Він звівся і замахав ковпаком, подавши звістку про лихо; та його ніхто не помітив; тартана обернула стерно і лягла на рівний галс.
Дантес хотів було погукати, та, змірявши оком відстань, збагнув, що голос його віднесе вітром і заглушить шумом бурунів, тож він не сягне тартани.
Тоді він зрозумів, яке то було щастя, що він прихопив колоду. Він був настільки виснажений, що насилу чи втримався б на воді без неї до зустрічі з тартаною, а якби тартана, що легко могло статися, минула б його, не помітивши, він таки напевно не дістався б до берега.
Хоча Дантес був майже певен у напрямку, якого дотримується тартана, він усе ж таки не без тривоги стежив за нею, аж побачив, що вона знову повернула і йде до нього.
Він поплив їй наперестріч, та перш ніж вони зійшлися, тартана знову почала лягати на інший галс.
Тоді Дантес, зібравши усі свої сили, звівся над водою і, вимахуючи ковпаком, заволав тим жалібним зойком потопельників, що звучить, наче крик морського духа.
Цього разу його побачили і почули. Тартана змінила курс і повернула в його бік; тоді ж таки він угледів, що готуються опускати шлюпку. За хвилю шлюпка з двома веслярами попрямувала до нього. Тоді Дантес випустив колоду з рук, вважаючи, що в ній більше нема потреби, і хутко поплив назустріч веслярам, щоб скоротити їм шлях. Та плавець не розрахував своїх вичерпаних сил і гірко пошкодував, що розлучився зі шматком дерева, який уже лінькувато гойдався на хвилях за сто кроків од нього.
Руки його заклякли, ноги втратили гнучкість, порухи стали незграбні й поривчасті, подих забивало у грудях.
Він заволав удруге; веслярі подвоїли зусилля, і один гукнув йому італійською:
– Тримайся!
Те слово долинуло до нього тієї миті, коли хвиля, на яку він уже не мав снаги піднятися, затопила його і вкрила піною. Він ще раз виринув, безсило і відчайдушно борсаючись у воді, утретє зойкнув і відчув, що занурюється у море, наче до його ніг припнули тяжке ядро.
Вода накрила його, і крізь неї він побачив бліде небо з темними плямами.
Він зробив ще одне надлюдське зусилля і ще раз виплив на поверхню. Йому здалося, наче його хапають за чуба; потім він уже нічого не бачив, нічого й не чув; свідомість покинула його.
Отямившись і розплющивши очі, Дантес побачив себе на палубі тартани, що пливла собі далі. Перше, що він зробив, це глянув, яким курсом вона іде; вона віддалялася від замку Іф.
Дантес так охляв, що його радісний вигук прозвучав, як стогін.
Отож він лежав на палубі; один матрос розтирав його вовняною ковдрою, другий, у якому він упізнав того, що гукнув йому "Тримайся!", тицяв йому до рота шийку баклажки; третій, старий моряк, що був заразом і шкіпером, і судновласником, дивився на нього з егоїстичним співчуттям, якого зазвичай зазнають люди, що бачать лихо, яке вчора поминуло їх, та може спіткати завтра.
Декілька крапель рому з баклажки підкріпили Дантеса, а розтирання, яке старанно здійснював матрос, що стояв коло нього навколішки, повернуло гнучкість його закляклим ногам і рукам.
– Хто ви такий? – ламаною французькою запитав господар тартани.
– Я мальтійський матрос, – відказав Дантес ламаною італійською, – ми йшли з Сіракузів із вантажем вина й полотна. Учорашня буря застала нас коло рогу Моржіон, і ми розбилися об ті скелі.
– Звідки ви припливли?
– Мені поталанило вхопитися за стрімчак, а наш сердешний капітан розтовк собі голову. Решта троє потопилися. Либонь, я сам лишився живий; побачив вашу тартану і, злякавшись, що довго залишатимуся на цьому пустельному й безлюдному острові, вирішив допливти до вас на уламку нашого судна. Дякую вам, – провадив Дантес, – ви порятували мені життя: я вже тонув, коли один із ваших матросів ухопив мене за чуба.
– Це я, – сказав матрос із відкритим і привітним обличчя, облямованим чорними бакенбардами, – та й пора була: ви пішли на дно.
– Так, – сказав Дантес, простягаючи йому руку, – так, друже мій, ще раз дякую вам.
– Зізнаюся, уже я й засумнівався було, – провадив матрос, – ви так заросли, що я взяв вас за розбійника.
Дантес згадав, що за час свого перебування в замку Іф жодного разу не стриг чуприну і голив бороду.
– Еге ж, – сказав він, – у хвилину небезпеки я пообіцяв Матінці Божій П'є-де-ла-Ґротта десять років не стригти чуприну і не голити бороду. Сьогодні спливає край моєї обітниці, а я мало не втопився цієї річниці.
– А тепер що нам з вами робити? – поспитався господар.
– Ох, – відказав Дантес, – та що завгодно: фелука[18], якою я плавав, розбилася, капітан утопився. Як бачите, я вцілів, та лишився голісінький. Слава Богу, я добрий моряк, висадите мене в першому порту, куди зайдете, і я знайду роботу на будь-якому торговому судні.
– Ви знаєте Середземне море?
– Та я тут змалку плаваю.
– Знаєте добрі стоянки?
– Небагато знайдеться портів, навіть найтяжчих, де я не міг би зайти і вийти із заплющеними очима.
– Що ж, господарю, – устряв матрос, котрий ото гукнув Дантесові "Тримайся!", – якщо чоловік правду каже, то чому б йому не лишитися з нами?
– Еге ж, якщо правду каже... – відказав господар із недовірою.
– Я зроблю більше, ніж обіцяв, – сказав Дантес.
– Ого! – зареготав господар. – Подивимося.
– Як скажете, – підводячись, мовив Дантес. – Куди ви йдете?
– До Ліворно.
– То чом би вам не піти просто за вітром, замість того, щоб маневрувати і гаяти час?
– Бо тоді ми натрапимо на Ріон.
– Ні, ви залишите його метрів за сорок від себе.
– Ану ставайте до стерна, – звелів господар, – подивимося, як ви впораєтеся.
Едмон сів коло румпеля, натиснув на нього й перевірив, чи добре слухається судно стерна, і, побачивши, що воно не дуже справне, та все ж таки улягає керуванню, звелів:
– На браси й буліні!
Чотири матроси корабельної залоги кинулися по місцях, а господар стежив за ними.
– Напинайте! – звелів Дантес.
Матроси досить хутко виконали команду.
– А тепер припніть!
Виконали і ту команду, як обидві попередні, і тартана, не маневруючи більше, рушила до острова Ріона, повз якого і пройшла, як ото сказав Дантес, лишивши його метрів за сорок по праву руку.
– Браво! – сказав господар.
– Браво! – повторили матроси.
І всі з подивом глянули на цього чоловіка, у погляді якого прокинувся розум, а в тілі – сила, що про неї вони й не здогадувалися.
– Ось бачите, – кидаючи стерно, сказав Дантес, – я буду корисний вам бодай під час цього рейсу. Якщо в Ліворно я вам більше не потрібен буду, кинете мене там, а я з першої платні відшкодую вам за харчі й одяг, який ви мені дасте.
– Гаразд, – сказав господар, – якось домовимося, якщо ви не попросите зайвого.
– Один матрос вартий іншого, – відказав Дантес. – Що платите товаришам, те й мені заплатите.
– Це несправедливо, – заперечив матрос, що витягнув Дантеса з води, – ви вмієте більше, ніж ми.
– А тобі яке діло, Джакопо? – кинув господар. – Кожен воліє найматися за таку платню, яка йому подобається.
– Правда ваша, – відказав Джакопо, – це я просто так сказав.
– Ти ліпше позичив би йому куртку і штани, якщо в тебе зайві є.
– Куртки нема, – сказав Джакопо, – а штани й сорочка є.
– Цього мені вистачить, – відказав Дантес. – Дякую, друже.
Джакопо заліз до люка і за хвилю повернувся з одягом, якого Дантес нап'яв на себе із невимовною втіхою.
– Може, вам ще щось треба? – поспитався капітан.
– Кусень хліба і ще ковток вашого добрячого рому, що його я вже куштував; я давно нічого не їв.
Він і справді не їв уже дві доби.
Дантесові принесли скибку хліба, а Джакопо дав йому баклажку.
– Ліворуч кермо! – гукнув капітан стерникові.
Дантес притулив було баклажку до вуст, та рука його зупинилася.
– Погляньте, – сказав капітан, – що воно ото коїться у замку Іф?
Над визубнями південного бастіону замку Іф з'явилася біла хмарка.
За мить до тартани долинув гук далекого гарматного пострілу.
Матроси звели голови і перезирнулися.
– Що це означає? – запитав капітан.
– Певне, якийсь в'язень чкурнув цієї ночі, – сказав Дантес, – ото вони і ґвалт зняли.
Господар пильно поглянув на чоловіка, що, мовивши те, притулив баклагу до вуст. Та Дантес цмулив ром із таким незворушним спокоєм, що як господар і запідозрив щось, то та підозра тільки промайнула в його свідомості й відразу щезла.
– Ох і кріпенний ром! – сказав Дантес, утираючи рукавом сорочки піт, що котився його чолом.
– Якщо навіть це він, – буркнув господар, зиркаючи на нього, – то воно й добре: мені дістався меткий хлопчина.
Дантес попросив дозволу сісти біля стерна. Стерник зрадів, що є заміна, глянув на господаря, який кивнув, що він може передати румпель своєму новому товаришеві.
Сидячи коло стерна, Дантес міг, не викликаючи підозри, дивитися у бік Марселя.
– Яке у нас сьогодні число? – запитав Дантес у Джакопо, коли замок Іф щез із поля зору.
– Двадцять восьме лютого, – відказав той.
– А рік який? – поспитався Дантес.
– Як це – рік? Ви допитуєтеся, який рік?
– Авжеж, – відказав Дантес, – я питаю, який рік зараз.
– То ви забулися, в якому році ми живемо?
– Нічого не вдієш! – зареготав Дантес. – Я так перелякався сьогодні вночі, що мало не здурів, і мені геть пам'ять відбило; то я й питаю: якого року сьогодні в нас двадцять восьме лютого?
– Тисяча вісімсот двадцять дев'ятого року, – відказав Джакопо.
Минуло рівнісінько чотирнадцять років, одколи Дантес потрапив до в'язниці. Він переступив поріг замку Іф, коли йому було дев'ятнадцять, а вийшов у тридцять три роки.
Гірка посмішка промайнула на його вустах; він подумав, що сталося за цей час із Мерседес, яка, либонь, уже вважала його небіжчиком.
Потім полум'я ненависті спалахнуло в його очах – він згадав про трьох негідників, яким зобов'язаний був довгим болісним ув'язненням.
І знову, як ото колись у камері, він поклявся страшною клятвою – нещадно відплатити Данґлярові, Фернанові й Вільфорові.
І тепер ця клятва не була пустою погрозою, бо навіть найпрудкіший вітрильник не здогнав би маленької тартани, що на всіх вітрилах мчала до Ліворно.
Частина друга
I. Перемитники
Дантес і дня не пробув на тартані, як уже второпав, із ким має справу. Хоч статечний господар "Юної Амелії" (так звалася генуезька тартана) і не навчався в абата Фаріа, проте володів мало не всіма мовами, якими балакають на берегах чималого озера, що зветься Середземним морем, – від арабської аж до провансальської.