Тепер час настав. Я дам тобі пірнач , аби ти міг вільно проїхати, якщо зустрінеш якісь війська, і конвой для захисту від черні. Можеш повертатися до свого князя.
Скшетуський мовчав. Навіть тіні радості не з'явилося у нього на обличчі.
— Ти можеш вирушити в дорогу? Бачу, ти щось ніби нездужаєш?
Пан Скшетуський і справді був схожий на тінь. Рани й останні події підкосили цього крем'язня, і зараз, глянувши на нього, можна було подумати, що він не доживе до завтра. Обличчя зжовкло, а чорна, давно не голена борода ще дужче підкреслювала цю змарнілість. Причиною всього були душевні муки. Рицар їв себе поїдом. Перебуваючи у козацькому таборі, він був свідком усього, що трапилося відтоді, як вирушили із Січі. Бачив він ганьбу й поразку Речі Посполитої, полонених гетьманів, бачив козацькі тріумфи, піраміди, складені із голів, відтятих у полеглих жовнірів, шляхту, підвішувану за ребра, відрізані груди жінок, ґвалтування дівчат, бачив розпач відваги і нікчемність страху — бачив усе. Він усе витерпів і терпів далі тим паче, що в голові його і в грудях жалом засіла думка, що сам він і є безпосереднім винуватцем усього, бо він, і ніхто інший, звільнив Хмельницького від зашморгу. Та хіба міг християнський рицар сподіватися, що порятунок ближнього дасть такі плоди? Тому біль його був невтамовний.
А коли він питав себе, що діється з Геленою, і коли подумав, що могло статися, якщо зла доля затримала її в Розлогах, то здіймав руки до неба і волав голосом, у якому звучали безмежний розпач і майже погроза: "Боже! Візьми ж душу мою, бо тут я вже одержав більше, ніж заслужив!" Потім похоплювався, розуміючи, що блюзнить, а тому падав на обличчя і благав про порятунок, про прощення, про те, щоб Господь змилостивився над вітчизною і над голубкою цією невинною, котра, може, там марно просить у Бога собі і йому допомоги. Коротше кажучи, він так переболів, що його вже зараз не втішила подарована свобода, а цей гетьман запорозький, цей тріумфатор, котрий хотів бути чудовим, ласку йому свою являючи, не імпонував намісникові зовсім. Помітивши це, Хмельницький скривився і сказав:
— Поквапся ж скористатися з ласки, поки я не передумав, бо тільки добродійність моя і віра в добру справу роблять мене таким необачним, що я ворога собі припрошую, адже ж добре знаю: ти супроти мене битися будеш.
А пан Скшетуський на це:
— Якщо Бог дасть сил.
І так глянув на Хмельницького, що аж у душу тому заглянув, а гетьман, погляду того витримати не змігши, втупився очима в землю й аж перегодя сказав:
— Мені це байдуже. Я надто сильний, щоб якийся хирляк міг для мене щось означати. Розкажеш князеві, панові своєму, що тут бачив, і попередиш його, аби не був надто зухвалим, бо, якщо мені забракне терпцю, то я відвідаю його на Задніпров'ї, хоч не думаю, що мій візит буде для нього приємним.
Скшетуський мовчав.
— Я казав і ще раз повторюю, — вів далі Хмельницький, — не з Річчю Посполитою, а з вельможами я воюю, а князь між ними у перших лавах. Ворог він мені й народові вкраїнському, відступник від церкви нашої і недолюдок. Чув я, що він бунт у крові топить, нехай же буде обережний, щоб своєї не пролив.
Кажучи це, він дедалі більше збуджувався, аж кров ударила йому в обличчя, а очі горіли полум'ям. Видно було, що на нього нападає пароксизм гніву і злості, коли він цілком втрачав пам'ять і притомність.
— На вірьовці звелю Кривоносові привести його сюди! — кричав він. — Під ноги собі зімну, на коня з його хребта сідатиму!
Скшетуський глянув спогорда на метушливого Хмельницького і спокійно сказав:
— Спершу спробуй його перемогти.
— Ясновельможний гетьмане! — втрутився у розмову Кричевський. — Нехай уже цей зухвалий шляхтич мерщій їде, бо не гоже тобі у гнів через нього впадати. А якщо ти йому свободу обіцяв, він розраховує, що ти або порушиш слово, або його інвективи слухатимеш.
Хмельницький отямився, посопів трохи, а потім мовив:
— Нехай же тоді їде і знає, що Хмельницький добром за добро платить. Дати йому пірнач, як було сказано, і сорок татар, котрі його аж до самого табору проведуть.
Відтак, звернувшись до Скшетуського, додав:
— Ти ж знай, що ми з тобою тепер поквиталися. Полюбив я тебе попри твою зухвалість, але, якщо ти ще раз попадешся мені в руки, не викрутишся.
Скшетуський вийшов із Кричевським.
— Якщо гетьман відпускає тебе з цілою шиєю, — мовив Кричевський, — і ти можеш їхати, куди хочеш, то скажу я тобі як давньому приятелеві: тікай хоч у Варшаву, але не на Задніпров'я, бо звідти живою жодна ваша душа не вийде. Ваш час минув. Якби ти був чоловіком розумним, то пристав би до нас, але я знаю, що говорити про це з тобою річ марна. А ти пішов би високо, як і ми.
— На шибеницю, — буркнув Скшетуський.
— Не хотіли мені дати Літинського староства, а тепер я сам не одне, а десять візьму. Виженемо геть панів Конецпольських, і Калиновських, і Потоцьких, і Любомирських, і Вишневецьких, і Заславських, і всю шляхту, а самі їхніми багатством і маєтками поділимося, що знову ж не суперечить промислу Божому, оскільки він подарував нам уже дві такі значні вікторії.
Скшетуський, не слухаючи полковникової балаканини, задумався про щось своє, а той вів далі:
— Коли я після битви і нашої звитяги побачив у Тугайовій ставці полоненим пана мого і добродія, ясновельможного гетьмана коронного, він мене одразу ж невдячним і юдою називати став. А я йому на це: "Ясновельможний воєводо! Я аж ніяк не невдячний, бо коли вже у твоїх замках і маєтках сяду, тільки пообіцяй, що не напиватимешся, то тебе своїм підстаростою зроблю". Хо–хо! Наживеться Тугай–бей на цих пташках, котрих спіймав, тому їх і не чіпає. Ми б із Хмельницьким інакше з ними поговорили. Але — ой! — віз для тебе готовий і татари вже у сідлах сидять. Куди ж ти надумав їхати?
— У Чигирин.
— Як постелиш, так і виспишся. Ординці проведуть тебе хоч би й до самих Лубен, бо так їм наказано. Подбай тільки, щоб твій князь їх на палю не звелів посадити, що з козаками напевно б учинив. Тому й дали тобі татар. Гетьман і коня твого сказав віддати. Бувай же здоровий, нас добром згадуй і князеві вклонися від нашого гетьмана, а якщо зможеш, то вмов його до Хмельницького на поклін приїхати. Може, ласкаво буде прийнятий! Бувай здоровий!
Скшетуський сів на воза, якого ординці враз оточили довкола, і вирушив у дорогу. Проїхати через майдан було важко, бо він увесь кишів запорожцями і черню. І ті й ті варили собі кашу, співаючи пісень про жовтоводську й корсунську перемоги, уже складених сліпцями–лірниками, котрих безліч з усіх усюд зібралося в таборі. Поміж багаттями, що полум'ям своїм облизували котли з кашею, тут і там лежали тіла замордованих жінок, над якими вночі відбувалася оргія, або стирчали пірамідки, складені із голів, відрубаних після битви у поранених і вбитих жовнірів.
Тіла ці й голови почали вже розкладатися й смердіти, що, здавалося, зовсім не турбувало численні юрби. У місті видно було сліди спустошень і дикої сваволі запорожців: вікна й двері були повиривані, уламки й осколки тисяч предметів, перемішані з пташиним пухом і соломою, завалили майдан. Піддашшя будинків були внизані повішеними, переважно євреями, а натовп тут і там бавився, чіпляючись за їхні ноги і розгойдуючись на них.
По один бік майдану чорніли згарища спалених будинків, а поміж ними парафіяльного костьолу; від згарищ цих іще пашіло жаром, і над ними курився дим. Запах гару стояв у повітрі. За спаленими будинками розміщувався кіш, повз який пан Скшетуський мав проїхати, повен ясиру, під наглядом численної татарської охорони. Хто в околицях Чигирина, Черкас і Корсуня не встиг сховатися або не впав під сокирою черні, той опинився в неволі. Серед полонених були й жовніри, взяті у полон в обох битвах, і довколишні жителі, котрі досі не змогли або не схотіли пристати до бунту: люди з осідлої шляхти або просто шляхетського звання, підстарости, службовці низького чину й службовці у приватному маєтку, хуторяни, дрібнопомісна шляхта, жінки і діти. Старих не було — їх, як не придатних на продаж, татари вбивали. Вони позагарбували також цілі села й поселення, чому Хмельницький не смів перечити. У багатьох місцевостях траплялося, що чоловіки приставали до козацького табору, а на "віддяку" за це татари спалювали їхні хати й забирали дружин і дітей. Але серед поголовного розгулу і здичавіння душ ніхто про це не питав, ніхто не згадував. Чернь, що бралася за зброю, відрікалася од рідних гнізд, дружин і дітей. Відбирали у них дружин — відбирали й вони, і навіть кращих, бо "ляшок", котрих, натішившись, вони вбивали або продавали ординцям. Серед полонених не бракувало також і українських молодиць, зв'язаних однією вірьовкою по три або по чотири вкупі з паннами із шляхетських домів. Неволя і недоля рівняли стани.
Вигляд цих істот вражав до глибини душі й викликав жадобу помсти. Обдерті, напівголі, беззахисні перед сороміцькими жартами поганців, що заради цікавості тинялися юрбами по майдану, побиті або ціловані огидними вустами, вони втрачали розум і волю. Одні схлипували або ридма ридали, другі — із застиглим поглядом, із безумством в очах і розтуленим ротом — пасивно піддавалися всьому, що з ними діялося. Тут і там лунали крики полонених, яких безжально мордували за спалах відчайдушного спротиву. Свист батогів із бичачої шкіри розлягався над юрбами полонених–чоловіків і зливався з вигуками страждань і плачем дітей, ревінням худоби й іржанням коней.
Ясиру не було ще поділено й вишикувано у похідному порядку, тому скрізь панувала страшенна метушня. Вози, коні, рогата худоба, верблюди, вівці, жінки, чоловіки, купи награбованого збіжжя, посуду, килимів, зброї — усе це, стягнене в один великий табір, чекало розподілу й порядку. Раз по раз приганяли нові юрби людей і худоби, навантажені пороми перепливали через Рось, а з головного коша прибували нові й нові гості, щоб помилувати зір виглядом зібраного багатства. Дехто, п'яний від кумису чи горілки, вбравшись у дивний одяг — ризи, стихарі, руські ряси або навіть у жіночі сукні, — уже починав сперечатися, сваритися, зчиняв ярмарковий ґвалт щодо того, що кому належатиме. Татарські чабани, сидячи біля своїх отар на землі, забавлялися — одні висвистували на сопілках пронизливі мелодії, другі грали в кості, взаємно луплячи одне одного киями.