От чому він і звернувся до тіні королеви, а мені доручив говорити з прекрасним вашим тілом і сказати вам, що він складає до ніг ваших серце своє й душу, прохає божественні очі ваші глянути на нього з милосердям, рожеві пальці ваші — зробити йому знак, гармонічний голос ваш — промовити слова, яких не забувають ніколи. Якщо ж ні, якщо він не міг би змилостивити вас, він прохає мене вдруге проколоти його моєю шпагою, — а вона справжнє лезо, бо шпаги дають тінь лише при сонці, — проколоти, кажу я, вдруге моєю шпагою наскрізь: він не може жити, коли ви не дозволите йому жити виключно для вас.
Скільки натхнення й жартівливої вигадливості було в промові Коконна, стільки чулості, п'янкої сили й лестивої покірності вклав у свої благання Ла Моль.
Очі Генрієтти, що уважно слухала Ла Моля, звернулись тоді від нього до Коконна, щоб побачити, чи відповідає вираз його обличчя любовним признанням його друга. І, певне, вона знайшла те, чого сподівалась, бо, вся почервонівши, з трудом дихаючи, промовила до Коконна з усмішкою, що відкрила два ряди перлин в кораловій оправі:
— Це правда?
— Чорт візьми! — скрикнув Коконна, засліплений її поглядом, палаючи вогнем тих самих бажань, що й вона. — Правда! О, пані, так, правда, правда, присягаюсь вашим життям і моєю смертю!
— То підійдіть! — сказала вона, простягаючи йому руку в забутті, яке відбилося в млості її очей.
Коконна підкинув у повітря свій шовковий берет і одним скоком опинився коло молодої жінки, тим часом як Ла Моль, якому Маргарита зробила знак підійти до неї, заступив місце свого друга.
В цю хвилину на дверях з'явився Рене.
— Тихо! — скрикнув він з таким виразом, що весь запал їх погас. — Тихо!
В товщі стіни почулося цоркання ключа в замку і рипіння дверей на петлях.
— Але, — сказала Маргарита гордо, — мені здається, ніхто не має права увійти сюди, коли ми тут.
— Навіть королева-мати? — шепнув Рене їй на вухо.
Маргарита раптом кинулась до зовнішніх сходів, тягнучи за собою Ла Моля; Генрієтта і Коконна, напівобнявшись, вибігли слідом за ними, і всі четверо зникли, як зникають, почувши непевний гомін, легкокрилі пташки, що цілувались дзюбиками на вкритій цвітом гілці.
XX. Чорні кури
Обидві пари зникли вчасно. Катерина стромляла ключ в замок других дверей саме в той момент, коли Коконна з пані де Невер уже вийшли з кімнати, але, входячи, вона могла ще чути рипіння сходів під ногами втікачів.
Вона скинула навколо інквізиторським поглядом і, з підозрою дивлячись на Рене, що схилившись стояв перед нею, спитала:
— Хто тут був?
— Закохані, які задовольнились, коли я сказав їм, що вони кохають одно одного.
— Облишмо це, — сказала Катерина, знизуючи плечима. — Більше тут нема нікого?
— Нікого, крім вашої величності та мене.
— Зробили ви, що я сказала?
— Про чорні кури?
— Так.
— Вони готові, пані.
— Ах, коли б ви були єврей!
— Я — єврей, пані? Нащо?
— Тоді ви могли б читати дорогоцінні книги, написані євреями про жертвоприношення. Одну з них я звеліла перекласти, і бачу, що євреї шукали пророкувань не в серці та печінці, як римляни, а в розташуванні мозку та в накресленні літер, написаних у мозку всемогутньою рукою долі.
— Так, пані, я чув про це від одного мого друга, старого раввина.
— Бувають, — сказала Катерина, — так виразно написані знаки, що, наче шлях пророчий, показують усе; тільки халдейські мудреці радять...
— Радять... що? — спитав Рене, бачачи, що королева не зважується казати далі.
— Радять робити досліди над людським мозком, бо він розвиненіший і має більше симпатії з волею дослідника.
— Але ж, пані, — сказав Рене, — ваша величність добре знаєте, що це неможливо!
— Трудно, принаймні, — сказала Катерина. — От коли б ми знали про це в ніч святого Варфоломія... Ах, Рене! які багаті жнива! Перший засуджений... поміркую. А тим часом обмежимось тим, і що можна... Кімната для жертвоприношень готова?
— Так, пані.
— Ходім.
Рене запалив зроблену з якихось чудних речовин свічку, запах від якої, то гострий і тонкий, то гидкий і димний, указував на різноманітність матеріалів, і, присвічуючи Катерині, перший увійшов до темної кімнати.
Катерина сама вибрала серед знарядь до жертвоприношення ніж із синьої сталі, а Рене пішов за однією з двох курок, що збентежено поводили в кутку золотими очима.
— Як поведемо справу?
— Запитаємо печінку в однієї і мозок у другої. Якщо обидва досліди дадуть той самий наслідок, доведеться повірити, особливо ж якщо наслідки збіжаться з тими, що ми мали раніше.
— З чого почнемо?
— З печінки.
— Добре, — сказав Рене і прив'язав курку на маленькому вівтарі до двох кілець, прикріплених на двох протилежних краях його, так що покладена на спину птиця могла тільки битися, не зрушуючись з місця, Катерина одним ударом розсікла їй груди. Курка крикнула тричі і випустила дух після досить довгого тріпотіння.
— Щоразу три крики, — мурмотіла Катерина, — три знаки про смерть.
Потім розрізала їй тіло.
— І печінка повернута вліво, — казала вона, — щоразу вліво. Потрійна смерть і втрата трону. Знаєш, Рене, це жахливо!
— Треба побачити, пані, чи пророкування другої жертви збіжаться з пророкуванням першої.
Рене відв'язав труп курки і кинув його в куток; потім пішов за другою, але вона, догадуючись, що чекає її, силкувалась уникнути своєї долі, бігаючи круг кімнати, і нарешті, загнана в куток, перелетіла через голову Рене, погасивши на лету магічну свічку, яку держала Катерина.
— Бачите, Рене, — сказала королева. — Так погасне наш рід. Смерть дмухне згори, і він зникне з лиця землі. Але ж троє синів, троє синів!.. — сумно прошепотіла вона.
Рене взяв у неї погаслу свічку і вийшов до суміжної кімнати, щоб засвітити.
Вернувшись, він побачив, що курка засунула голову в відтулину.
— На цей раз, — сказала Катерина, — я збудусь криків, зрубавши голову одним ударом.
Справді, коли курка була прив'язана, Катерина, як і сказала, одним ударом зрубала їй голову. Але в останніх конвульсіях дзюб роззявився тричі і затулився, щоб ніколи не розтулятись.
— Бачиш! — з жахом сказала Катерина. — Замість трьох криків — три зітхання. Три, щоразу три. Вони помруть усі троє. Всі тварини перед смертю видають три поклики. Подивімось знаки в голові.
Катерина відрізала у курки блідий гребінь, обережно розтяла череп і, відділивши його так, щоб мозок лишився неушкоджений, почала шукати на кривавих борозенках подобу літери, накресленої на мозковому м'якуші.
— Щоразу, — скрикнула вона, сплеснувши руками, — щоразу! І на цей раз пророкування виразніше, ніж будь-коли досі. Іди подивись.
Рене наблизився.
— Яка то літера? — спитала Катерина, показуючи йому на знак.
— Г, — відповів Рене.
— Скільки разів?
Рене полічив.
— Чотири, — сказав він.
— От! От! Що це? Я бачу: це значить Генріх IV. О! — вигукнула вона, кинувши ніж. — Я проклята в моєму потомстві!
Жахливий був вигляд цієї жінки, блідої, як труп, освітленої похмурим світлом, із зчепленими закривавленими руками.
— Він буде королем, — сказала вона, безнадійно зітхаючи, — він буде королем!
— Він буде королем, — сказав і Рене, пробудившись від глибокої задуми.
Проте похмурий вираз незабаром зійшов з обличчя Катерини, і воно освітилось думкою, яка, здавалось, виринула з глибини її мозку.
— Рене, — мовила вона, простягаючи до флорентійця руку, але не повертаючи схиленої на груди голови. — Рене, тобі відоме страшне оповідання про якогось перузького лікаря, що отруїв відразу і дочку свою і коханця її за допомогою помади?
— Так, пані.
— І цей коханець був?.. — замислено сказала Катерина.
— Король Владислав, пані.
— Ага, так, правда! — промурмотіла вона. — Чи нема у вас подробиць про цю подію?
— Є давня книга, де говориться про це, — відповів Рене.
— Ходім до другої кімнати, дасте мені її.
Вони вийшли з темної комірчини, і Рене замкнув за собою двері.
— Ваша величність дасте накази про нові жертвоприношення? — спитав флорентієць.
— Ні, Рене, ні! На цей час я досить переконалась. Ми почекаємо, поки буде можливість дістати голову якогось засудженого, і в день страти умовишся з катом.
Рене вклонився на знак згоди, потім підійшов із свічкою в руці до полиць, де стояли книжки, став на стільця, взяв одну з них і подав королеві.
Катерина розгорнула її.
— Що це? — сказала вона.
"Про спосіб виховувати й годувати соколів та кречетів, щоб вони були відважні, дужі й завжди готові до льоту".
— Ах, пробачте, пані, я помилився. Це трактат про мисливську справу, написаний одним лукським вченим для славнозвісного Каструччіо Кастракані[57]. Вона стоїть поруч з другою і оправлена так само, як і та. Я помилився. До того ж ця книжка дуже дорогоцінна: її тільки три примірники на весь світ. Один належить Венеціанській бібліотеці, другий був куплений вашим предком Лаврентієм і подарований Петром де Медічі королю Карлу VIII, коли той одвідав Флоренцію, і третій — оцей.
— Поважаю її за рідкість, — сказала Катерина, — але мені вона непотрібна, віддаю її вам.
І вона простягла до Рене праву руку, щоб узяти другу книгу, передаючи водночас лівою рукою ту, яку одержала.
На цей раз Рене не помиливсь і подав потрібну їй книгу. Рене зліз з стільця, погортав з хвилину книжку і подав її розгорнутою королеві.
Катерина сіла за стіл, Рене поставив перед нею магічну свічку, і королева при її синястому світлі півголосом прочитала кілька, рядків.
— Добре, — сказала вона, закриваючи книгу, — це тільки я й хотіла знати.
Вона встала, покинувши книгу на столі і тільки в глибині душі своєї залишивши думку, яка мала прорости там і визріти.
Рене, з свічкою в руці, шанобливо чекав від королеви, яка, здавалось, збиралася піти, нових наказів або нових запитань.
Катерина ступила кілька кроків, схиливши голову і мовчки приклавши палець до губів.
Потім, зупинившись раптом перед Рене і пильно дивлячись на нього своїми круглими й недвижними очима, схожими на очі хижої птиці, сказала:
— Признайся, ти готував їй приворотний напій?
— Кому? — спитав Рене, здригнувшись.
— Сов.
— Я, пані? — сказав Рене. — Ніколи!
— Ніколи?
— Присягаюсь моєю душею.
— А тут не обійшлося без магії, бо він закоханий в неї, як дурень, а він же не вславився постійністю.
— Хто він, пані?
— Він, той проклятий Генріх, який буде наслідником трьох синів наших, якого назвуть колись Генріхом IV, а він, проте, син Жанни д'Альбре.
І Катерина, вимовляючи останні слова, зітхнула так, що Рене здригнувся, бо згадав ті славнозвісні рукавички, які виготував для королеви Наварської з наказу Катерини.
— Він і досі ходить туди? — спитав Рене.
— І досі, — сказала Катерина.
— А я гадав, що король Наварський зовсім вернувся до своєї дружини.
— Комедія, Рене, комедія.