Він блукав у густому тумані, наче в тісті, і ніяк не міг знайти цієї альтанки, бо все перед ним хиталось і розпливалось. Нарешті знайшов. Он сидить княжна, щось шепоче суворими губами й помахує прутиком.
Він зібрав усі сили, щоб по-молодецькому ввійти до неї. Вона встала йому назустріч.
— Я чекала на тебе.
Прокоп підійшов і мало не наштовхнувся на неї, бо вона, як здавалось йому, ще була далеко. Потім поклав їй руку на плече, якось дивно випроставшись, і заворушив губами; він гадав, що говорить. Вона також говорила щось, але він не зрозумів її, все ніби діялось під водою. Враз зазвучали сирени й гудки автомобілів, що від'їжджали з замку.
Княжна шарпнулась, ніби під нею підломились коліна. Прокоп побачив її бліде, невиразне обличчя, а на ньому два темних отвори.
— Тепер кінець усьому, — чує він ясно і зблизька, — кінець. Милий, милий, я прогнала його!
Коли б він міг володіти своїми почуттями, то побачив би, що вона ніби вирізьблена зі слонової кістки, завмерла і гарна, як мучениця, що принесла найбільшу можливу жертву, та він ледве дивився, перемагаючи млосне тремтіння повік, і йому здавалось, що підлога підіймається під ним і ось-ось перекинеться. Княжна притиснула руки до чола й захиталась; їй би хотілось упасти йому в обійми, щоб він її підтримав, знесилену великим подвигом; та він випередив її: безгучно звалився їй до ніг, наче купа шмаття.
Він не втратив притомності, лише водив очима, зовсім не розуміючи, де він і що з ним робиться. Йому здавалось, що хтось його підводить, переляканий. Він хотів підвестись сам, але не мав сили.
— Це лише... ентропія, — промовив він. Йому здавалось, що цим він пояснив усе, і він кілька разів повторив те слово.
Потім йому щось із ревом розлилось у мозку, ніби розмило греблю. Важка голова його випала з тремтячих рук княжни і бухнула додолу. Княжна, зірвалася на ноги мов шалена, і побігла по допомогу.
Прокоп неясно усвідомлював, що з ним діється; відчував, що його підводять три чоловіки і тягнуть поволі, наче він із свинцю; чув їхнє важке човгання та швидкий віддих і дивувався, що його не можуть нести в пальцях, мов легеньку пір'їнку. Хтось його увесь цей час тримав за руку; він обернувся і впізнав княжну.
— Які ви добрі, Паулю, — сказав їй вдячно.
Потім знялась якась безладна метушня: його несли по сходах, але Прокопові здавалося, що всі падають із ним у прірву, аж голова йде обертом.
— Не штовхайтесь так, — бурчав він, і голова в нього так запаморочилася, що він знепритомнів.
Коли розплющив очі, то побачив, що знову лежить в "елегантному покої" і що Паудь роздягає його тремтячими руками. В головах стоїть княжна з широко розплющеними очима. У Прокопа в голові все змішалось.
— Я впав з коня, так? — спитав він через силу. — Ви... ви... були при цьому... так? Бах! Ви... вибух. Літроглі... нітроглі... мікро... Це... аш два о ен о два. Складний перелом. Складаний перелом. Складаний, як ножик.
Він замовк, відчувши на лобі дотик холодної маленької ручки. Потім раптом побачив лікаря-різника і вп'явся нігтями в чиїсь холодні пальці.
— Я не хочу, — закричав він, боячись, що йому знову буде боляче.
Але різник лише поклав йому на груди голову і душив його, душив, ніби та голова важила центнер. Зляканий, він побачив над собою темні, розплющені очі, що гіпнотизували його. Різник підвівся і сказав до когось позаду:
— Грипозна пневмонія.. Відведіть її світлість, це заразне.
Хтось говорить, ніби під водою, а лікар відповідає:
— Якщо дійде до ускладнення, то...
Прокоп зрозумів, що тоді він пропав, що тоді він помре. Але йому було байдужісінько: він ніколи не уявляв, що це буде так просто.
— Сорок і сім десятих, — каже лікар.
Прокоп має одне бажання, щоб йому дали заснути й спати, поки не вмре, але натомість його обгорнули в щось холодне, бр-р!
Потім стали шепотітись; Прокоп заплющив очі й не чув більше нічого.
Коли він прокинувся, над ним стояли два літні чоловіки в чорному. Йому було незвичайно легко.
— Добрий день, — сказав він і хотів сісти.
— Вам не можна рухатись, — промовив один з тих чоловіків і лагідно притиснув його до подушки.
— Але мені вже краще? — запитав він спокійно.
— Ну звичайно, — відповів другий чоловік ухильно, — але вам ще не можна ворушитися. Спокій, розумієте?
— Де Гольц? — раптом згадав Прокоп.
— Тут, — озвався голос із кутка, і в ногах уже стоїть Гольц, страшенно подряпаний, із синцем на обличчі, проте все такий же сухий і жилавий, як завжди.
А позаду нього... чи це не привид?.. Стоїть Крафт, Крафт, що залишився в купальні; в нього опухлі, червоні очі, так ніби він три дні рюмсав. Що з ним таке? Прокоп до нього всміхнувся, щоб його втішити. Пауль також підходить навшпиньках до постелі, тримаючи серветку біля губів. Прокоп радіє, що тут усі зібрались, обводить очима кімнату і за спинами чоловіків у чорному помічає княжну. Вона бліда як смерть і дивиться на Прокопа гострим похмурим поглядом, і це його чогось лякає.
— Мені вже добре, — шепоче він, ніби виправдовуючись.
Вона очима спитала щось у одного з чоловіків. Той кивнув. Тоді княжна підійшла до ліжка.
— Тобі вже краще? — запитала тихо. — Коханий, тобі справді краще?
— Так, — відповів він непевно, трохи зніяковівши від дивної поведінки присутніх. — Майже зовсім добре, лише, лише... — її впертий погляд сповняв його бентежністю і майже ляком.
— Може, ти бажаєш чого? — спитала вона, схиляючись над ним.
Глянувши їй в очі, він відчув дикий жах.
— Спати, — шепнув, щоб уникнути її догляду.
Княжна запитливо глянула на обох чоловіків у чорному. Один ледь кивнув головою якось дивно й серйозно. Вона зрозуміла і зблідла ще дужче.
— Тоді спи, — мовила глухо і відвернулась до стіни.
Прокоп здивовано подивився навкруги. Пауль затулив рота серветкою. Гольц стояв, наче солдат, і кліпав очима, а Крафт просто рюмсав, спершись на шафу, і голосно сякався, мов побита дитина.
— Та що це ви? — крикнув Прокоп, намагаючись устати.
Але один з чоловіків поклав йому на лоб руку, і та рука була така м'яка й лагідна, така заспокійлива й ніжна, що він вмить утихомирився, блаженно зітхнув. І майже враз заснув.
Прокинувся в дивній напівсвідомості. Світить лише лампочка на нічнім столику, а коло постелі сидить княжна в чорному вбранні і дивиться на нього блискучими чарівничими очима. Він швидко заплющився, щоб не бачити її; так йому стало лячно тих очей.
— Коханий, як ти себе почуваєш?
— Котра година? — прошепотів він збентежено.
— Друга.
— Дня?
— Ночі.
— Ти ба?.. — здивувався він не знати чого і далі снував темну нитку сну.
Часами трішечки розплющував очі і дивився щілинкою на княжну, щоб знову заснути. "Чого вона так уперто дивиться?" Інколи вона давала йому ложечку вина, щоб трохи освіжити у нього в роті. Він ковтав вино і щось мурмотів. Потім заснув глибоким, тупим сном.
Він прокинувся аж тоді, коли один із чорних чоловіків вислухував йому груди. П'ять інших стояли навкруг.
— Неймовірно, — бурчав чоловік у чорному. — Просто залізне серце.
— Я маю вмерти? — несподівано спитав Прокоп.
Чорний чоловік мало не підскочив від здивування.
— Побачимо, — сказав він. — Коли ви вже перебороли цю ніч... І довго ви з цим ходили?
— З чим? — здивувався Прокоп.
Чорний пан махнув рукою.
— Спокій, — мовив він, — лише спокій.
Прокоп, хоча йому було й страх погано, посміхнувся: коли лікарі не знають, що робити, вони завжди приписують спокій. Але другий, той, з добрими руками, сказав йому:
— Повірте, що ви видужаєте. Віра творить чудеса.
XLІІ
Прокоп раптом прокинувся зі сну увесь спітнілий від жаху. Де, де це він? Стеля над ним хитається, хитається... ні, ні, падає, опускається додолу, поволі, як велетенський гідравлічний прес. Прокоп хотів крикнути, але не міг. А стеля над ним так низько, що він помічає на ній мушку, зерна піску в штукатурці, кожну нерівність на поверхні; і це все спускається ще нижче, а Прокоп дивиться з жахом і не може звести голову.
Світло згасло. Запала чорна темрява. Тепер його розчавить. Прокоп уже відчуває, як стеля торкається його наїженого волосся, і беззвучно вищить. Ага, ось він намацав двері, вибив їх і кинувся надвір. Але й тут темрява — ні, це не темрява, це туман, такий густий туман, що не можна дихати, і Прокоп задихається, ридаючи з жаху. "Тепер мене задушить", — жахнувся він і кинувся тікати, ступаючи по якихось живих тілах, що ще ворушилися. Він нахилився, помацав і відчув під рукою, молоді повні перса. "Це... це... Анчі", — злякався він і почав шукати її голову, але замість голови була порцелянова миска, а в ній — щось слизьке й губчасте, ніби коров'ячі легені. Йому стало гидко і він хотів відірвати руки, але воно липне, присмоктується і лізе по руках угору. Ах, це каракатиця! Каракатиця! Мокра слизька каракатиця з блискучими очима княжни, що дивляться уперто й пристрасно на нього; сунеться по його голому тілу і шукає, де б сісти своїм огидним задом. Прокоп не може дихнути, рветься, заривається руками у щось густе й липке... і прокидається.
Над ним схилився Пауль, кладучи йому на груди холодний компрес.
— Де... де... Анчі? — з полегкістю пробурмотів Прокоп і заплющив очі.
Гуп, гуп, гуп... Він біжить, увесь спітнілий, задиханий, через ріллю, не знаючи, куди так поспішає. Але біжить, аж у нього серце мало не вискочить з грудей, і жахливо боїться спізнитись. Аж ось і дім; без дверей, без вікон; лише вгорі годинник, а на ньому — за п'ять хвилин четверта. Прокоп блискавично усвідомлює, що, як хвилинна стрілка дійде до цифри дванадцять, ціла Прага злетить у повітря.
— Хто взяв у мене кракатит? — реве Прокоп; намагається дертись по стіні, щоб зупинити годинника в останню мить; він підскакує і чіпляється нігтями за тиньк, але сповзає додолу, залишаючи на стіні довгі подряпини.
Виє з жаху і мчить кудись по допомогу. Вдирається до стайні, а там стоїть княжна з Карсоном. Вони голублять одне одного, але рухи у них механічні, як у ляльок, що ворушаться на камінні від теплого повітря. Помітивши його, вони побралися за руки і швидко, швидко почали тікати.
Прокоп глянув і побачив над собою схилену княжну із стуленим ротом і вогнистими очима.
— Тварюко, — крикнув він з похмурою ненавистю і заплющив очі.
Серце його шалено билось. Піт роз'їдав очі, в роті було солоно, язик присох від спраги.
— Ти чогось хочеш? — почувся десь близько княжнин голос.
Прокоп покрутив головою.
Княжна думала, що Прокоп знову заснув, але він за хвильку хрипко спитав:
— Де той конверт?
Вона подумала, що це маячня, і не відповіла.
— Де конверт? — повторив він, наморщивши грізно лоба.
— Тут він, тут, — швидко відповіла княжна і тицьнула йому клапоть паперу, що попався під руку.
Він зібгав його і кинув.
— Це не воно, мені потрібен мій конверт, — повторював він раз у раз, все дужче лютуючи.
Княжна гукнула Пауля.