Що ж до тривоги, яку могла викликати її відсутність вдома в таку негоду, її це не бентежило: адже про те, що вона пішла, знали тільки її тітоньки, і вона чудово розуміла, що за неї не будуть тривожитися: у якому б котеджі, за припущенням тітоньки Норріс, вона не сховалася від дощу, тітоньці Бертрам це буде однаковісінько.
Надворі почало розвиднюватися, коли Фанні, помітивши в кімнаті арфу, стала розпитувати про неї, а потім зізналася, що дуже хотіла б її послухати і що вона, хоч у це й важко було повірити, ще не чула арфи відтоді, як її привезли до Менсфілду. Самій Фанні це здавалося цілком природним. Вона жодного разу не бувала у пастораті після того, як привезли інструмент, — для цього просто не було приводу; але міс Кроуфорд, згадавши про її давнє бажання послухати арфу, засоромилася власної неуважності і одразу ж почала розпитувати: "Хочете, я зіграю вам зараз?" "Що ви хотіли б послухати?" І вона почала грати, радіючи новому слухачеві, що здавався таким вдячним і щиро захоплювався її грою, а до того ж начебто мав непоганий смак. Вона грала, поки погляд Фанні, спрямований за вікно, де нарешті прояснилося, не дав їй зрозуміти, як слід повестися далі.
— Посидьте ще чверть години, — мовила міс Кроуфорд, — подивимося, як буде з погодою. Не тікайте, тільки-но вщухнув дощ. Оті хмари виглядають зловісно.
— Але ж вони пройшли, — сказала Фанні. — Я за ними стежила. Вони йдуть з півдня.
– Із півдня чи з півночі, але це грозові хмари, будьте певні; і вам не слід іти, поки на вас чигає така небезпека. До того ж я хочу ще дещо вам зіграти, одну дуже милу п'єску, — ваш кузен Едмунд її просто обожнює. Ви неодмінно маєте лишитись і послухати улюблену п'єсу вашого кузена.
Фанні відчула, що справді повинна лишитися; і хоч їй не обов'язково було чекати цих слів, щоб подумати про Едмунда, при такому memento[9] його образ постав у її уяві з особливою чіткістю, і вона уявила, як він сидів у цій кімнаті, можливо, на тому самому місці, де сидить вона, і з неослабним захопленням слухав свою улюблену музику, що звучала, на її думку, напрочуд виразно та мелодійно; і хоч їй самій було приємно слухати цю п'єсу і радісно від того, що їй подобається те саме, що й Едмундові, коли міс Кроуфорд скінчила грати, їй ще дужче захотілося піти додому; і, побачивши її нетерпіння, її так люб'язно запросили завітати до них знову — зайти, якщо зможе, під час прогулянки, щоб іще раз послухати арфу, — що Фанні відчула себе просто зобов'язаною це зробити, якщо тільки вдома не заперечуватимуть.
Таким був початок цієї дружби, що виникла в перші два тижні після від'їзду сестер Бертрам, дружби, що була спричинена здебільшого прагненням міс Кроуфорд до нових вражень і майже не викликала у Фанні по-справжньому дружніх почуттів. Фанні заходила до неї кожні два-три дні; це були немов якісь чари: вона не могла почуватися спокійно, якщо не йшла до міс Кроуфорд, і все ж таки не відчувала до неї справжньої прихильності: вона була про все іншої думки і не могла бути вдячною за те, що хтось став шукати її товариства, коли поруч не виявилося нікого іншого; і розмови з міс Кроуфорд не були їй насправді приємні, а якщо зрідка її розважали, то й змушували ніяковіти водночас, оскільки міс Кроуфорд вправлялася в дотепах за рахунок осіб або предметів, які Фанні звикла поважати. Однак вона продовжувала приходити, і вони прогулювались із півгодини — а потім ще та іще стільки ж — у чагарникових алеях, висаджених місіс Грант; погода була надзвичайно м'якою для цієї пори року, і вони часом навіть наважувалися посидіти на якій-небудь садовій лаві під майже оголеними кронами дерев і лишалися там, поки ніжних слів Фанні, замилуваної красою пізньої осені, не переривав подих холодного вітру, у якому кружляло останнє жовте листя навколо дівчат, і не змушував їх звестися на ноги і знову походити, щоб зігрітись.
— Як гарно, яка краса, — мовила якось Фанні, озираючись навкруги, коли вони отак сиділи разом. — Я щоразу, входячи до цієї алеї, дивуюся, як вона розрослася і яка ж вона гарна. Три роки тому це був усього лише грубий живопліт уздовж поля, і хто б міг подумати, що з нього вийде така краса; а тепер він перетворився на алею, і навіть важко сказати, чого в ній більше — користі чи краси; і, мабуть, іще через три роки ми забудемо — майже забудемо, що тут було раніше. Які дивні, просто дивовижні оці перетворення, що їх здійснює час, і зміни в людській свідомості! — й, услід за плином думок, додала трохи згодом: — Якщо можна назвати якусь властивість нашої натури більш дивовижною від інших, я думаю, що це пам'ять. Як на мене, її сила, її слабкість, її мінливість чаять у собі ще більше чогось незбагненного, ніж будь-що інше. Пам'ять іноді буває такою послужливою, покірною; а іноді вона така непевна й слабка; а то стає просто мучителькою і виходить з-під нашої влади! Ми, безперечно, і в усьому іншому — диво; але наша здатність згадувати і забувати здається особливо чудною.
Міс Кроуфорд, яку не зворушили і не зацікавили ці міркування, не знала, що відповісти; і Фанні, помітивши це, повернулася до тієї теми, що, на її думку, була цікавішою.
— Певно, мої похвали можуть видатися недоречними, та мене просто вражає, з яким смаком місіс Грант усе це облаштувала. У плануванні алеї вчувається така чарівна простота! Нічого зайвого!
— Так, — недбало зауважила міс Кроуфорд, — усе виглядає непогано як для такого місця. Від нього й не слід чекати нічого особливого; і, між нами кажучи, я навіть не уявляла, що сільський пастор може облаштувати таку алею чи щось подібне.
— А мені так приємно бачити ці пишні миртові дерева, — мовила Фанні у відповідь. — Садівник мого дядечка завжди казав, що земля тут краща, ніж у нього, і про це свідчать хоча б оті лаврові кущі, та й взагалі усі вічнозелені рослини. Вічнозелені! Які вони гарні, які всюди бажані, які чудні! Подумати тільки — як вражає різноманіття природи! У різних країнах, як ми знаємо, ростуть різні дерева, і все ж таки дивно, що одна й та сама земля, одне й те саме сонце дають життя рослинам, що різняться одна від одної самими законами та особливостями свого існування. Ви подумаєте, що я надміру вразлива; та досить мені вийти надвір, а особливо посидіти на відкритому повітрі, як мене часто охоплює таке шанобливе зачудування перед усім довкола. Неможливо дивитися на будь-який витвір природи, щоб при цьому не поринути в роздуми.
— Щиро кажучи, — мовила міс Кроуфорд, — я мов той славнозвісний дож при дворі Людовіка Чотирнадцятого; мушу зізнатися, що не бачу в цій алеї нічого дивного, крім того, що я сама в ній знаходжуся. Якби хтось сказав мені ще рік тому, що в цьому місці буде мій дім, що мені доведеться проводити тут місяць за місяцем, я б нізащо не повірила. А тепер я живу тут уже п'ятий місяць! І, треба сказати, це п'ять найспокійніших місяців у моєму житті.
— Аж надто спокійних, напевно.
— Я б і сама так думала — теоретично; проте, — і її очі зблиснули, — насправді в мене досі ще не було такого щасливого літа. — І, замислившись, вона тихо додала: — А втім, іще невідомо, до чого це може призвести.
У Фанні забилося серце, і вона відчула, що більше не в змозі приховувати своїх почуттів. Міс Кроуфорд, однак, пожвавилася і повела далі:
— Я бачу, що навіть краще примирилася з сільським життям, ніж очікувала. Я ладна навіть припустити, що проводити півроку на селі за певних обставин дуже приємно. Елегантно умебльований, не дуже великий будинок, у якому зосереджені всі родинні зв'язки; постійне спілкування з родичами; можливість бути першою в добірному товаристві, яке тебе шанує більше від багатьох заможних осіб, а після веселих розваг залишатися tête-à-tête з людиною, що для тебе найдорожча у світі… У такій картині немає нічого страшного, як ви гадаєте, міс Прайс? Немає потреби заздрити навіть місіс Рашворт, коли маєш такий дім.
— Заздрити місіс Рашворт! — тільки й спромоглася мовити Фанні.
— Ну, знаєте, було б негарно з нашого боку судити місіс Рашворт надто суворо; завдяки їй нас чекає багато веселих, приємних, щасливих годин. Сподіваюся, наступного року ми будемо частими гостями у Созертоні. Такий шлюб, як у міс Бертрам, — це просто Божа ласка для світського товариства; адже для дружини містера Рашворта буде найприємнішим заняттям збирати повен дім гостей та влаштовувати бучні бенкети.
Фанні мовчала, і міс Кроуфорд знову замислилася, та по хвилі раптом підвела очі й вигукнула:
— Ага, ось він! — хоч це був не містер Рашворт, а Едмунд, який простував до них разом із місіс Грант. — Моя сестра і містер Бертрам. Я так рада, що ваш старший кузен поїхав і його знову можна називати — містер Бертрам. У звучанні слів "містер Едмунд Бертрам" є щось надто невиразне й мізерне, це звання молодшого брата і більш нічого, тому воно мені просто гидке.
— Як ми по-різному відчуваємо! — вигукнула Фанні. — Для мене "містер Бертрам" звучить так холодно й безглуздо, без теплоти, без жодного виразу! Це просто звернення до джентльмена і все. А в імені Едмунд є благородство. Це ім'я героїчне й славетне; ім'я королів, принців, лицарів; у ньому вчувається шляхетність і вірність.
— Повірте, мені воно також здається гарним, а "лорд Едмунд" чи "сер Едмунд" звучить просто чудово; та поховайте його під крижаним, нищівним "містер", і "містер Едмунд" — це не більше, ніж "містер Джон" або "містер Томас". Ну, гаразд; може, нам приєднатися до них і таким чином уникнути хоча б половини докорів за те, що ми сидимо надворі о такій порі року, перш ніж вони почнуть читати свою проповідь?
Едмунд був надзвичайно радий їх зустріти. Сьогодні він уперше побачив їх разом відтоді, як вони заприятелювали, про що він дізнався із щирим задоволенням. Саме такої дружби між двома дорогими для нього особами він лише й міг бажати; і, на честь закоханого, слід зазначити, що він не вважав цю дружбу корисною лише для Фанні — чи то більш корисною саме для неї.
— Ну то як, ви нам не дасте нагінки за таку необачність? — спитала міс Кроуфорд. — Ви що собі думаєте, хіба ми тут сиділи не для того, щоб нас за це відчитували, і вмовляли, і переконували більш ніколи так не робити?
— Мабуть, я б вас таки насварив, — відповів Едмунд, — якби ви сиділи поодинці; та якщо ви вчинили такий переступ разом, мені слід бути поблажливим.
— Вони не могли довго просидіти, — вигукнула місіс Грант, — бо коли я піднімалася за своєю шаллю, то побачила їх у горішнє вікно, і вони якраз прогулювалися.
— Та й день сьогодні такий ясний, — додав Едмунд, — що це не така вже необачність — трохи посидіти надворі.