Дійшовши до Медведєва, я простягнув руку й привітався:
— Здрастуйте, пане заступник прем'єр-міністра. Я Білл Браудер. Можливо, ви пам'ятаєте мене?
Олена переклала. Медведєв підвівся й потис мою руку. У залі помітили те, що відбувалося, і гомін посилився: якщо я міг заговорити з Медведєвим, значить, і їм можна. Люди почали вставати з місць і рухатися в нашому напрямку.
— Так, зрозуміло, я вас пам'ятаю. Як життя, пане Браудер?
— Дякую, добре, проте, як ви, напевно, знаєте, мені вже рік не дають дозволу на в'їзд у Росію. Я подумав, що, можливо, ви могли б допомогти мені в поверненні візи.
Поки я говорив, нас щільним кільцем оточила група людей — я помітив репортера інформагентства "Блумберг" та журналіста газети "Нью-Йорк таймс". Вони пробилися дуже близько до нас. Форум у Давосі був міжнародним дебютом Медведєва, а ця розмова могла стати одним з найпримітніших моментів усієї конференції.
Медведєв швидко окинув оком людей, що зібралися навколо. Він мав зробити миттєвий вибір: відмовити мені (що приверне увагу преси) або висловити готовність посприяти (що журналістам буде не так цікаво). Після короткої паузи Медведєв сказав:
— Буду радий, пане Браудер. Надішліть мені копію вашої заяви на отримання візи, і я передам її до міграційної служби зі своєю рекомендацією.
Усе. Репортери обступили Медведєва. Поки ми з Оленою вибиралися з натовпу, вона стиснула мою руку:
— Бачиш? Моя правда!
Тієї ж миті ми повернулися в номер і зв'язалися з Лондоном. Зазвичай на збір усіх паперів, потрібних для отримання візи в Росію, потрібно три-чотири дні, але моя команда гарувала всю ніч, й о восьмій ранку готельний факс видав нам повний комплект документів.
Ранок був щільно зайнятий зустрічами з інвесторами, тому до зали, де виступав із промовою Медведєв, вирушила Олена. Вона чекала на нього біля подіуму. Навколо зосередилося стільки охорони, що Олена майже не мала шансів вручити документи особисто, але тут вона помітила радника Путіна Аркадія Дворковича, який намагався мені допомогти раніше. Вона попросила його передати папери Медведєву, і Дворкович погодився.
Наступного дня форум закінчився, і ми з Оленою повернулися до Лондона, горді, що завдяки щасливому збігу обставин нам вдалося заручитися підтримкою на такому високому рівні.
На результати довелося чекати кілька тижнів. 19 лютого я отримав повідомлення з Москви щодо своєї візи. Тільки прийшло воно не від міграційної служби, а від підполковника Артема Кузнєцова із Головного управління внутрішніх справ у місті Москва. Це було дивно: МВС розслідувало кримінальні справи, а не видачу віз. Я не знаю російської мови, тож попросив Вадима перетелефонувати Кузнєцову.
Після того як Вадим пояснив, що телефонує від мого імені, Кузнєцов сказав:
— Гаразд, я вам поясню, у чому річ.
— Чудово.
— Наскільки я розумію, Браудер надіслав відповідний документ, щоб йому дозволили в'їзд на територію Російської Федерації.
— Так-так, ми подали документи.
— Я тому хотів під'їхати, поговорити, якщо це можливо, пояснити суть запитань, які в нас були до вас, може, ви на них відповісте, і жодних проблем, звісно.
— Розумієте, річ у тому, що я зараз не в Москві, — відповів Вадим. — Тому, якби ви могли надіслати ці запитання, то ми постаралися б на них відповісти.
— Надіслати так просто не вийде, мені хотілося б поговорити, якщо це можливо.
Це не схоже на стандартний запит. Коли триває якесь розслідування, запит має бути направлений в організацію письмово. За десять років, проведених у Росії, я засвоїв, що чиновник, який пропонує неофіційну зустріч, розраховує на хабар. У ситуаціях, коли чиновники намагалися на мене в такий спосіб тиснути, я незмінно ігнорував їх, і вони йшли ні з чим.
Завершив розмову Кузнєцов такою фразою:
— Мій висновок залежить від того, як ви поведете себе, тобто що ви надасте, як поясните тощо.
Як і раніше у подібних випадках, я вирішив проігнорувати цю пропозицію.
Дзвінок із Москви засмутив би мене сильніше, якби не успішний запуск нашого нового фонду Hermitage Global. Незабаром я про цей дзвінок зовсім забув.
Давні й нові інвестори один за одним подавали заявки на придбання часток у новому бізнесі. До кінця квітня 2007 року загальна сума вкладених у фонд грошей становила 625 мільйонів доларів. Нехай ці ресурси поступалися сумі, яку вилучили інвестори з фонду Hermitage, але мені вдалося зализати рани, і компанія продовжувала працювати.
Звіт у раді директорів про перші результати фонду Hermitage Global було призначено 4 червня 2007 року. Засідання проходило в Парижі, у готелі "Вестін". Після всіх неприємностей двох попередніх років у мене вперше були добрі новини.
Ми з Іваном прибули до Парижа напередодні ввечері, 3 червня, щоб вистачило часу для підготовки до засідання. Наступного ранку я прокинувся о шостій годині, сходив до тренажерної зали, прийняв душ і трохи перекусив. О восьмій ранку я вже лаявся телефоном з трейдером про пакет акцій, який той мав продати на фондовій біржі в Дубаї кілька днів тому, але не зробив цього. Тепер на дубайській біржі виникли якісь технічні проблеми, через що торги припинилися. Ціна на акції стрімко падала, і я не тямився від люті через те, що він вчасно не продав їх і ми втрачаємо гроші. Він наводив якісь докази, щоб виправдатися, але це мене тільки більше дратувало. Поки ми сперечалися, у телефоні пролунав сигнал про другий вхідний дзвінок. Я вирішив подивитися на номер того, хто телефонував тільки тому, що це могла бути дружина: наприкінці місяця ми чекали на появу другої дитини, і я дуже хвилювався за неї. Але телефонувала не вона, а Емма, секретарка з московського офісу Hermitage. Емма була приємною дівчиною з російської глибинки, порядною, працьовитою та відповідальною. Їй був двадцять один рік, але здавалася вона набагато молодшою. Емма рідко телефонувала мені особисто, тому я попросив трейдера не класти слухавку й перемикнувся на Москву:
— Еммо, це може зачекати?
— Ні, Білле, не може, — відповіла вона вільною англійською мовою. — До нашого офісу вломилися двадцять п'ять міліціянтів у цивільному!
— Що?
Вона повторила.
— Дідько. Зачекай секунду! — Я сказав трейдеру, що перетелефоную, і повернувся до Емми. — Чого вони хочуть?
— Не знаю, але за головного в них Артем Кузнєцов, і він...
— Ти сказала Кузнєцов?
— Так.
Це, мабуть, той самий Артем Кузнєцов, який намагався нас шантажувати кілька місяців тому!
— А в нього є ордер на обшук?
— Він мені його показав, але не віддає.
— Можеш переписати все, що там зазначено?
— Спробую.
Я поклав слухавку й зателефонував Іванові розповісти про ситуацію. Новина теж його вразила, він поспішив зв'язатися з Еммою. Тим часом я зателефонував Джеймісону Фаєрстоуну, юристу, який працював у Москві. Фаєрстоун був русофілом і жив у Росії ще з 1991 року — ладний сорокаоднолітній американець з приємною зовнішністю, каштановим волоссям, ясними очима й напрочуд хлоп'ячими рисами обличчя. Він був керуючим партнером юридичної фірми "Фаєрстоун Данкен", яку заснував разом з іншим американцем на ім'я Террі Данкен. 1993 року під час облоги Білого дому Террі перебував біля Останкінської телевежі з іншими мітингувальниками. Коли влада відкрила по них вогонь, він допомагав витягувати поранених, але сам був тяжко поранений і незабаром помер. Відтоді Джемісон залишився на чолі фірми.
Фаєрстоун завоював мою прихильність після першої зустрічі. Не тільки тому, що говорив прямо і без натяків, а й тому, що, на відміну від інших юристів, ніколи не здирав утридорога. Ми довгі роки активно співпрацювали, і наші бізнеси набирали обертів майже одночасно.
Щойно він підняв слухавку, я, пропустивши обмін люб'язностями, одразу перейшов до справи:
— Джеймі, мені щойно телефонувала наша секретарка з Москви. У нас...
— Білле, я саме збирався тобі телефонувати...
— Наш офіс обшукують двадцять п'ять міліціянтів!
— І тебе теж?
— Що ти маєш на увазі?
— Так, у мене тут два десятки міліціянтів у цивільному. Перевернули все догори дриґом. Вони мають ордер на обшук "Камеї".
У мене наче відняло мову.
— Не може бути!
Російська компанія "Камея" належала нашому клієнту, якого ми консультували щодо інвестицій у російські акції. Оскільки міліція проводила одночасні обшуки в нашому офісі й у Джеймісона, я дійшов висновку, що їхня справжня мета — ми.
— Справи кепські, Джеймі. Що нам тепер робити?
— Не знаю. Нас тримають тут у переговорній кімнаті, як заручників, нікого навіть у туалет не пускають. Ордер якийсь підозрілий. Міліція не має права розпочинати обшук до прибуття адвокатів, але вони вже тут каменя на камені не залишили.
— Зв'яжися зі мною, щойно щось з'ясуєш.
— Звісно.
Ми закінчили розмову. Поглянувши на годинник, я зрозумів, що спізнююся на збори ради директорів. Схопивши папку з порядком денним та презентаціями, я швидко рушив до зали. Адреналін у крові зашкалював. Тієї миті я не міг думати ні про що, крім цих обшуків.
У залі вже зібралися четверо членів ради директорів — усі імпозантні чоловіки старшого віку. Вони приїхали з різних куточків Європи, мали спокійний та невимушений вигляд, пили каву з круасанами й обговорювали ситуацію на ринках. Мені довелося порушити ідилію та повідомити їх про події в Москві. Поки я говорив, увійшов Іван, білий як полотно. Один директор запитав, що нам ще відомо. Оскільки інших новин не було, я вирішив зателефонувати Еммі й перевів телефон на гучний зв'язок. Вона відповіла і теж вивела офіс на гучний зв'язок. За дві з половиною тисячі кілометрів ми чули, як методично спустошують ящики наших столів і шаф — крики, тупіт ніг і навіть звук свердла — хтось розкривав наш сейф.
Так минуло десять хвилин. Двадцять. Пів години. Нас вразило, як Емма намагається опанувати ситуацію й кричить на міліціянтів: "Гей, досить пити нашу каву!.. Гей, поставте комп'ютер на місце!.. А ви залиште його! Ця людина взагалі не має стосунку до Hermitage!" Вона мала на увазі працівника німецького "Дойче банку", який мав нещастя того ранку з'явитися в нашому офісі з якимись документами. Міліція затримала його, і він сидів у кутку конференцзали, обливаючись від страху холодним потом.
Обшуки одночасно непокоїли і дратували. Я запевнив членів ради директорів, що міліції нема чого вилучати в нашому офісі: там не залишилося ні інформації, ні конфіденційних матеріалів, а найголовніше, там не було жодних активів.