Раз по раз кортить йому зиркнути на неї. Йому здається, наче вона має саме до нього якусь справу.
Серед сотень людей, що метушаться й працюють на березі річки, тільки вона єдина не ворушиться, і Єста ненастанно звертає до неї погляд, крім тієї жінки, нікого не бачить.
Вона сидить так довго, що, либонь, уже змокла наскрізь, бо хвилі досягають їй до ніг і оббризкують їх піною. Одяг на ній темний, на голові чорна хустка; вона сидить, зіщулена, спершись на руку, і не. зводить очей з краю греблі, де стоїть Єста. Ті пильні очі ваблять його, притягають до себе, хоч він навіть не може розгледіти рис її обличчя. Він більше ні про що не годен думати, тільки про жінку, що сидить на березі, коло самої води. "То, мабуть, русалка з Левену запливла в річку й хоче мене звабити та з світу звести, — думає Єста. — Сидить там і все манить мене. Треба її прогнати".
І всі ті білоголові хвилі починають йому здаватися військом жінки в чорному. Це вона їх викликала, вона їх веде на бій із ним. "Треба таки прогнати її", — вирішує Єста.
Він хапає очепу, зіскакує на берег і біжить до жінки.
Єста залишає своє місце на самому краю греблі, щоб прогнати русалку. Тієї тривожної миті йому здалося, ніби проти нього повстали всі лихі сили підводних глибин. Він не усвідомлював своїх думок і вчинків, знав тільки, що мусить прогнати від берега ту жінку в чорному.
Ох, Єсто, навіщо ти залишив своє місце такої відповідальної хвилини? Довга низка чоловіків тягне вже на греблю докінчену заслону. Готові вже линви, каміння, мішки з піском, щоб пригнітити її й затримати на місці. Люди стоять і чекають наказу. А його немає. Не чути голосу того, хто дає тут усьому лад.
Авжеж, не чути ані голосу його, ані наказу, бо Єста Берлінг женеться за русалкою.
Доводиться ставити заслону без нього. Хвилі розступаються, заслона опускається в глибину, а за нею летить каміння і мішки з ліском. Та як можна виконати велику справу без керівника? На греблі немає ладу, людям бракує обережності. Хвилі ще завзятіше йдуть у наступ, шалено кидаються на нову перепону, змітають мішки, рвуть лннви, зрушують камені. І перемагають, перемагають! Глузливо, зловтішно підносять на свої дужі плечі цілу споруду, рвуть її, торсають і врешті оволодівають нею. Геть цю нікчемну заслону, геть її в Левен! Тоді знову беруться до розхитаної, беззахисної греблі.
А Єста Берлінг женеться за русалкою. Вона бачить, як він біжить до неї з очепою, і лякається. Спершу вона ніби хоче стрибнути у воду, але отямлюється й тікає на суходіл.
— Гей, русалко! — гукає Єста й замахується очепою.
Вона кидається у вільхові зарослі, заплутується в гущавині й спиняється.
Тоді Єста шпурляє очепу, підходить до неї і бере за плече.
— Пізно ви нині гуляєте, графине, — каже він.
— Пустіть мене, пане Берлінгу. Мені треба вертатись додому.
Він зразу ж слухняно йде від неї.
Одначе графиня сьогодні не родовита дама, а просто добра жінка, пригнічена думкою, що вона довела когось до розпачу, просто маленька квіткарка, що має доволі троянд у своєму кошику, щоб встелити ними найважчу дорогу, — тому вона відразу починає жалкувати, що так сказала, рушає за Єстою і бере його за руку.
— Я прийшла… — затинається вона, — прийшла, щоб… О пане Берлінгу, ви не зробили того, що задумали? Скажіть, що ні! Я так злякалась, як ви побігли за мною, але я саме вас хотіла побачити. Хотіла попросити, щоб ви забули про те, що я вам сказала, і приходили до нас, як раніше.
— Як ви сюди дісталися, графине?
Графиня нервово сміється.
— Я певна була, що спізнюся, але нікому не хотіла казати, що йду в Екебю. Та й, зрештою, ви самі знаєте, що озером тепер не можна їхати кіньми.
— То ви йшли озером?
— Так. Але прошу вас, пане Берлінгу, скажіть мені: ви вже заручилися? Розумієте, я дуже не хотіла б, щоб до такого дійшлося. Це, бачите, була б велика несправедливість, і я відчуваю, що все через мене. Не треба було брати мої слава так близько до серця. Я тут чужа й не знаю тутешніх звичаїв. У Борзі стало так порожньо, відколи ви не приходите, пане Берлінгу.
Єста Берлінг стоїть серед мокрих зарослів вільшини в болоті, а йому здавалось, ніби його хтось обсипав оберемком троянд. Він бреде по коліна в трояндах, квітки сяють для нього в темряві, він жадібно вдихає їхні пахощі.
— Ви вже заручилися? — знову питає графиня.
Єста знає, що треба відповісти й покласти край її тривозі, хоч так радісно відчувати, що вона хвилюється за нього. О, йому стає тепло й легко на серці, коли він думає, яку важку дорогу вона здолала, як вимокла й змерзла, як їй було страшно, коли чує, що в голосі її бринять сльози!
— Ні, не заручився, — нарешті відповідає він.
Тоді графиня знову бере його руку й ніжно гладить її.
— Я така рада, така рада, — каже вона, а груди її, здавлені досі тривогою, здригаються від плачу.
Стежка поетова встелена квітками, в серці його тане без сліду морок, зло і зненависть.
— Яка ви добра, яка ласкава! — шепоче він.
А поряд із ними хвилі долають велич і славу Екебю. Люди на березі лишилися без керівника, ніхто більше не додає їхнім серцям мужності й надії, гребля валиться, хвилі ховають її під собою, тоді переможно кидаються на відрогу, де стоять млин і кузня. Ніхто вже не чинить їм опору, кожен думає тільки про те, щоб урятувати себе й своє майно.
Певна річ, що Єста проводить графиню додому. А як же інакше? Не може ж він кинути її напризволяще темної ночі, не може ж дозволити, щоб вона ще раз мандрувала сама талою кригою. Їм і на думку не спало, що Єста потрібен біля кузні, вони так раділи, що нарешті помирилися.
Легко повірити, що в серцях їхніх розквітло палке взаємне кохання, та хто про це знає напевне? Найчудовіша пригода їхнього життя дійшла до мене тільки в коротких, уриваних шматках. Я, власне, майже нічого не знаю про те, що діялося в їхніх душах. Не можу сказати, що керувало їхніми вчинками. Знаю лише, що тієї ночі молода, вродлива жінка важила, своїм життям, своєю честю, доброю славою і здоров'ям, щоб вернути бідолашного грішника на правдивий шлях. Знаю лише, що тієї ночі Єста Берлінг знехтував велич і славу улюбленої садиби, щоб провести жінку, яка задля нього переборола страх смерті, страх неслави, страх покари.
Я часто подумки йшла за ними кригою тієї жахливої ночі, що для них так добре скінчилася. Мабуть, у серцях їхніх не було нічого прихованого й недозволеного, що треба було б стримувати й тлумити, коли вони йшли озером, весело розмовляючи про все, що сталося за час їхньої розлуки.
Він знов її раб, паж, що лежить біля її ніг, а вона його пані.
Вони тільки веселі й щасливі. Ніхто з них і словом не згадує про кохання.
Вони бредуть водою і сміються. Сміються, коли шукають стежки, коли її гублять, коли ковзаються й падають і коли підводяться. Весь час сміються.
Знову це благословенне життя здається їм веселою грою, а самі вони — мов ті діти, що на якийсь час були посварилися. О, як чудово помиритися й знову гратися разом!
По узбережжю пішли пересуди. Почула про графинину мандрівку й Анна Шернгек.
— Бачу, що господь має не одну тятиву до свого лука, — мовила вона. — Я згнічу своє серце й лишуся тут, де мене треба. Бог зробить з Єсти Берлінга людину й без мене.
Розділ шістнадцятий
ПОКУТА
Любі приятелі, якщо вам трапиться зустріти десь на дорозі нещасного мандрівця, нужденного, марного бідолаху, що відкинув на спину капелюха і тримає черевики в руках, щоб голову палило сонце, а ноги ступали по камінню, беззахисну істоту, що сама накликає собі на голову лихо, — з тихим тремтінням уступіться йому з дороги!. То, бачите, покутник, що мандрує до святого гробу.
Покутник мусить ходити в грубому плащі і їсти тільки сухий хліб з водою, хоч би то був і сам король. Він мусить іти, а не їхати, жебрати, а не мати щось своє. Він мусить спати посеред реп'яхів і витирати коліньми тверді надмогильні камені. Мусить шмагати себе по спині нагайкою і не знає іншої втіхи, крім страждання, іншої радості, крім смутку.
Молода графиня Елісабет також колись носила грубий плащ і йшла тернистою стежкою. Серце звинувачувало її в гріху. Воно прагнуло муки, як стомлений теплої купелі.
Її спостигло страшне лихо, але вона радісно пірнула в морок страждань.
Чоловік її, молодий граф із стародавньою головою, повернувся до Борга вранці після тієї ночі, коли повінь забрала млин і кузню в Екебю. Тільки-но він приїхав, як графиня Мерта звеліла покликати його до себе й почала розповідати дивовижні речі:
— Дружина твоя десь віялась уночі, Генріку. Її не було кілька годин. А повернулася вона в товаристві одного чоловіка. Я чула, як він казав їй на добраніч, і знаю, хто то був. Я чула, як вона виходила і як повернулася, хоч це не має значення. Вона тебе обдурює, Генріку, та святенниця, що порозвішувала на всіх вікнах сітчасті фіранки, аби тільки мене подратувати. Вона ніколи тебе не любила, бідолахо мій. Просто батько хотів її вигідно віддати заміж. Вона пішла за тебе через твої маєтки.
Графиня Мерта так хитро повела мову, що граф Генрік розлютився. Він хотів негайно розлучитися, хотів відіслати свою дружину додому, до її батька.
— Ні, сину, — заперечила графиня Мерта, — так ти її зовсім віддаси на поталу злу. Вона розбещена й погано вихована. Краще дозволь мені самій узятися до неї і навернути її на шлях обов'язку!
Граф звелів покликати дружину й заявив їй, що відтепер вона повинна слухатись його матері.
О, що то була за сцена! Жалісливішої, мабуть, ніколи не бачив той дім, повінчаний зі смутком.
Багато гірких слів почула графиня від свого чоловіка. Він простягав руки до неба й дорікав богові, що той дозволив безсоромній жінці втоптати в болото його ім'я. Він вимахував кулаком перед очима в дружини й питався, якої, на її думку, вона заслужила покари.
Та графиня зовсім не злякалася чоловіка: вона була певна, що вчинила справедливо. Вона відповіла, що дістала тяжку нежить, і це вже їй достатня покара.
— Елісабет, — зауважила графиня Мерта, — жарти тут зовсім недоречні.
— Ми з вами ніколи не дійдемо згоди, — відповіла молода графиня, — де жарти доречні, а де недоречні.
— Але ж ти добре розумієш, Елісабет, що жодна порядна жінка не вийде вночі з дому, щоб волочитися з відомим авантурником.
Елісабет Дона збагнула, що свекруха хоче її занапастити, збагнула, що мусить боротися до кінця, бо як ні, то не минути їй страшної біди.
Генріку, — мовила вона, — не дозволяй своїй матері ставати поміж нас! Я розповім тобі все, як було.