Га?.. Це, мабуть, неправда?..
Звідки знаю? — відповів Мацько.— Бачив, як йому тяжко було виїжджати. І ще було так:, коли ми вирішили, що йому треба їхати, я й питаю його: "А не жаль тобі Ягенки?" А він каже: "Нехай бог дасть їй здоров'я і всього найкращого". І так одразу почав зітхати, наче в нього всередині був ковальський міх...
Це, мабуть, неправда!..— тихо повторила Ягенка.— Ну, кажіть ще...
Їй же богу, правда!.. Вже після тебе йому та не буде так подобатись, бо сама ж знаєш, що кремезнішої та вродливішої за тебе дівки в усьому світі не знайти. Відчував він до тебе волю божу, не бійся, може, навіть більшу, ніж ти до нього.
— Ні, це не так! — вигукнула Ягенка..
І, зміркувавши, що в неї це вирвалось ненароком, закрила рум'яне, як яблуко, лице руками, а Мацько усміхнувся, повів рукою по вусах і сказав:
— Ех, якби я був молодим! Але ти вже потерпи, я наперед бачу, як воно буде: поїде, дістане при мазовецькому дворі рицарські остроги, бо там же границя близько і хрестоносців вистачає... Я знаю, що з-поміж німців є хоробрі рицарі і що залізо від Збишкової шкури не відскочить, але так собі гадаю, що абиякий рицар не дасть йому, ради, бо то шельма дуже до бійки вдатний. Ти ж дивись, як він Чтана з Рогова й Вілька з Бжозової вмить обамбурив, хоч вони, кажуть, хлопці хоч куди й дужі, як ведмеді. Привезе він ті свої чуби, але Юрандівни не привезе, бо я говорив з Юрандом і знаю, що воно й до чого. Ну, а потім що? Потім повернеться сюди, бо куди ж йому повертатися?
— Коли він там повернеться?
Ну, коли не витримаєш, то ніхто тебе кривдити не буде. А поки що розкажи абатові й Зихові, що я тобі оце казав. Нехай би не так сильно гнівались на Збишка.
Як же я можу говорити? Татусь більше тривожаться, ніж сердяться, а при абатові про Збишка й згадувати небезпечно. Перепало від нього й мені, і татусеві за того слугу, що я Збишкові послала.
— За якого слугу?
Знаєте, був тут у нас чех, якого татусь піймали під Болеславцем, хороший і вірний слуга. Звали його Глава. Татусь дали мені його до послуг, бо Глава каже, що він тамтешній влодика, а я дала йому хорошу зброю та й послала до Збишка, аби служив йому і стеріг від лихої пригоди, а боронь боже чого, щоб дав знати... Дала йому й гаманця на дорогу, а він заприсягся мені спасінням душі, що до смерті вірно служитиме Збишкові.
Дівчино ж ти моя хороша! Бог тобі віддячить! А Зих не противився?
— Чого він мав противитись?! Спочатку татусь зовсім не хотіли дозволити, але я впала їм до ніг, та й вийшло по-моєму. З татусем не було ніякого клопоту, але як дізнався про це від своїх скоморохів абат, то в одну мить накляв повну хату, і такий зчинився страшний суд, що татусь утекли в стодолу. Абат аж увечері змилувався над моїми слізьми і навіть подарував мені коралі... Але я рада була потерпіти, аби тільки у Збишка був більший почет.
— От їй же богу не знаю, чи його більше люблю, чи тебе. Але він і так почет взяв непоганий, і грошей я йому дав, хоч він і не хотів брати... А втім, Мазовія не за морями...
В цей час почали валувати собаки, зачулися вигуки та звуки мідних сурем перед домом. Почувши це, Ягенка сказала:
— Татусь і абат повернулися з ловів. Ходімо на ганок. Краще буде, коли абат забачить вас здалека, ніж зненацька в кімнаті.
Вона вивела Мацька на ганок, звідки вони побачили в подвір'ї на снігу купу людей, коней, собак, а також поколених рогатинами чи побитих із самострілів лосів та вовків. Побачивши Мацька, абат, не злазячи з коня, пожбурив у його бік рогатиною, правда, не для того, щоб влучити, а щоб таким способом якнайвиразніше виявити своє обурення проти богданецьких жителів. Але Мацько зняв шапку і вклонився йому здалека, немов нічого й не помітив. А Ягенка й справді нічого не помітила, бо її страшенно здивувала присутність серед прибулих двох її зальотників.
— Чтан і Вільк тут! — вигукнула вона.— Мабуть, здибалися з татусем у бору.
А Мацько як побачив їх, то в нього аж закололо в старій рані. Вмить йому спало на думку, що одному з них може дістатись Ягенка, а з нею Мочидоли, абатові землі, бори та гроші... І жаль разом із злістю вхопив його за серце, тим більш, що він іще дещо побачив: Вільк з Бжозової, з батьком якого абат недавно хотів битися на герці, зараз, підскочив до його стремена, щоб допомогти йому злізти з коня, а абат, злазячи, приязно сперся на плече молодого шляхтича.
"Таким способом абат помириться з старим Вільком,— подумав Мацько, і віддасть за дівчиною бори і землі".
Але ці прикрі думки перебила Ягенка, яка саме в цю мить сказала:
— Вже отямились після Збиткового прочухана, але нехай би вони приїжджали й щодня — нічого не діждуться!
Мацько подивився на дівчину. Лице її пашіло від гнїву й холоду, а голубі очі іскрилися гнівом, тим більше, що їй уже було відомо — Віль і Чтан оступилися за неї в корчмі і за неї ж були побиті.
І Мацько сказав:
— Еге! Зробиш так, як абат скаже. Вона, не замислюючись, відповіла:
— Абат зробить так, як я схочу,
"Господи милосердний!— подумав Мацько.— І цей дурний Збишко відцурався такої дівчини!"
XIX
А тимчасом "дурний Збишко" виїхав з Богданця з тяжким серцем. Насамперед було йому якось самотньо й незвично без дядька, з яким він багато років не розлучався і до якого так звик, що тепер не міг собі уявити, як обійдеться без нього в подорожі й на війні. Подруге, жаль йому було й Ягенки, бо хоч він і запевняв себе, що їде до палко любимої Данусі, але тільки тепер відчув, як з Ягенкою було радісно і як без неї може бути сумно. Він сам здивувався і навіть занепокоївся з свого жалю, бо сумував за нею не так, як брат за сестрою. Він спостеріг, що "сумує" за тим, щоб узяти її попід боки та посадити на коня, щоб зняти з сідла, щоб переносити через струмки, викручувати їй мокрі коси, ходити з нею по лісі, дивитись на неї й "радитися" з нею. Він так до неї звик, і так йому було з нею добре, що тепер, думаючи про все це, він зовсім забув, що їде в далеку дорогу в Мазовію, натомість перед очима постала Ягенка, коли вона допомогла йому в лісі звалити ведмедя. І йому здалося, що це було вчора, так само ніби вчора ходили вони за бобром до Одстояного озерця. Він тоді не бачив, як вона пливла за бобром, а тепер йому здалося, що бачить її, ї його одразу пойняла млість, як і тоді, коли кілька тижнів тому вітер пожартував з Ягенчиною сукнею. Потім він згадав, як вона їхала пишно вбрана до костьолу в Кшесню і як він дивувався, що така проста дівчина раптом здалася йому панною знатного роду, яка велично сиділа на коні. Від цих спогадів серце його сповнила якась невиразна тривога, якісь солодкі й сумні бажання. А коли подумав, що міг зробити з нею, чого б забажав, згадав, як вона дивилась йому в очі. та як горнулася до нього, то ледве міг всидіти на коні. "Якби я зустрів її де-небудь, то був би хоч попрощався та обняв,—думав він,—може б, мені полегшало". Але враз відчув, що це неправда і що йому не полегшало б, бо тільки на згадку про таке прощання гарячі іскри обсипали його шкіру, хоч надворі був приморозок.
Нарешті він злякався цих спогадів, що надто вже нагадували хтивість, і обтрусив їх з душі, як сухий сніг з плаща.
— До Дануськи їду, до моєї найлюбішої! — сказав сам до себе.
І він зрозумів, що то інакше кохання — благородніше, ніжніше і не таке палке. Поступово, в міру того як у стременах мерзли ноги, а холодний вітер остуджував кров, всі думки його полинули до Данусі Юрандівни. Їй він справді був зобов'язаний життям. Якби не вона, голова його давно вже покотилася б по краківському ринку. Адже з того часу, коли вона при городянах і рицарях сказала: "Він мій!" і тим самим вирвала його з катівських рук, він належить їй так, як невільник панові. Не він її, а вона його взяла; і тут нічого не вдіє ніякий опір Юранда. Тільки вона одна могла б його відштовхнути, як може відштовхнути пані слугу, хоч він і тоді не одійшов би далеко, бо його зв'язує з нею дана їй обітниця. Але він подумав, що вона його не відштовхне, навпаки — швидше піде за ним з мазовецького двору на край світу, а подумавши так, почав вихваляти її в душі на шкоду Ягенці, немов тільки вона винна була, що його обсідали спокуси та двоїлося серце. Тепер він забув про те, що Ягенка вигоїла старого Мацька і що без її допомоги, може б, тоді вночі ведмідь здер би йому з голови шкіру; він навмисне підбурював себе проти Ягенки, вважаючи, що таким чином догодить Данусьці і виправдається перед самим собою.
В цей час над'їхав посланий Ягенкою чех Глава, ведучи з собою нав'юченого коня.
— Слава Ісусу! — привітався він, низько кланяючись.
Збишко бачив його раз чи два в Згожелицях, але тепер не впізнав і відповів:
Навіки слава! А хто ти такий?
Ваш слуга, славутний пане.
— Як то мій слуга? Он мої слуги,— сказав той, показуючи на двох турчинів, подарованих йому Сулимою Завішею, та на двох здорованів-парубків, що їхали верхи і вели з собою рицарських огирів,— ото мої, а тебе хто прислав?
Панна Ягенка Зихівна із Згожелиць.
Панна Ягенка?
Збишко тільки що обурювався проти неї, серце його було ще повне неприязні, і він відказав:
— Вертайся ж додому та подякуй панні за ласку, бо ти мені не потрібний.
Але чех заперечливо похитав головою.
— Не вернусь, пане. Мене вам подарували, а до того ж я заприсягся до смерті вам служити.
Якщо тебе мені подарували, тоді ти мій слуга?
Ваш, пане.
— Отже, я тобі й наказую вернутися.
— Я заприсягся, і хоч я бранець з-під Болеславця і просто собі слуга, але я влодичка...
Збишко розсердився:
— Забирайся геть! Як це так? Будеш мені проти моєї волі служити, чи що? Забирайся, а то накажу самостріла натягнути.
Але чех спокійнісінько відторочив од сідла суконну опанчу, підбиту вовчим хутром, простяг її Збишкові і сказав:
— Панна Ягенка й оце вам прислала, пане.
— Ти хочеш, щоб я тобі, поламав кості? — запитав Збишко, беручи списа з рук парубка.
— Єй гаманець до ваших послуг, — відповів чех. Збишко замірився був на нього списом, але згадав,
що слуга, хоч і бранець, але з роду влодик і, очевидно, залишився у Зиха тільки тому, що не мав за що викупитись, і опустив ратище.
А чех схилився до його стремена і сказав:
Не гнівайтесь, пане. Коли не дозволите мені їхати з вами, я поїду за одну або дві стадії ззаду, але поїду, бо на це я заприсягся спасінням моєї душі.
А коли я скажу тебе вбити або зв'язати?
Коли скажете мене вбити, то буде не мій гріх, а коли скажете зв'язати, то залишусь, поки мене не розв'яжуть добрі люди або не з'їдять вовки.
Збишко нічого не відповів — він рушив конем уперед, а за ним рушили його люди.