Правду кажуть:
Папугу й майну за язик частенько ловлять у сильце,
Але ніколи — журавля. Мовчання — то найвищий дар.
До того ж
Шкуру тигра одягнувши, став осел у лісі грізний,
А зайшовсь ослячим ревом, через те його й убили".
Караламукха спитав: "Як це?", і Рактамукха розповіла.
Оповідка п'ята
"Жив у якомусь селищі пральник на ім'я Шуддгапата, а в нього був осел, що від нестачі корму страшенно охляв. Одного разу, блукаючи лісом, Шуддгапата знайшов тигрову шкуру й подумав: "Як мені пощастило! Тепер я натягуватиму цю шкуру на осла і пускатиму його на ячмінне поле пастися, а сусіди думатимуть, що то тигр, і не проганятимуть його з поля". Так він і робив: уночі виводив осла на поле, щоб він підгодовувався ячменем, а вдосвіта забирав додому. Згодом осел так набрався тіла, що вже не міг уміститися в стійлі. Та ось одного дня він почув ревіння ослиці, що долинало десь іздалеку, і сам, змучений хіттю, теж заревів з усієї сили. Тоді люди, які стерегли поле, здогадалися, що то осел у тигровій шкурі, і дрючками, камінням та стрілами випровадили його на той світ. Тому я й кажу: [214]Шкуру тигра одягнувши, став осел у лісі грізний, А зайшовсь ослячим ревом, через те його і вбили.
А Ш'ямалака так говорить: "Якщо зазнав наруги, тікай, поки тобі не надавали по шиї!"
Караламукха спитав: "Це ж як?", і Рактамукха розповіла.
Оповідка шоста
"Десь на землі було місто, що звалося Вікантакою, а в ньому жив дуже багатий купець, який носив ім'я Ішвара. Одного дня до нього завітали в гості четверо зятів із самого міста Аванті. Він їх прийняв з великими почестями, нагодував смачною їжею і зодягнув в ошатне вбрання. Коли минуло шість місяців їхнього гостювання, купець сказав своїй жінці: "Чогось зятьки, розкошуючи в нас, засиділися і не збираються їхати додому. Що його робити? Коли ми будемо з ними панькатися, то вони тут вікуватимуть. Чуєш, не давай їм перед трапезою води на обмивання ніг, це їх образить, і вони підуть геть з нашого дому". Купчиха, яку звали Гарга, так і вчинила: не дала зятям ноги обмити, посадовила їх обідати в закутку й нагодувала препоганою їжею. Троє з них розсердилися й поїхали додому, а четвертого — Ш'ямалаку — довелось випроваджувати в потилицю. Через те я й кажу:Гарга не дбала в час трапези про зятів,
Не принесла води для обмивання ніг,
Так-сяк всадила, грубу їжу подала,-
Тим нагнала трьох, а Ш'ямалаку — втришия.
То чого ж я, немов той каретник, віритиму тобі, коли вочевидь бачу, що ти зрадив мене? Сказано ж:
Вчинився гріх перед дурним, та не збентежиться дурний.
Жону із полюбовником каретник ніс на голові".
Караламукха спитав: "А як же це сталося?", і Рактамукха розповіла. [215]
Оповідка сьома
"В одному місті жив каретник, а жінка його була дуже охоча до чужих чоловіків, за що люди обмовляли її. І от каретник подумав: "Як би це мені її перевірити? Однак, негоже те діло. БоАні річок, ані родів не вивіряй на чистоту,
Не випробовуй мудреців, на гульках жінку не лови.
З рибальчиною донькою зійшовся Васи паросток,
З'явився В'яса мудрий в них,— що можна тут іще сказать?
Він веди сам впорядкував, він Куру породив — ой-ой! —
І сам же погубив її. Нелегко карму нам збагнуть!
Не можна піддавати сумніву чистоту родів таких, як благородні пандави, бо вони — сини однієї матері від різних батьків. Стежити за жінкою, яка непристойно поводиться, це означає — виставляти напоказ усі її гріхи. До того ж
Якщо вогнище холодне, якщо місяць пригріває,
То й жінки — благочестиві, і злочинці — добродійні.
Тому я відрізняю чисте від нечистого, судячи з того, що люди говорять. Недарма ж кажуть:
Ані в ведах, ані в шастрах не почути, не побачить,
Все те люди добре знають,— що збувається на світі.
Отак помисливши, він їй сказав: "Кохана моя, завтра вдосвіта я піду в село і пробуду там кілька днів, тож приготуй мені все, що треба в дорогу". Жінка, як почула таке, страшенно зраділа, зразу ж облишила всю домашню роботу й швиденько наготувала чоловікові всіляких харчів, не жаліючи навіть цукру і масла. Правду кажуть:
Коли похмурий день і мряка,
Чи ніч, хоч в око стрель, і місто спить,
Чоловіки десь у краях далеких —
Це для жінок розпусних благодать.[216]
От підвівся він рано-вранці й пішов зі свого подвір'я. Жінка побачила, що його немає, і, сяючи від задоволення, причепурилася. Сяк-так перебула день, а ввечері подалась до оселі знайомого віти й сказала йому: "Мій осоружний чоловік пішов на село, а ти приходь до мене, як у нас дома всі поснуть". А каретник, просидівши цілісінький день у лісі, надвечір повернувся додому, нишком пробрався в хату і сховався під ліжком. Згодом прийшов віта Девадатта і примостився на тому ліжку. Побачивши його, каретник розлютився й подумав: "Чи мені вилізти та вбити його самого, чи дочекатися, поки прийде облудниця, і порішити їх обох, коли вони спатимуть разом? Ні, мабуть, я спершу подивлюсь, що вони робитимуть, і послухаю, про що балакатимуть".
А дружина ввійшла і, міцно причинивши двері, почала вилазити на ліжко, та ненароком зачепила ногою свого чоловіка. "Ну,— подумала вона,— це, мабуть, клятий каретник захотів мене перевірити. Ось я йому зараз покажу, на що здатні жінки". Поки вона так розмірковувала, Давадатті заманулося потішитися з нею. Тоді вона склала долоні в анджалі і мовила: "О благородний, не слід тобі мого тіла торкатися, бо я вірна і чесна дружина, і, коли я пошлю на тебе прокляття, то ти обернешся на попіл!" А він їй на те: "То для чого ж ти мене покликала?" Вона сказала: "Слухай, о муже, що линеш до мене душею! Сьогодні вранці я пішла в храм Чандіки помолитись богині, і раптом у небі пролунали слова: "Що я маю робити, донечко? Ти мені щиро віддана. Не мине й шести місяців, як з веління долі ти станеш вдовою!" А я кажу: "О благосна, коли ти знаєш про мою біду, то й допоможеш відвернути її. Напевно, можна щось вчинити, аби мій чоловік прожив сто років". І вона мовила: "Донечко, і можна, й не можна. Все залежить від тебе". Я тоді стала благати її: "О богине, коли мені навіть доведеться розлучитися з життям, я зроблю те, що ти звелиш!" І богиня звеліла: "Якщо сьогодні ти з чужим мужчиною ляжеш в одну постіль і обнімешся з ним, то смерть, яка судилася твоєму чоловікові, перейде на нього, а твій чоловік житиме ще сто років. Отож вволь мою волю". Я послухала богиню і тому покликала тебе сюди".
А дурноверхий каретник, почувши ці слова, мало не збожеволів од радості, а потім виліз з-під ліжка і прорік: "Слава, слава, чесното моя, моя вірна дружино, тобі, яка радує рід мій, слава! Я, із сум'яттям у серці, наслухавшись ліодського поговору, захотів тебе перевірити і тому сказав, нібито йду в село, а сам сховався під ліжком. Обніми мене, голубко!" Він її пригорнув і на радощах посадовив собі на плече, а Девадатту заходився обсипати вдячністю: "О вельми благочестивий гостю, ти прийшов сюди, бажаючи мені довголіття, тепер завдяки твоїй милості я житиму сто років, отож і ти обніми мене і вилазь на друге моє плече!" Каретник обняв Девадатту, хоч той і пручався, силоміць посадовив його собі на плече і під звуки рога, пританцьовуючи, пішов по всіх дворах. Тому я й кажу: [217]
Зчинився гріх перед дурним, та не збентежився дурний.
Каретник он на плечі взяв із полюбовником жону.
Так-от, нерозумна твоя голова, ти змінився на гірше. То як же я піду в твою оселю? Тобі вірити не можна, бо вся ваша порода споконвіку дихає злом. Навіть дружба з освідченими й доброчесними не йде вам на користь. Кажуть:
Грішника святі просвітять — все одно святим не стане,
Як вугілля ти б не чистив, біле, ніби сніг, не стане.
І ще добре сказано:
Не взяла в подружжя миша Сур'ю, Пру чи Маруту,
А взяла в подружжя мишу — не втечеш від волі крові".
Спитав тоді Караламукха: "А як це?", і Рактамукха розповіла.
Оповідка восьма
"Є в одному селищі місце, де живуть подвижники. І ось той серед них, якого звали Шалаянкаяна, справжня окраса подвижництва, пішов на Гангу робити обмивання. Саме у той час, коли він поклонявся Сонцю, сокіл своїми скарлюченими й гострими кігтями схопив мишеня. Мудрець, серце якого сповнилося жалю, закричав: "Відпусти, відпусти!" — і пошпурив у птаха каменюку. Сокіл розгубився й випустив мишеня, а воно з переляку кинулося в ноги мудрецеві й запищало: "Захисти, захисти!" Оговтався сокіл і сказав мудрецеві: "Негоже ти зробив, мудрець, [218] що пожбурив на мене каменюку! Чи ти не боїшся йти супроти закону? Віддай мені цю мишу, бо інакше візьмеш на душу великий гріх!" Мудрець відповів йому так: "О най-нікчемніший з крилатих, життя живих істот треба оберігати, лиходіїв карати, добропорядних поважати, наставників шанувати, богів — величати. То чого ж ти плетеш казна-що?" А сокіл йому на те: "Ти, мудрець, кепсько знаєш закон! Тут усі істоти створені Долею, і вона кожного наділила певною їжею. Ось, приміром, шановному годиться рослинна їжа, а нам треба харчуватись мишами, ховрахами тощо. Чого ж ти мене картаєш за те, що я прагну призначеної мені їжі? Сказано ж:Хто їсть призначене йому, той не грішить — і навпаки,
Отож невільно допускать в обов'язковім ділі змін.
Подвижникам — хмільний напій, жертовну їжу — пиякам
Не велено ні тим, ні тим цього, брахмане, споживать.
Негрішно їсти їстівне, неїстівне — то гріх тяжкий.
За що ж каратимеш мене? Хіба я щось намислив зле?
Та хіба личить мудрецям бачити невидиме, чути нечутне? Хіба не славляться вони відсутністю зажерливості й ворожості? Кажуть же:
Хто рівний в ставленні до золота й землі,
до недруга і друга,
Байдужий до нестишних чвар в чужій сім'ї,
завжди урівноважений
Між тих, хто обмірковує ціну добра,
між праведних і грішних,-
Той йогін істинний, котрий в самотині
весь думам віддається.
Отож своїм вчинком ти порушив подвижництво.