності, наготі, голоді, спразі, хворості, злиднях, утисках і всякому занедбанні?
— Ми не бачили нічого іншого, — відповіла Помста.
— Ми довго зносили це, — сказала мадам Дефарж, перевівши очі знов на Люесі.