Моя б воля, я б сама замість тебе поїхала в отой Ендре. Подумай, адже тобі хочуть вкласти в руки ремесло. Хіба ти не пишатимешся, коли відчуєш, що ні від кого не залежиш, що сам заробляєш собі на хліб, сам собі хазяїн?

Побачивши, як зблиснули синові очі, вона зрозуміла, що удар потрапив у ціль, і тихенько, лагідним, проникливим голосом, який буває тільки у матерів, Іда прошепотіла:

– Зроби це для мене, Джеку! Гаразд? Постарайся чимшвидше стати на ноги. Хтозна, може, мені самій до ведеться колись звернутися до тебе по допомогу, як до єдиної моєї опори, мого єдиного друга.

Чи думала вона, що каже? Чи, може, вона так казала, підхоплена вихором власних слів, і в пориві своєї сентиментальності не задумувалась над їхнім значенням?

Та хай там як, годі було знайти щось переконливіше, аби здолати маленьку щедру дитячу душу. Ідин успіх був блискавичний. Думка, що мамі, може, буде потрібна його підтримка, що, працюючи, він зможе прийти їй на допомогу, миттю змусила Джека погодитися.

Він подивився їй просто в очі.

– Поклянися, що ти завжди мене любитимеш, що ти не будеш соромитися і мене самого, і моїх чорних рук.

– Чи любитиму я тебе, мій синочку!..

Замість відповіді вона пригорнула його до грудей, почала обціловувати, ховаючи за тими гарячими поцілунками своє збентеження і докори сумління, бо відтепер, з цієї хвилини, безглузда нещасна жінка все життя докоряла собі, каралася, і щоразу на думку про сина її серце стискалося від болю:

А Джек, немов розуміючи, скільки за тими поцілунками приховується сорому, непевності і страху, вивільнився з її рук і кинувся до сходів.

– Ходімо, мамо, спустимося вниз. Я хочу піти сказати йому: я згоден.

Недолугі "таланти" сиділи ще за столом. Коли Джек увійшов, усіх приголомшив його поважний рішучий вигляд.

– Вибачте, будь ласка, – сказав він д'Аржантону. – Я даремно відмовлявся від вашої пропозиції. Тепер я згоден і дякую вам.

– Оце інша розмова, хлопче! – урочисто промовив доморощений віршомаз. – Я не сумнівався, що, подумавши, ви погодитесь... Радий, що ви визнаєте безкорисливість моїх намірів. Подякуйте нашому другові Лабассендру, бо саме йому ви завдячуєте своєю щасливою долею. Це він широко відчинив перед вами двері в майбутнє.

Співак простягнув Джекові свою величезну лапу, яка геть поглинула маленьку Джекову ручку.

І від цієї хвилини аж до від'їзду він звертався до Джека лише в тому грубувато-фамільярному тоні, яким розмовляють між собою робітники, вважаючи його за ознаку панібратства.

Весь останній тиждень Джек блукав лісами, польовими дорогами... його обіймав не так сум, як тривога, неспокій; час від часу в нього знову виринала думка про величезну відповідальність, яку він має взяти на свої плечі, і на його вродливому, іще дитячому обличчі поміж бровами залягала зморшка, яка в юних людей свідчить про неймовірне зусилля волі. Тепер справді Джека можна було назвати "старим". Він ходив прощатися з усіма своїми улюбленими місцями, як дорослий тихою ходою обходить місця, де минало його дитинство.

Але йому було дуже гірко, що він не може піти до Рівалів, аби попрощатися із Сесіль.

Нарешті аж перед самим від'їздом, злорадіючи своїй перемозі, віршомаз змилосердився і дозволив хлопчикові попрощатися із своїми друзями. Джек прийшов до них надвечір. У передпокої – нікого. В аптеці – зачинені віконниці і теж нікого. І лише смужка світла під дверима бібліотеки, тобто приміщення, яке тут називали бібліотекою, – велике горище, захаращене словниками, атласами, книгами з медицини і грубими томами з червоними спинками з колекції Панкука.

Там був лікар, заклопотаний складанням книжок у ящик.

– А, прийшов нарешті! – сказав він хлопчикові. – Я був певен, що ти не поїдеш, не попрощавшись зі мною. Вони тебе не відпускали, еге? Я також винен. Надто вже я був різким. Мені за це добряче перепало від дружини... До речі, знаєш, вона лише вчора поїхала з малою. Я їх відправив на місяць до сестри, у Піренеї. Дівчинка трошки прихворіла. Я з дурного розуму відразу, зопалу сказав їй про твій від'їзд... Ох, ці діти!.. Нам здається, що вони нічого ще не тямлять, а вони іноді страждають гірше, ніж ми.

Лікар розмовляв тепер із Джеком, як з дорослим, однак на саму думку про те, що його маленька подруга, уболіваючи за нього, захворіла, а він поїде, не побачившись із нею, "старому" Джекові хотілося плакати, наче малесенькій дитині.

Хлопчик дивився на розкидані книжки, на велике сумне приміщення, яке тьмяно освітлювала свічка, поставлена кінець столу поряд із грогом і пляшкою горілки – старий Ріваль, користуючись відсутністю дружини, повернувся до своїх корабельних звичок. Очі його блищали, і незвично збуджений добряга порпався у своїх книжках, здмухував пилюку із старих книжкових зрізів і спустошував цілий куток бібліотеки, складаючи книжки у відкритий ящик, поставлений біля його ніг.

– Знаєш, що я роблю, малий?

– Ні, пане Рівалю.

– Я відбираю для тебе книжки, добрі старі книжки, які ти візьмеш із собою й читатимеш, ти чуєш? Будеш їх читати кожної вільної хвилини! Добре затям собі, моя дитино: книжки – наші вірні друзі. До них можна звертатися, коли у тебе найбільше горе, і можеш бути певен, що вони тебе завжди підтримають. Скажу про себе: без книжок, у тому горі, що мене спіткало, я давно вже був би на тому світі. Поглянь-но на цей ящик, синку. Тут ціла купа книжок, еге ж?.. Я не ручуся, що тобі в них зразу усе буде зрозумілим. Але це нічого, треба їх читати. На віть те, що ти не розумітимеш, залишить світлий слід у твоїй пам'яті. Пообіцяй мені, що ти читатимеш їх.

– Обов'язково, пане Ріваль.

– Гаразд... Ящик повний. Ти б його доніс? Ні, він занадто важкий. Я пришлю тобі його завтра. Добре, йди до мене, попрощаємось.

І добрий чоловік, узявши хлопчикову голову в свої великі руки, кілька разів міцно його поцілував.

– Це і за мене, і за Сесіль, – додав він і доброзичливо усміхнувся.

А коли за Джеком зачинилися двері, він почув лікареве важке зітхання: "Бідна дитина!.. Бідна дитина!.."

Це було так, як років зо два тому в Вожірарі, в пансіоні єзуїтів. Тільки тепер він знав, чому його жаліють.

На другий день з нагоди Джекового від'їзду у Вільшанику панувала незвичайна метушня.,

На віз, який стояв біля воріт, складали Джекові речі. Лабассендр так незвично вдягся, ніби вирушав у експедицію в пампаси: високі, аж до колін, гетри, зелена вельветова куртка, сомбреро, шкіряна торба за плечима. Він походжав туди-сюди та все пробував голос. Сповнений поважності віршомаз весь аж сяяв – та поважність пояснювалась відчуттям виконання людинолюбної місії, а сяяв він через те, що Джеків від'їзд переповнював його радістю. Шарлотта знов і знов обціловувала єдиного сина, перевіряла, чи нічого він не забув.

Ні, нічого він не забув. А одягли його аж надто гарно як на робітника – у той самий куций костюм, у якому він збирав пожертву в церкві. Як і всі діти, що швидко ростуть, Джек був приречений усе дитинство ходити в тісному одязі.

– Джеку!

– Мамочко!

– Пиши нам, часто пиши, синочку! – гукнула мати. Д'Аржантон і собі поважно докинув:

– Пам'ятай, Джеку: життя – не роман.

Життя – не роман, але для цього нікчеми воно стелилося, як у романі.

Це відразу впадало в очі – варто було лише глянути, як він, спираючись на плече Шарлотти, стояв у ефектній позі на порозі свого прикрашеного девізом будиночка серед висаджених перед фасадом троянд і, сповнений самовдоволеного себелюбства, забувши про свою зненависть, прощальним батьківським жестом посилав благословення дитині, яку щойно вигнав з дому.

Частина друга

I. Ендре

Співак випростався на весь зріст у човні, яким він із Джеком перепливав Луару трохи вище Пембефа, і, розвівши руки, ніби обіймаючи ріку, бундючно вигукнув:

– Поглянь, старий, хіба ж це не краса?

І хоча комедіантів пафос був роблений і смішний, краєвид, що відкривався перед очима, справді зачаровував.

Була четверта година дня. Липневе сонце, сліпуче, мов розтоплене срібло, стелило по річкових хвилях трепетний осяйний шлейф, схожий на мерехтливий серпанок, де, мов у мареві, швидко являлось зорові й зникало діяльне, хоч і мовчазне, життя річки. Удалині над водою ковзали невиразні й ніби невагомі високі вітрила, що в цьому сліпучому світлі здавалися білосніжними. То з Нуармуатьє пливли вітрильники, вщерть навантажені білою сіллю, що виблискувала міріадами блискіток. А які мальовничі були в них команди! Чоловіки – у великих трикутних капелюхах бретонських солеварів, жінки – в пишних очіпках, що майоріли на вітерці і своєю білизною могли змагатися із білизною і блиском солі. По річці сунули каботажні судна, схожі на плавучі хури; на їхніх палубах громадилися лантухи з зерном і величезні винні бочки. Буксири тягли нескінченні низки невеликих барж. Траплялись нантські трищоглові судна, що йшли вгору, повертаючись у рідний порт після двох років плавання на краю світу, вони пливли поважно, неквапливо, майже урочисто, притихлі й зосереджені від почуття віднайденої батьківщини, повиті таємничою поезією заморських див. Липневу спеку, що стояла над цією чудовою, мов намальованою, картиною освіжали подуви вітру, що несли з собою дух і радість морських просторів, нагадуючи, що трохи далі стиснута берегами річка чимраз більше втрачає спокій прісних вод і зливається з зеленавою водою безмежного океану, де шаленіють шторми, котячи високі білогриві хвилі й несучи в повітрі водяний пил.

– А Ендре? Де це? – запитав Джек.

– Он там. На тому острові навпроти нас.

Крізь сріблястий туман, що огортав острів, Джек невиразно бачив ряди високих тополь і заводських труб, з яких валив густий чорний дим; він розповзався у височині й зависав у небі над островом чорною брудною хмарою.

Звідти докочувався гуркіт машин, глухі удари ковальських молотів по залізу і дзвінкі – по блясі, безперервне чахкання і скрегіт, ніби то був не острів, а велетенський пароплав, що, ставши на якір, ще не зупинив своїх машин, і його колеса все ще крутяться й двигтять, хоч він уже й не рухається.

В міру того як човен тихо, повільно наближався до берега – ріка була широка, неспокійна, швидко її не перепливеш, – хлопчик дедалі чіткіше розрізняв довгі приземисті будівлі з темними стінами, які тяглися в усі боки з похмурою одноманітністю.