Є тільки середній і великий. Я хапаю середні плюс велику рожеву футболку з написом: "НАЙКРАЩА БАБУСЯ НА СВІТІ". І ще три пляшки "Bluefin".
Коли Лейсі виходить з туалету, я віддаю все це їй, а сам іду в жіночу кабінку, бо Радар ще не вийшов. Раніше я в жіночій кабінці на заправці, здається, не бував.
Відмінності:
Немає автомата з презервативами.
Стіни менше пописані.
Немає пісуара.
Смердить приблизно так само, і це трохи розчаровує. Коли я виходжу, Лейсі розплачується, Бен сигналить, і я, трохи загаявшись, біжу до машини.
— Ми втратили хвилину, — повідомляє Бен; він сидить попереду на пасажирському сидінні. Лейсі звертає на дорогу, яка вливається в шосе.
— Пробачте, — каже Радар; він сидить позаду, поруч зі мною, і, звиваючись, вдягає штани під мантією. — Але добре те, що у мене тепер є штани. І нова футболка. Де вона, К.?
Лейсі віддає йому пакет.
— Дуже смішно, — він скидає мантію і натягує замість неї "бабусину" футболку.
Бен тим часом стогне, що йому ніхто штанів не купив. І каже, що у нього свербить дупа. І що він подумав ще раз і вирішив, що йому все ж таки треба в туалет.
ГОДИНА ОДИНАДЦЯТА
Ми доїжджаємо до ділянки, де ремонтується дорога. Траса звужується до однієї-єдиної смуги, і ми впираємося в трактор з причепом, який іде на допустимій для ремонтованої ділянки швидкості тридцять п'ять миль за годину. Лейсі як водій ідеально пасує для такої ситуації. Я гамселив би кулаками по керму, а вона мирно розмовляє з Беном, коли ж це обертається і каже:
— К., мені потрібно в туалет, все одно ми через цього тягача гаємо час…
Я мовчки киваю. Я її не звинувачую. Я б давно вже зупинив авто, якби не міг відлити у пляшку. А вона просто героїня — стільки триматися.
Лейсі під'їжджає до цілодобової заправки, і я виходжу, щоб розім'яти затерплі ноги. Коли вона вертається, я сиджу за кермом. Я і сам не зрозумів, як там опинився, чому сів туди замість Лейсі. Вона підходить до водійських дверцят і бачить мене; вікно відчинене, і я кажу:
— Я можу повести.
Все-таки це моє авто і моя місія.
— Справді? Ти певен?
— Ага, ага, я зможу їхати.
Лейсі рвучко відсуває двері й укладається на першому ряду сидінь.
ГОДИНА ДВАНАДЦЯТА
2:40. Лейсі спить. Радар спить. Я веду авто. Дорога порожня. Навіть водії вантажівок майже всі полягали спати. Фари зустрічної машини я бачу лише раз на кілька хвилин. Бен не дає мені заснути, він сидить поруч, ми балакаємо. Про Марго.
— Ти думав про те, як ми це Аґлое взагалі розшукаємо? — запитує він.
— Е-е-е, я приблизно уявляю, де це перехрестя. І там нічого немає, тільки перехрестя.
— І вона там сидить у своїй машині, підперши рукою підборіддя, і чекає на тебе?
— Це полегшило б моє завдання, — відповідаю я.
— Братан, мушу зізнатися, я трохи занепокоєний, бо… ну, якщо все вийде не так, як ти запланував… ти будеш серйозно розчарований.
— Я просто хочу її знайти, — кажу я, бо так воно і є. Я хочу, щоб Марго, жива і неушкоджена, нарешті знайшлася. Клубочок потроху розмотується. А решта — то другорядне.
— Так, але… я не знаю, — не вгамовується Бен. Я відчуваю, що він дивиться на мене поглядом Серйозного Бена. — Ти просто… пам'ятай, що іноді людина може виявитися насправді зовсім не такою, якою ти її уявляв. Ну, ось я, наприклад, завжди думав, що Лейсі гаряча, неймовірна, крута, а тепер, коли ми разом… сприйняття змінилося. Людина стає інша, коли відчуваєш її запах, коли бачиш її зблизька, розумієш?
— Це я знаю, — кажу я. Я вже усвідомив, як довго плекав про Марго облудні ілюзії.
— Я просто до того, що раніше захоплюватися Лейсі було просто. Здалеку легко відчувати симпатію. Та коли вона перестає бути чимось таким недосяжним і перетворюється, як це сказати, на звичайну дівчину з дивними смаками в їжі, частенько буває не в дусі й любить тобою командувати, тоді вже доводиться кохати зовсім іншу людину.
Я відчуваю, як у мене спалахують щоки.
— Ти хочеш сказати, що насправді Марго мені не подобається? Після всього… я вже дванадцять годин сиджу в цім авті, а ти думаєш, що вона мені навіть не подобається, тому що я не… — я замовкаю. — Гадаєш, той факт, що в тебе є дівчина, підносить тебе наді мною і дає право читати лекції? Невже ти такий…
Я змушений стулити рота, тому що на межі світла фар і темряви бачу таке, що може нас усіх спровадити на той світ.
Посеред дороги стоять дві безтурботні корови. Вони швидко наближаються, на лівій смузі плямиста, а на нашій — узагалі якесь велетенське створіння, навіть мій мінівен вужчий, ніж вона. Корова стоїть як укопана й дивиться на нас порожніми очима. Вона геть біла, це просто величезна біла коров'яча стіна, і через неї не перелізеш, під нею не прослизнеш, її не обігнеш. У неї можна тільки вгатитися. Бен її теж бачить — я розумію це з того, як він затамував подих.
Кажуть, такої миті перед очима пробігає все життя, але зі мною нічого такого не сталося. У мене перед очима — лише безмежна білосніжна шкура, до якої залишається всього секунда. Я не знаю, що діяти. Ні, проблема не в цьому. Проблема в тому, що взагалі нічого не можна вдіяти, тільки вгатитися в цю білу стіну, убивши і її, і себе. Я ударяю по гальмах, але радше за звичкою, ніж на щось сподіваючись: катастрофа неминуча. Кидаю кермо і підношу руки. Не знаю навіщо, але підношу руки, немов здаюся. Думки у мене банальні: я просто не хочу помирати. Не хочу, щоб мої друзі померли. І, якщо чесно, коли сповільнюється час, а руки повзуть вгору, мені доля дарує шанс іще на одну думку, і я думаю про Марго. І я звинувачую її за свою безглузду смерть — за те, що вона поставила нас перед ризиком, перетворила мене на дурника, готового гнати цілу ніч — без сну, на високій швидкості. Якби не вона, я б не помер. Я б сидів удома, як зазвичай, в безпеці, я зміг би зробити те єдине, що хотів зробити в житті,— стати дорослим.
Коли я кидаю кермо, на нього лягає чужа рука. І не встигаю я втямити, чому це відбувається, авто звертає убік; далі мені стає ясно, що це Бен крутить кермо, марно силкуючись ухилитися від зіткнення з коровою, ми з'їжджаємо на узбіччя, потім на траву. Я чую, як крутяться в повітрі колеса, коли Бен починає різко і швидко обертати кермо в протилежний бік. Я вже не бачу, що відбувається. Не знаю, чи то я очі заплющив, чи просто зір втратив. Шлунок з легенями стикаються. Щось гостре вдаряє мене по щоці. І тут ми зупиняємося.
Не знаю навіщо, але я торкаюся обличчя. Потім дивлюся на долоню і бачу на ній кров. Я обмацую руки, мацаю тіло — просто щоб зрозуміти, чи все на місці. Дивлюся на ноги. Вони теж тут. Бачу бите скло, роззираюся. Пляшки розкололися. Бен дивиться на мене. Мацає своє обличчя. Вигляд у нього нормальний. Він так само, як і я, обмацує своє тіло. Воно рухається. І він дивиться на мене. А я в дзеркалі заднього огляду бачу корову. І тепер, коли вже все позаду, Бен раптом починає кричати. Дивиться на мене і репетує, широко роззявивши рота. Крик іде з самісінької його пельки, і в ньому лунає жах. Нарешті Бен замовкає. Зі мною щось негаразд. Я відчуваю слабкість. У грудях пече. Я хапаю ротом повітря. Здається, я забув, що треба дихати. Я не дихав весь цей час. Вдихнувши повітря, я відчуваю, що мені вже набагато краще.
"Вдих через ніс, видих через рот".
— Хтось поранений?! — кричить Лейсі. Вона вже розстібнула пасок і перехилилася в кінець мінівена. Обернувшись, я бачу, що бічні дверцята від'їхали, і мене пронизує думка, що Радар вивалився з авта, але він раптом зводиться на своєму сидінні. Він теж проводить руками по обличчю і каже:
— Зі мною все гаразд. Я цілий. Усі цілі?
Лейсі навіть не відповідає; вона стрибає вперед, до мене з Беном. Перехиляється через "кухню" і дивиться на нього.
— Любий, ти не поранений? — у неї в очах стільки води, скільки ото буває в басейні під час добрячої зливи. І Бен відповідає їй:
— Зі-мною-все-добре-все-добре-у-К.-кров.
Вона обертається до мене. Мені плакати не слід, але я плачу — не від болю, а зі страху: я підняв руки, а Бен нас усіх врятував, і тепер на мене дивиться це дівчисько, дивиться по-материнському, і начебто це не повинно так вразити, а воно, бач, вражає. Я розумію, що щока в мене тільки порізана, нічого страшного, я намагаюся сказати їм про це, але не можу припинити плакати. Лейсі затискає мою рану пальцями, вони у неї тонкі й м'які, вона кричить Бену, щоб той придумав, чим заліпити, а потім до мого обличчя, праворуч від носа, притискають клапоть прапора Конфедерації.
— Тримай міцно, — каже Лейсі.— Як ти, десь іще болить?
Я відповідаю, що ні. І тут розумію, що мотор досі працює, і ми не їдемо тільки тому, що я так і тисну на гальмо. Я ставлю мінівен на ручник і вимикаю двигун. Коли його гуркіт стихає, чути, як щось ллється. Не крапає, а саме ллється.
— Напевно, краще вилізти, — каже Радар.
Я притискаю прапор до лиця. З автівки так і далі ллється.
— Це бензин! Зараз вибухне! — волає Бен. Він відчиняє двері, вилітає і перелякано тікає. Перестрибує через тин і мчить лукою. Я також вилізаю з авта, але повільніше. Радар теж виходить і кричить Бенові:
— Це пиво!
— Що?
— Все пиво розбилося, — пояснює він, показуючи на розтрощений кулер, з якого біжить пінява рідина.
Ми намагаємося нагукати Бена, але він нас не чує, бо дуже зайнятий: "ЗАРАЗ ВИБУХНЕ", — репетує він, щодуху втікаючи лукою. Мантія розмаялася, аж видно кістляву дупу.
Розвернувшись, я дивлюся на дорогу — і чую шум авта, що наближається. Біла тварюка і її плямиста подруга успішно дошкандибали до протилежного узбіччя, їм геть байдуже. Потім я бачу, що мінівен уперся в тин.
Поки я оцінюю ушкодження, Бен нарешті повертається до нас. Ми добряче кресонули об тин — на дверях така велика подряпина, що як придивлятися, то можна крізь неї побачити, що діється всередині мінівена. Але все інше збереглося бездоганно. Більше вм'ятин немає. Шибки не луснули. Шини не охляли. Я йду до задніх дверцят, щоб зачинити їх, а вміст двохсот десяти розбитих пляшок і досі піниться. До мене підходить Лейсі й обіймає однією рукою. Ми разом дивимося на пінявий струмок, що біжить у рів.
— Що сталося? — запитує вона.
Я розповідаю: ми вже були загинули, аж тут Бену вдалося вивернути куди треба, наче геніальна автомобільна балерина.
Бен з Радаром залізли під мінівен.