Вона припала до замкової щілини в наших дверях і, здавалося, пильно до чогось прислухається. Я ж добре знав, що в кімнаті не було нікого, бо, по-перше, щойно залишив Емманюеля біля "Материнства", а по-друге, власноручно замкнув її півтори години тому, взявши чоботи для верхової їзди.
Я підійшов до неї й вигукнув: "М'єтто, що ти тут робиш?" Вона здригнулася, випросталася, почервоніла й злякано озирнулася, мовби збиралася тікати. Але я зразу ж кинувся до неї, схопив її за зап'ястя й мовив: "М'єтто, тут немає чого підслухати, кімната порожня!" Вона недовірливо подивилася на мене, і тоді я дістав з кишені ключа, відчинив двері й, стискаючи зап'ястя її руки, рішуче повів до кімнати. Переступаючи поріг, М'єтта переконалася, що тут і справді немає нікого, й здивовано завмерла на місці. Відтак, не слухаючи моїх запитань, дівчина насупила брови, відчинила гардероб і, мабуть, упізнала, який одяг Емманюеля, а який мій, бо на мій не звернула уваги, а Емманюелів ніжно погладила рукою. Потім почала висувати шухляди комода, й обличчя в неї потроху яснішало. Випроставшись, вона запитально глянула на мене, а що я, вражений цим обшуком, не промовив ні слова, показала на канапку біля вікна, а відтак на мене. Я ствердно хитнув головою. Нишпорячи здивованими очима по всіх закутках, вона помітила на Емманюелевому письмовому столі фотографію, на якій Біргітта стріляла з лука, люто схопила її й, витріщивши на мене очі, помахала нею мені перед обличчям. Вся її поза, вираз обличчя, жести, здавалось, запитували мене: "А де німкеня?"
Все з'ясувалося. На фермі "Ставок" вважали, що Біргітта й досі живе в нас. Цю помилкову думку поділяла і М'єтта; Емманюелеву стриманість у ставленні до неї того вечора, коли він повернувся до Мальвіля, вона витлумачила як доказ того, що серце його належить іншій. А що вона ніде в замку не бачила Біргітти, то вважала, що Емманюель замикав її, аби заховати від ласих очей. Той факт, що тільки Емманюелева кімната замикалася на ключ, ще більше зміцнив цю її думку. Вона пройнялася пошаною до Емманюелевого уявного кохання до Біргітти й через те ні разу не обрала його.
Ще того самого вечора М'єтта виправила свою помилку; ми всі полегшено зітхнули, а я, побачивши, як Емманюель іде зі світлиці з товстою біблією в одній руці й з М'єттою, якщо можна так сказати,— в другій, відчув бурхливу радість.
IX.
Фюльбер приніс нам дві добрих звістки. Марсель Фальвін, брат нашої Фальвіни, й Каті, старша М'єттина сестра, залишилися живі. Коленова майстерня, що на Путівці, також уціліла.
Не стільки з поваги, скільки задля того, щоб уважно роздивитися його дивне обличчя, я посадовив гостя за стіл навпроти себе, пересадивши М'єтту й розлучивши її з Пейссу, що його дуже засмутило.
У прибульця було густе чорне волосся. На скронях просвічувалась сивина, м'які кучері спадали на широке чоло, утворюючи своєрідний шолом, а чорні очі палали любов'ю до життя й лукавістю. На жаль, трохи зміщені вбік зіниці створювали враження, що він має звичку полохливо косувати очима.
Однак то був не єдиний контраст у Фюльбера. Наприклад, руки. Широкі й могутні, з вузлуватими пальцями. Роботящі руки, які, здавалося, не належали особі з таким гарним солоденьким тоном і завченою вимовою.
Під час свого першого обіду за нашим столом Фюльбер скидався на аскета й хворобливу людину. З самого початку він признався, що "завше жив бідненько", що ніколи нічого "не потребував" і що "звик до вбогості". Згодом він трохи підняв завісу своєї таємниці. Його "виснажила безнадійна хвороба", на щастя, не заразна, і він "однією ногою стояв уже в могилі". Однак Фюльбер їв за чотирьох і без угаву гомонів гарним баритоном. Час од часу він зиркав на свою сусідку, яка сиділа ліворуч. Його цікавість подвоїлася, коли довідався, що вона німа.
З розповіді Фюльбера про своє життя до дня події, — принаймні зовні він дуже довірявся нам, — випливало, що він об'їздив усю центральну й південно-західну Францію, зупиняючись то в якогось священика, то в якоїсь дами, то в якихось благочестивих отців yz, і скрізь був бажаним гостем. День "Д" захопив його в ла-рокського священика, в якого він прожив цілий тиждень і який на його очах віддав богові душу.
Невже наш друг Фюльбер не мав ні своєї парафії, ні власної домівки? А з чого він жив? З його слів випливало, що милосердні жінки утримували його матеріально (цього він не потребував) і засипали його подарунками, сварячись між собою за нього. Мені видалося, що красень Фюльбер говорив про це не без кокетування й милувався своїми чарами.
Він був в антрацитового кольору, поношеному, однак досить чистому костюмі, сорочці з комірцем, не схожим на ті, що їх носять священики, з темно-сірою плетеною краваткою. Особливо вражав розкішний срібний нагрудний хрест; на мою думку, жоден священик, хіба що тільки епіскоп, не зважився б його носити.
— Якщо ти народився в Каорі, — незважаючи на його величність, я вирішив і далі бути з ним на "ти", — то, певне, вчився у вищій семінарії?
— Авжеж, — відповів Фюльбер, опустивши важкі повіки на косі очі.
— А в якому році ти вступив туди?
— Ти мене дивуєш! — сказав Фюльбер, не підводячи очей і по-дитячому всміхаючись. — Адже стільки відтоді минуло часу! Сам бачиш, я вже не молодий, — кокетливо додав він.
— І все ж таки, — сказав я, — постарайся згадати. Як-не-як, дата вступу до вищої семінарії багато важить для священика.
— Твоя правда, — поважно відповів Фюльбер. — Це справді велика дата.
Я мовчав, це роздратувало його, і він провадив далі:
— Ну... Це, мабуть, було в п'ятдесят шостому... Так, — підтвердив він, хвилину подумавши, — в п'ятдесят шостому...
— Саме так я й гадав, — радо сказав я. — Ти вступив до Каорської вищої семінарії разом з моїм приятелем Серрюр'є.
— Справа в тому... що нас там було багато, — ледь усміхнувся Фюльбер, — і я всіх не знав.
— Але такого типа, як Серрюр'є, не можна не помітити. Метр дев'яносто чотири і рудий, наче його обсмалили.
— Еге ж, звичайно, тепер, коли ти мені описав його...
Фюльбер явно щось замовчував і був дуже радий, коли я попросив його розповісти нам про Ла-Рок.
— Після вибуху бомби, — почав він сумно, — нам довелось боротися з вельми скорботним становищем.
Я мимохіть звернув увагу на слово "скорботний". Я не чув його ніколи й ні від кого, крім священиків або тих, хто їх передражнює. В них воно майже фаховий термін. І, незважаючи на неприємне звучання, це слово, здається, викликає в них своєрідне задоволення. Я чув, що молоді священики не вживають його. В такому разі це краще для них. Це слово викликає в мене огиду.
Він, Фюльбер, цьому "вельми скорботному становищу", яке полягало в тому, що люди, які вціліли, мусили поховати останки загиблих, просто радів.
Оскільки він не приховав від нас жодної деталі, я, щоб змінити тему, попросив його розповісти нам, як живуть люди в Ла-Році.
— І добре, й погано, — відповів він, похитавши головою й повівши меланхолійними очима навколо столу. — 3 духовної точки зору, добре, з матеріальної — досить погано.
Щодо духовного життя, — провадив він далі, примруживши очі й кинувши собі в рот чималий шматок шинки, — то мушу сказати, що я ним дуже задоволений. На месі завжди буває повно людей.
Помітивши, що ми з Мейссоньє трохи здивувалися, бо в Ла-Році мерія складалася з самих соціалістів і комуністів, він додав:
— Мабуть, це вас здивує, але в Ла-Році всі ходять на месу і всі причащаються.
— І чим ти це пояснюєш? — спитав з досадою Мейссоньє, насупивши брови.
Він сидів ліворуч від мене, і мене вразила суворість його довгобразого обличчя. Ясна річ, те, що він тільки-но почув, боляче вразило його. Я злегка штовхнув його ногою під столом. Моя недовіра до Фюльбера зростала з кожною хвилиною. Я вже нітрохи не сумнівався в тому, що він захопив владу серед мешканців Ла-Рока, які уціліли. Це мене обурювало.
— Після вибуху бомби, — провадив поважно Фюльбер і сам, здавалось, утішався своїм голосом, — люди замкнулися в собі й звернулися до своєї совісті. Їхні фізичні й душевні страждання були такі великі, що вони запитали себе, чи це не кара господня впала на них за їхні гріхи, за байдужість до бога, за те, що вони забули про свої обов'язки, зокрема про релігійні обов'язки. Й потім, треба сказати, наше існування стало таким ненадійним, що ми інстинктивно звертаємося до бога, щоб попросити в нього захисту.
В мене виникла підозра, що Фюльбер доклав чималих зусиль до того, щоб загострити почуття провини в своїх прочан і спрямувати його в потрібному напрямку. Тома загрозливо поворухнувся. Я боявся вибуху й запобігливо штовхнув його ногою під столом. Я твердо вирішив будь-що не допустити сутички з Фюльбером на релігійному грунті. Тим паче, що своїми оксамитовими очима, аскетичним вродливим обличчям і глибоким голосом людини, яка "однією ногою стоїть уже в могилі" (але другою, звичайно, всіма пазурами вчепилася в землю), Фюльбер менш як за дві години підкорив трьох жінок і справив велике враження на Жаке, Пейссу й навіть на Колена.
Після вечері, коли ми всі сіли біля каміна, Фюльбер знов повів мову про матеріальні труднощі Ла-Рока.
Спочатку мешканці Ла-Рока оптимістично дивилися в майбутнє, бо велика крамниця з бакалійними товарами й ковбасна, розташовані поряд з Коленовою майстернею, уникли пожежі, яка в день події спустошила рівнинну частину міста. Та потім вони зрозуміли, що ці запаси скоро вичерпаються й Ла-Рок не зможе їх поповнити, бо всі ферми навколо містечка зруйновано. В замку, власники якого мешкали в Парижі і яких можна вважати мертвими, вціліло кілька свиней, бик і п'ять верхових коней, а також фураж, яким їх можна прогодувати. В Курсежаку, невеличкому селі між Ла-Роком і Мальвілем, яке теж уціліло й нараховує шість душ, усі корови, за винятком однієї, загинули. Ця втрата прикра ще й тому, що в Ла-Році є двоє немовлят і хвора тринадцятирічна сирота. Досі їх годували згущеним молоком, що збереглося в крамниці, але воно теж уже вичерпується.
Фюльбер замовк. Ми перезирнулися. А що ніхто не сказав і слова, я поставив нашому гостеві кілька запитань, і в такий спосіб довідався, що мешканці Ла-Рока з самого початку здогадувалися, що в Мальвілі хтось уцілів, бо його, як і Ла-Рок та Курсежак, захищала скеля.