Нарешті він підвівся. На порозі він озирнувся, кинувши на неї ніжний погляд, і вийшов.
Я залишив його у вітальні й пішов до Ван Гелсінґа розказати, як Артур попрощався з дівчиною, потім сходив на кухню і сказав чоловікові з поховального бюро, щоб продовжив підготовчі заходи і заколотив труну. Коли той чоловік вийшов, я розказав Ван Гелсінґу про запитання, яке поставив мені Артур, і він відповів:
— Я не здивований. Я сам щойно в цьому засумнівався!
Ми разом пообідали, і я бачив, що бідолашний Арті щосили намагався триматися. Увесь обід Ван Гелсінґ мовчав, але коли ми запалили по сигарі, він сказав:
— Лорде…
Але Артур перервав його:
— Ні, ні, заради Бога! Не називайте мене так! Вибачте мені, сер. Я мав на увазі, не звертайтеся до мене так офіційно, бо моя рана ще така свіжа!
Професор відповів йому дуже ласкаво:
— Я так звернувся до вас, бо мав сумніви, як мені до вас звертатися. Мені не хотілося називати вас містером, бо за цей час я встиг полюбити вас, авжеж, мій дорогий хлопчику, полюбити як Артура.
Артур простягнув руку і тепло потиснув долоню старого.
— Називайте мене, як вам подобається, — сказав він. — Сподіваюся, що ви завжди вважатимете мене своїм другом. І дозвольте мені сказати, що мені бракує слів, аби висловити свою вдячність за вашу великодушність до моєї бідолашної Люсі.
Він трохи помовчав і провадив:
— Я знаю, що вона розуміла вашу великодушність навіть ліпше, ніж я. І якщо я поводився грубо, тоді, пам'ятаєте, коли ви відштовхнули мене, — професор кивнув, — вибачте мені.
Професор відповів:
— Я знаю, як це було тяжко для вас — довіритися мені, повірити, що без того свавілля годі було обійтися. І я розумію, що ви не довіряєте мені, не можете довіряти зараз, бо ви ще не розумієте, що відбувається. Можливо, ваша довіра мені знадобиться ще багато разів у той час, коли ви ще не довірятимете мені, не розуміючи всього, що відбувається. Але якщо ви цілковито довірятимете мені, то коли ви все зрозумієте, тоді ви благословлятимете мене за себе, за інших і за ту, яку я присягнувся захищати.
— Звісно, звісно, сер, — сказав Артур тепло. — Я за будь-яких умов довірятиму вам. Я знаю і вірю, що у вас шляхетне серце і що ви друг Джона. І були її другом. Чиніть як знаєте.
Професор кілька разів відкашлявся, прочищаючи горло, і нарешті сказав:
— Чи можу я вас про щось попросити?
— Звісно.
— Вам відомо, що місіс Вестенра залишила вам усе своє майно?
— Ні. Бідолашна леді! Я не знав про це.
— Але, якщо все це належить вам, ви можете робити з цим, як вам заманеться. Я би хотів, щоб ви надали мені дозвіл прочитати всі папери і листи міс Люсі. Повірте, це не через цікавість. Я маю на це причину, будьте певні, вона би погодилася. Всі вони зараз у мене. Я забрав їх іще до того, як ми дізналися, що все це тепер ваше, бо не хотів, щоб їх торкалися чужі руки, чи чужі очі читали слова, які линули з її душі. Я хочу, щоб вони поки побули у мене, з вашого дозволу. Навіть якщо ви їх іще не бачили, я збережу їх. Я нічого не загублю, жодного папірця, й у належний час усе вам поверну. Це важко дозволити, про що я попросив, але ви це зробите, чи не так? Заради Люсі.
Артур гаряче відповів:
— Докторе Ван Гелсінґ, робіть все, що вважаєте за потрібне. Говорячи це, я відчуваю, що Люсі дала б на це згоду. Я не турбуватиму вас запитаннями, поки не з'явиться слушна нагода.
Старий професор підвівся й урочисто промовив:
— Ваша правда. У нас у всіх попереду багато болю, але це буде не лише біль, і цей біль не буде останній. Ми, і ти в тому числі, ти більше за всіх, любий хлопчику, переживемо ще багато горя, перш ніж відчуємо радість перемоги. Але ми маємо бути хоробрими і некорисливими і виконувати свій обов'язок, тоді все буде гаразд!
Тієї ночі я спав на дивані у кімнаті Артура. Ван Гелсінґ узагалі не лягав. Він ходив туди-сюди, ніби охороняючи будинок, ні на мить не спускаючи очей із кімнати, де у труні лежало тіло Люсі. У труні він розклав квіти дикого часнику, які, забиваючи аромат лілей і троянд, наповнювали своїм важким запахом нічне повітря.
Щоденник Міни Гаркер
22 вересня
Я їду в потязі в Ексетер. Джонатан спить. Здається, ще вчора були зроблені останні записи, і водночас здається, що спливло так багато часу, відколи я покинула Вітбі; мене з тим часом розділяє цілий світ: тоді Джонатан поїхав і від нього не було новин, а тепер я одружена з ним і Джонатан став повіреним у справах, партнером, розбагатів і має власну справу, містер Гоукінс помер і похований, а Джонатан пережив новий напад, який завдав великої шкоди його здоров'ю. Одного дня він може мене про це запитати. Тому я записуватиму все, що відбуватиметься. Я почала втрачати навички стенографування. Побачимо, а раптом це може нам дати якусь неочікувану користь, тому я маю освіжити свої навички і в будь-якому випадку знову почати тренуватися.
Службу правили дуже просто і дуже врочисто. Крім нас, були присутні лише слуги, один чи двоє старих друзів містера Гоукінса з Ексетера, його лондонський агент, джентльмен від сера Джона Пакстона, президента Об'єднаної спілки адвокатів. Ми з Джонатаном стояли, тримаючись за руки і відчуваючи, що від нас пішов наш найкращий і найдорожчий друг.
Ми спокійно повернулися в місто автобусом, доїхавши до Гайд-парку. Джонатан гадав, що мені схочеться перепочити на Роу, тому ми присіли. Але людей було мало, і було сумно бачити велику кількість порожніх лавок. Це примусило нас згадати про порожнє крісло у нас удома. Тому ми підвелися і вирішили пройтися по Пікадиллі. Джонатан тримав мене за руку, як у старі добрі часи, коли я ще не працювала в школі. Я почувалася незручно через це, бо як же інакше, адже я вчила дівчат поводитися за етикетом і дотримуватися правил поведінки, хоч і без педантизму, і водночас сама робила навпаки. Але це був Джонатан, і він був моїм чоловіком, і ми не знали нікого з тих, хто нам зустрічався, тому їхня думка нам була байдужа, отже ми продовжували так йти. Я задивилася на одну дуже вродливу дівчину у крислатому капелюсі, що сиділа у двомісному екіпажі навпроти "Джуліано", як раптом відчула, як Джонатан сильно, до болю стиснув мені руку і видихнув: "О Боже!"
Я завжди хвилююся за Джонатана, бо боюся, що будь-який нервовий зрив може знову завдати йому шкоди. Отже, я миттю обернулася до нього і запитала, що саме його так розхвилювало.
Він дуже зблід, і виряченими і від жаху, і водночас від здивування очима він пильно дивився на високого худорлявого чоловіка з гакуватим носом, чорними вусами і клиновидною борідкою, який також спостерігав за гарненькою дівчиною. Чоловік так уважно дивився на неї, що нас навіть не помітив, а я мала можливість добре розгледіти його. Це було погане обличчя. Тверде, жорстоке, чуттєве обличчя з червоним губами, які випиналися, як у тварини, і через які великі білі зуби здавалися ще білішими. Джонатан уважно вдивлявся в його обличчя, аж я почала непокоїтися, що той чоловік нас помітить. Я боялася, що Джонатан знову може захворіти, бо вигляд у нього був розлючений і загрозливий. Я запитала в Джонатана, що його так розхвилювало, а він відповів так, ніби гадав, що я знаю про це стільки ж, скільки й він:
— Ти бачиш, хто це?
— Ні, любий, — відповіла я. — Я його не знаю. А хто це?
Його відповідь вразила мене і змусила затремтіти, бо це було сказано так, ніби він не знав, що розмовляє зі мною, своєю Міною:
— Це той чоловік власною персоною!
Мій бідолашний коханий, вочевидь, злякався чогось. Я переконана у цьому, бо якби я його не підтримала, він би впав. Він продовжував уважно вдивлятися. Чоловік вийшов із крамниці з маленьким пакунком і передав його гарній леді, й вона рушила з місця. Поки екіпаж піднімався по Пікадиллі, чоловік у чорному далі дивився на неї, рухаючись у тому ж самому напрямку. Джонатан, втупивши в нього очі, сказав, ніби сам до себе:
— Я переконаний, що це граф, але він помолодшав. О Боже, якщо це правда! О Боже! О Боже! Якби я тільки знав! Якби я тільки знав!
Він так сильно засмутився, що я не наважилася ставити йому питання щодо цього і промовчала. Я спокійно пішла далі, й він теж, тримаючись за мою руку, спокійно йшов поруч. Ми трохи прогулялися, а потім присіли на лавочку у Ґрін-парку. Був спекотний, як на осінь, день.
У парку були зручні лавочки, на які падала тінь. Кілька хвилин Джонатан дивився в нікуди, а потім його очі заплющилися, і він дуже скоро заснув, поклавши голову мені на плече. Я подумала, що так буде краще для нього, бо його вже ніщо не турбувало. Приблизно за двадцять хвилин він прокинувся і сказав бадьоро:
— О Міно, невже я заснув? Вибач, що я був таким нечемним. Ходімо вип'ємо десь чашку чаю.
Було схоже на те, що він геть забув про незнайомця у чорному, як під час хвороби забув про все, що з ним сталося, а цей випадок нагадав йому про це. Мені не подобається це впадання у забудькуватість. Його мозок був ушкоджений внаслідок хвороби, а можливо, хвороба є і досі. Я не наважилася ставити йому питання, бо боялася, що можу зробити йому радше гірше, ніж краще, але я маю прочитати його щоденник і з'ясувати, що саме відбувалося з ним під час його закордонної подорожі. Переконана, час прийшов. Але мені страшно від того, що я мушу відкрити пакунок і прочитати те, що написано в щоденнику. О Джонатане, я знаю, ти пробачиш мені, якщо це виявиться моєю помилкою, але це тільки заради тебе.
Згодом
Наше повернення додому інакше, як сумним, не назвеш. Будинок спорожнів без дорогої для нас душі, без людини, яка була такою доброю до нас. Джонатан досі блідий і відчуває, як йому раз по раз паморочиться в голові після повторного прояву його хвороби, а тут іще й телеграма від якогось Ван Гелсінґа, хто б він не був: "Із сумом повідомляю, що місіс Вестенра померла п'ять днів тому, а Люсі померла позавчора. Їх обох поховали сьогодні".
О, як багато горя містять у собі ті кілька слів! Бідолашна місіс Вестенра! Бідолашна Люсі! Вони обидві пішли з життя! Пішли і вже ніколи не повернуться до нас! А сердешний, сердешний Артур! Втратити кохання всього свого життя! Допоможи нам, Боже, витримати наші страждання.
Щоденник доктора Сьюарда. Продовження
22 вересня
Все скінчено.