Що ж до мене, то я маю надію, що безсонні ночі, гризоти і переживання, спричинені коханням, зарахуються за покару в чистці. Принаймні моліть Бога, щоб він дав силу мені терпіти.
Панурґ ще не добалакав, як церковні пси набігли на пані звідусіль, принаджені запахом утрібки, якою її обсипано. Маленькі й великі, гладкі й худі, всі зібралися тут і, виставивши свої цюцюрки, обнюхували пані й обсцикали. Світ не бачив такої бридоти і гидоти.
Панурґ відганяв їх, потім, уклонившись пані, зашився у капличку і став сочити за цією розвагою, а вразькі собаки обісцяли пані все плаття, а один хортище зумів насикати навіть ш на голову, інші — на рукави, ще інші — на клуби, а найменші шавки пудили на черевики, отож дамині сусідки зі шкури пнулися, рятуючи її.
Панурґ реготав і, звертаючись до одного вельможного городянина, сказав:
— Не інакше, як у цієї пані тічка або її недавно якийсь хорт покрив.
Переконавшися, що в собачні гризня за даму, наче за суку в тічці, Панурґ пішов по Пантаґрюеля.
Кожному зустрічному псюсі він відважував копняка і приказував:
— Чого ж ти не йдеш на весілля? Твої товариші вже там. Швидше, швидше, сто чортів, швидше!
Прийшовши додому, він сказав Пантаґрюелеві:
— Пане! До одної дами, першої красуні міста, збіглися звідусіль пси і хочуть її чухрати.
Пантаґрюель зголосився піти і, подивившись, сказав, що видовище цеє прегарне і досі небачене.
Але найкумедніше було ще попереду: під час процеси дами вчепилося понад шістсот тисяч чотирнадцять псів, завдаючи їй тьми-тьменної прикрощів, і хоч би куди вона повертала, пси наступали їй на п'яти, сцикаючи на те місце, яке вона черкнула своєю сукнею.
Вистава ця зібрала до гибелі люду, і всі зорили, як собаки стрибали на неї, доскакуючи аж до шиї, і нівечили ш пишне вбрання, тож дамі нічого не лишалось, як піти додому; собаки гналися за нею, вона тікала, а челядь реготала.
А коли вона влетіла до хати і прибила двері, вся собачня, що збіглася сюди з околиці, так обісцяла їй двері, що з її сечі зібрався струмок, де вільно могли плавати качки; той струмок і нині плине біля святого Віктора, і в ньому гобелен, завдяки специфіці собачої сечі, виявленій ще трудами метра Орібуса, фарбує в шарлат матерію.
На такому струмку з Божої помоги хоть млина-водяка став, але, звісно, не такого, як Базакльський водяк у Тулузі.
Розділ XXIII
Як Пантаґрюель на звістку про наїзд дипсодів[220] у край амавротів Париж покинув і чом у Франції такі короткі милі
Трохи згодом Пантагрюель отримав звістку, що батька його Ґарґантюа занесла Морґанія до краю Фей, як занесла в оні дні Ож'є та Артура, і що, почувши про це, дипсоди перейшли кордони, сплюндрували великий край Утопію й обложили столицю амавротів. Отож він покинув Париж, ні з ким не попрощавшись, бо зволікати було годі, й прибув до Руана.
Переконавшися дорогою Пантагрюель, що французькі милі справді коротші проти миль інших країв, запитав у Панурґа, чому це так і звідки, і Панурґ розповів йому історію, що монах Маротус дю Лак виклав у Діяннях царів Канарійських. Ось вона:
У давню давнину краї не мірялись ні льє, ні милями, ні міліаріями, ні стадіями, ні верствами, ні парасангами[221], поки нарешті цар Фарамонд не запровадив такого поділу, і то в такий спосіб: одібрав у Парижі сто гарних і ставних молодиків, не з боязких, і сто гожих дівчаток-пікардійок, тиждень на них хухав і дмухав, а потім закликав до себе, кожному юнакові дав по юнці, дав гроші на видатки і звелів їхати врізнобіч і там, де вони полоскочуть своїх юнок, класти камінь, оце й буде миля.
Отак попутники і попутниці рушили у веселу путь і знічев'я, бо сила у них грала, жирували на кожній межі, — тим-то французькі милі такі короткі.
Але потім, коли відмахали добрі гони і здорожилися, як чорти, а олії у їхніх посвітачах поменшало, вони вже не жартували так часто й обмежувались (я маю на оці чоловіків) одною жалюгідною і вимученою ходкою. Ось звідки у Бретані, в Ландах, у Німеччині та інших відлегліших краях такі милі довгі.
Є ще й інші пояснення, але це мені здається найправдивішим.
Пантагрюель теж на нього цілком пристав.
З Руана вони подалися до Онфлера, і там Пантагрюель, Панурґ, Епістемон, Евстен і Карпалим сіли на судно.
Поки вони шпаклювали корабель і ходового вітру виглядали, Пантагрюель дістав від паризійської дами (його давньої утриманки) листа з такою адресою:
Улюбленцю красунь і невірнику серед усіх одчаюг
П.Н.Т.Ґ.Р.Л.
Розділ XXIV
Лист, якого привіз Пантаґрюелеві паризійчин гонець, і тлумачення слів, на золотій каблучці карбованих
Коли Пантаґрюель прочитав адресу, то здивувався великим дивом; спитавши у гінця, як звати пересильницю, він одкрив листа і тільки там і знайшов, що золоту каблучку з діямантом. Тоді він нагукав Панурґа і показав листа.
Панурґ розтлумачив, що на аркушику паперу щось написано, але в такий химерний спосіб, що годі щось розібрати.
Щоб перевірити це, він підніс папірця до вогню: ану ж листа написано на салом'яку.
Потім він опустив папірця у воду: ану ж листа написано соком молочаю.
Потім підніс його до свічки: ану ж листа написано цибулячим соком.
Потім потер його горіховою олією: ану ж листа написано водою з попелом від смоковниці.
Потім натер його молоком матері, що годувала свою первістку: ану ж листа написано жаб'ячою кров'ю.
Потім натер один його ріжок попелом від ластів'ячого гнізда: а раптом листа написано соком жидівських груш або міхунки.
Потім натер другий його ріжок сіркою з вуха: ану ж листа написано воронячою жовчю.
Потім умочив його в оцет: ану ж листа написано молоком рай-дерева.
Потім змастив його кажанячим лоєм: ану ж листа написано китовою спермою, так званою сірою амброю.
Потім обережно занурив його в мідницю з холодною водою і одразу вийняв: ану ж листа написано квасцями.
Нарешті, нічого не з'ясувавши, він гукнув гінця і спитав:
— А що, соколику, чи не дала тобі дама, яка тебе послала, якоїсь палиці?
Панурґ гадав, що тут не обійшлося без тих самих хитрощів, про які мовиться в Авла Ґеллія.
— Ні, пане, — відповів гонець.
Панурґ захотів був обголити його, аби переконатися, чи не написала дама свого послання спеціальним атраментом на його черепі, але, побачивши, який патлатий гонець, передумав: навряд щоб волосся відросло за такий короткий час.
Тоді він звернувся до Пантаґрюеля:
— Клянуся Богом, метре, я не знаю, що робити і що сказати. Аби перевірити, написано щось на цьому папірці чи ні, я вдався до певних ярмісів месіра Франческо ді Ньянто, тосканця, який описав способи читання тайнопису, я скористався з того, що згадує з цього приводу Зороастр у Peri grammato acriton[222] і Кальфурній Бас у De Uteris illegibilibus[223], але нічогісінько не виявив і гадаю, що вся заковика в каблучці. Отож погляньмо.
Оглянувши каблучку, вони знайшли на внутрішньому боці напис івритом:
ЛАМА САВАХТАНІ[224]
Тоді вони покликали Епістемона і спитали, що це означає.
Епістемон відповів, що ці слова гебрейські й означають вони: Чом мене покинув ecu?
Панурґ як стій зметикував:
— Розумію, в чому річ. Бачите цей діямант? Він фальшивий. От вам і розгадка того, що хоче сказати ця дама:
Невірнику! Чом мене покинув ecu?
Пантагрюель одразу зміркував: він згадав, як перед від'їздом не встиг попрощатися зі своєю дамою, і це його зажурило; він ладен був вернутися до Парижа лиш на те, щоб помиритися з нею.
Проте Епістемон нагадав йому прощання Енея з Дідоною, а також пораду Геракліта Тарантського: коли судно стоїть на котвиці, а піднімати її вже пізно, краще линву рубати, ніж гаяти час на розв'язування, а тому хай викине це з голови і поквапиться до рідного міста, над яким нависла небезпека.
І справді, за годину схопився вітер, норд-норд-вест, судно під усіма вітрилами вийшло в море і через кілька днів, поминувши Порто-Санто і Мадейру, причалило до Канарських островів.
Відпливши звідти, вони пройшли повз Капо-Бланко, Сенегал, Зелений Ріг, Гамбію, ріг Сагрес, Меллі і ріг Доброї Надії та й пристали до царства Меліндського.
Рушивши звідти, наші мореплавці, гнані трамонтаною, минули Меден, Уті, Удем, Ґеласим, острови Фей і царство Ахорії[225]; нарешті ввійшли до гавані Утопії, що за три милі з гаком від столиці амавротів.
Після невеликого відпочинку на суходолі Пантагрюель сказав:
— Хлопці! Город звідси недалечко. Але, перш ніж іти далі, порадьмося, як нам бути, ми ж не атенці, аби спершу діяти, а потім раду радити. Чи згодні ви жити й померти зі мною?
— Так, пане (сказали всі), будьте у нас певні, як у своїх власних пальцях.
— Тоді (сказав він) зостається лише одне, що мене бентежить і непутить: я не знаю ні розташування, ні чисельносте ворогів, що облягли місто. А знаття — це більша певність. От і подумаймо разом, як би все з'ясувати.
Усі йому відповіли устами одними:
— Пошліть нас на звіди, а самі чекайте тут. Сьогодні ж ми вам доставимо точні дані.
— Я (сказав Пантагрюель) проберусь до їхнього табору, поминувши варту і чати, та ще погуляю і подрочуся з ними, так що вони мене й не познають, огляну артилерію, шатра усіх капітанів, пущу ману комбраттям, і ніхто не здогадається, що я за один. Диявол, і той мене не розкусить, бо я коліна Зопирового.
— Я (сказав Епістемон) знаю всі стратегії та пруеси старочасних одчаюг отаманів і ватажків, усі хитрощі й тонкощі військової науки. Я піду до ворогів і, як вони мене навіть викриють і піймають, я здолаю викрутитися, та ще й розповім про вас усе, що прибандюриться, і вони повірять мені, бо я коліна Силонового.
— Я (сказав Евстен) перелізу через їхні шанці, попри сторожу й охорону, я пройдусь по їхніх черевах і поперебиваю руки-ноги, хай вони і з чорта дужі, бо я коліна Геркулесового.
— Я (сказав Карпалим) пролізу туди, куди лише птахи залітають. Тілом я такий легесенький, що перешелесну через траншеї і пройду увесь їхній стан; не боюсь я ні списа, ні стріли, ні румака, хай навіть це пегас Персея чи Паколе, я втечу від них цілий і здоровий. Під моєю стопою не примнеться на лужку і на полі ні билинка, ні колосочок, бо я амазонки Камілли коліна.
Розділ XXV
Як Панурґ, Карпалим, Евстен та Епістемон, комбраття Пантаґрюелеві, от уже проворяки, поклали трупом шістсот шістдесят лицарів
Не встиг Карпалим це виректи, аж глядь — скачуть учвал шістсот шістдесят лицарів, а спали вони на своїх легких коників, аби довідатись, чиє ж то судно прибилось до гавані, й поспішали при нагоді голіруч захопити прибульців.
Тут Пантагрюель сказав:
— Хлопці, ховайтесь на кораблі.