Знаєте, чому? Жан-Франсуа Нізрон ніколи не хотів нічого прийняти від Рігу. Ці неодноразові відмови дали зрозуміти власникові спадщини, як глибоко зневажав його племінник кюре. Ця холодна зневага увінчалась тією страшною загрозою щодо онучки, про яку абат Бросет розповів графині.
Старий створив собі власну історію дванадцяти років французької Республіки, сповнену тільки самими грандіозними подіями, що зробили цю героїчну добу невмирущою. Огидні вчинки, масові вбивства, грабунки цей чесний чоловік волів не помічати; він завжди захоплювався подвигами, самопожертвою, самовідданістю матросів "Месника", грошовими внесками на вівтар батьківщини, патріотичним поривом прикордонного населення і продовжував жити своїми мріями, заколисуючи себе ними.
Революція мала багатьох поетів, схожих на старого Нізрона, які творили свої поеми або всередині країни, або в арміях, потай або проти сонця, подвигами, похованими в хмарах урагану, подібно до того, як за часів Імперії поранені, забуті на полі бою, вигукували, вмираючи: "Хай живе імператор!". Ця велич переважно властива Франції. Абат Бросет поважав ці нешкідливі переконання. Старий же простодушно прив’язався до кюре за одну тільки фразу, сказану священиком: "Справжня республіка в євангелії". Старий республіканець носив хрест, одягався у півчервоне-півчорне вбрання, був у церкві поважний та серйозний і існував з потрійних обов’язків, які поклав на нього абат Бросет, бажаючи підтримати цю чудесну людину не так для того, щоб дати їй жити, як для того, щоб не дати їй вмерти з голоду.
Цей стариган, бланжійськцй Арістід, розмовляв небагато, як і всі шляхетні жертви омани, що кутаються в мантію покірливості долі, але ніколи не проминав нагоди таврувати зло; селяни боялися його, як злодії бояться поліції. Він не бував і шести разів на рік у "Великих-ГУ-синіх", хоч його там завжди зустрічали з пошаною. Старий проклинав відсутність любові до ближнього у багатіїв, їх егоїзм обурював його, і це ніби пов’язувало його з селянами. Через це про нього й казали: "Дядько Нізрон не любить багатіїв, він – з наших".
Як вінець громадянської доблесті, це бездоганне життя здобуло по всій долині слова: "Наш чесний дядько Нізрон, нема людини, справедливішої за нього". Часто обираний третейським суддею у різних спірних справах, він уособлював чудесний образ сільського старійшини.
Цей старий, винятково охайний, хоч і вбогий, завжди носив штани до колін, товсті суконні панчохи, підбиті залізом черевики, сюртук так званого французького крою з великими ґудзиками, який ще зберігають старі селяни, і крислатий фетровий капелюх; але в будні на ньому був одяг з синього сукна, до того вкритого латками, що він скидався на килим. Гордість людини, що почувала себе вільною і гідною цієї свободи, надавала його обличчю, його ході якоїсь шляхетності: одне слово, він носив одяг, а не лахміття!
– Ну, що у вас тут скоїлося надзвичайного, бабусю? Я вас чув з дзвіниці,– спитав він.
Старому розповіли про випадок з Вателем, говорячи всі разом, за сільським звичаєм.
– Якщо ви не рубали дерева, Ватель неправий; а коли ви дерево зрубали, то зробили два погані вчинки, – сказав дядько Нізрон.
– Випийте-но скляночку вина, – сказав Тонсар, подаючи старому повну склянку вина.
– Ну що ж, пішли? – спитав Вермішель судового виконавця.
– Так. Обійдемося без дядька Фуршона, захопимо коншського помічника мера, – відповів Брюне. – Іди вперед, а я маю ще передати в замок один документ: дядько Рігу виграв свій другий процес, я оголошу вирок.
І пан Брюне, підживившись двома чарками горілки, знову сів на свою сіру кобилу, спочатку розпрощавшись з дядьком Нізроном, бо всі в долині поважали цього старого.
Ніяка наука, навіть статистика, не може дати поняття про більш ніж телеграфічну швидкість, з якою поширюються новини на селі, і про те, як вони передаються крізь ті пустельні простори, подібні до степів, що існують ще у Франції на сором нашим адміністраторам і капіталістам. Сучасна історія знає, як найславетніший банкір, загнавши своїх коней між Ватерлоо і Парижем (усім відомо, навіщо! – він придбав усе, що втратив імператор: владу), випередив фатальну звістку лише на кілька годин. Отже, за годину після сутички між старою Тонсар і Вателем у "Великих-ГУ-синіх" зібралося ще кілька завсідників.
Першим прийшов Курткюїс, в якому ви ледве впізнали б веселого лісника, червонощокого ледаря, якому дружина варила вранці каву з молоком, як було видно з викладу попередніх подій. Постарілий, схудлий, змарнілий, він давав усім страшний, ні для кого не повчальний, приклад.
– Він хотів стрибнути вище голови, – відповідали тим, хто висловлював співчуття колишньому сторожеві, обвинувачуючи Рігу. – Він хотів стати поміщиком!
Дійсно, Курткюїс, купуючи маєток Башльрі, мріяв пройти в поміщики і не раз цим вихвалявся. А тепер його жінка нишпорила, збираючи гній! І вона, і Курткюїс підводилися до світу, копали свій багато угноєний город, знімали з нього по кілька врожаїв, і все ж грошей вистачало тільки на сплату процентів Рігу по остачі боргу. Дочка їх, що служила в Оссері, присилала їм свою платню, але, незважаючи на стільки зусиль, незважаючи на цю підтримку, вони після внеску платежу зоставалися без мідного ліарда в кишені. Пані Курткюїс, яка колись дозволяла собі час від часу пляшку вареного вина з грінками, тепер не пила нічого, крім води. Курткюїс звичайно не наважувався заглянути в "Великі-ГУ-сині", побоюючись лишити там три су. Позбувшись своєї влади, він позбувся й безплатного частування в шинку і кричав, як усі дурні люди, про невдячність. Нарешті, як мало не в усіх селян, вражених демоном власництва, у нього в міру збільшення роботи зменшувалося харчування.
– Курткюїс набудував занадто багато стін, – казали ті, хто заздрив його становищу. – Перед тим, як паркани ставити, треба було стати хазяїном.
Старий обробив і угноїв три арпани землі, куплені в Рігу; сад, прилеглий до будинку, вже починав давати плоди, і він побоювався, як би його не відняли! Одягнутий, немов Фуршон, він, що колись носив черевики й мисливські гетри, ходив тепер у сабо і обвинувачував власників Егів, які були причиною його злиднів. Ця гризота надавала маленькому товстунові з колись сміхотливим обличчям похмурого й тупого вигляду, що робило його схожим на хворого, підточуваного якоюсь отрутою або хронічною недугою.
– Що це з вами, пане Курткюїс? Чи вам, може, підрізав хтось язичка? – спитав Тонсар, бачачи, що старий мовчить у відповідь на розповідь про битву, яка тільки що сталась.
– А було б шкода, – сказала Тонсарша. – Він не має чого скаржитися на повитуху, яка підрізала йому язичка; вона зробила добру операцію.
– Примерзне бовкало, коли тільки й думаєш, як би його покінчити з паном Рігу, – сумно відповів цей постарілий старий.
– Ет! – сказала стара Тонсар, – у вас гарненька дочка, сімнадцяти років; коли вона має розум, ви легко погодитесь із цим старим джиґуном…
– Ми її послали в Оссер, до матері пана Маріота, от уже два роки, щоб охороняти її від усякого нещастя, – сказав він. – Краще з голоду подохну, ніж…
– Ну й дурень! – вигукнув Тонсар. – Гляньте-но на моїх дочок, чи повмирали вони? А коли хто не скаже, що вони чисті, як ті ікони, тому доведеться мати справу з моєю рушницею.
– Тяжко дійти до цього! – вигукнув Курткюїс, хитаючи головою. – Нехай уже мені краще заплатять за постріл в одного із цих армінаків…
– А далеко краще врятувати свого батька, ніж труситися над своєю чеснотою, – заперечив шинкар.
Тонсар відчув легкий удар, яким дядько Нізрон торкнувся його плеча.
– Негаразд ти кажеш! – сказав старий. – Батько – храни тель честі в своїй родині. Отакою своєю поведінкою ви накликаєте на нас загальну зневагу; через вас і обвинувачують народ, що він не заслуговує свободи! Народ має давати багатіям приклад громадянської доблесті й честі. А ви продаєтесь Рігу за золото, ви всі, скільки вас є! Коли дочок своїх не віддаєте йому, то віддаєте свою честь! Це погано!
– Погляньте-но, до чого дійшов Курткюїс! – сказав Тонсар.
– Поглянь, до чого дійшов я! – відповів дід Нізрон. – Я сплю спокійно, і голок у мене в подушці нема.
– Хай собі каже, Тонсар, – голосно прошепотіла йому на вухо його жінка, – ти ж добре знаєш, що це пунктик бідного дідуся.
В цей час Бонебо, Марі й Катрін з братом з’явились у роздратуванні, початок якому поклала невдача Ніколя, а повідомлення про план, задуманий Мішо, остаточно завершило. Отже, увійшовши в батьків шинок, Ніколя пустив люту лайку на адресу подружжя Мішо та мешканців замку.
– От і жнива! Ну, та я звідси не піду, не прикуривши своєї люльки об їхні скирти! – вигукнув він, дужо вдаряючи кулаком по столу, до якого присів.
– Не треба так брехати на людях, – сказав йому Годен, вказуючи на діда Нізрона.
– Коли він балакатиме, я зверну йому шию, як тому курчаті,– відповіла Катрін. – Пожив він своє, цей старий лепетень! Кажуть – доброчесний. Просто така в нього вдача, і все.
Дивовижне й цікаве видовище являли всі ці витягнуті голови, усі ці люди, скупчені в халупі, на дверях якої вартувала стара Тонсар, щоб забезпечити відвідувачам таємницю їх розмов.
Із усіх цих облич – у Годена, залицяльника Катрін, може, було найстрашніше, хоч воно й менше за всі інші впадало в вічі. Годен, скнара без золота, найлютіший з усіх скнар, бо перед тим, хто сидить на своїх грошах, чи не треба поставити того, хто шукає їх? Один дивиться в себе, другий з страшною пильністю дивиться вперед; Годен подав би вам тип найпоширеніших селянських облич.
Цей чорнороб, маленький чоловічок, звільнений від військової служби, як не придатний для неї за зростом, худий з природи, і схудлий від роботи та безглуздого удержування, від якого гинуть на селі несамовиті працівники на зразок Курткюїса, мав обличчя розміром з кулачок, освітлене парою жовтих з зеленими прожилками та коричневими цяточками очей, де жадоба наживи доходила до хтивості, але без жаги, бо бажання, що колись клекотіло, тепер застигло, наче лава. Шкіра в нього була натягнута на скронях, темних, як у мумії. Його ріденька борідка пробивалася крізь зморшки, немов стерня на борознах. Годен ніколи не пітнів, усі соки його розсмоктувалися в організмі.